Київ-Прага, 12 листопада 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні наша програма присвячена українській науці, її проблемам та перспективам.
Десятого листопада світ відзначав встановлений ЮНЕСКО Міжнародний день науки. З чим прийшла до цього рубежу наука України? Знаний філософ, академік Мирослав Попович вважає: науковці мають серйозні здобутки, але і не менш серйозні проблеми.
Мирослав Попович
Результати щороку, мені доводиться оцінювати, як члену Комітету з державних премій з науки і техніки. І повинен сказати, що це справляє дуже сильне значення. В Україні була і залишається сильна математична школа чи цілий ряд математичних шкіл, школи з механіки і все таке інше, можна багато про це говорить.
Тим не менш проблеми, звичайно, дуже гострі. Практично зараз в науці, в Академії. А у нас так склалося, що АН є головним центром наукових розвідок і розробок. Практично, майже відсутній середній вік, тобто є молодь, яка ще не стала на ноги, і якщо вона стане на ноги то дай Боже, і щоб втриматись якось в науці. І є старші покоління, вони активно працюють і тому результат є, але це старше покоління, яке десь наближається до пенсії, або зараз на пенсії. Що буде, якщо ВР прийме закон “Про бюджет”, в якому буде заборонено співробітництво пенсіонерів на роботі за контрактом в Академії. Я не уявляю собі, це буде страшенним ударом.
Щодо філософської, взагалі гуманітарної і філософської думки, скажімо, так, бо я завжди готовий назвати це наукою. То ситуація краща, ніж собі уявляє широкий загал. Люди добре знають, що робиться на Заході, люди уміють застосовувати ці знання до тих реалій, які є сьогодні. В цілому, я б сказав би, що тут життя досить веселе. Ну, а про економічний бік справи мені взагалі говорить не хочеться. Контакти з Росією на превеликий жаль, я хочу сказати, послабшали (це не контакти з державою, там нема що контактувати, а от у колег наших є з чим поділитися), але зате і слава Богу добре налагоджуються контакти з Європою.
Так, що я оптимістично в цілому дивлюсь на речі, оптимістично, тому, що дуже хороший потенціал України є. І його так швидко за 5-6 років, і навіть, за 10 розтратити не можна.
Олекса Боярко
Академік Сергій Комісаренко, фаховий біохімік, вважає: шлях розв‘язання чинних проблем української науки – в інтеграції до всеєвропейського наукового простору.
Сергій Комісаренко
В 1996 році відбувалася Всеукраїнська нарада з проблем розвитку науки. І я мушу процитувати слова Президента України, який сказав, що Україна без науки – це країна без майбутнього. Чи справді в нашій країні, науці відведено достойне місце, а робота вченого є престижною і оцінюється відповідно. Думаю, що на жаль ні. Слова, як часто у нас буває залишається чисто словами. Якщо казати про науку просто, то всі ми добре знаємо, що прогрес країни, а відповідний рівень добробуту громадян її неможливий без розвитку освіти і науки. Існує також пряма залежність між фінансуванням освіти і науки та якістю науки. Наука, зрозуміло, базується не тільки на рівні освіти, але й на традиціях, на існуванні наукових шкіл, на ставлення до науки і роботи вченого суспільства, організація наукової діяльності.
Щодо фінансування, то воно абсолютно недостатнє. Ще у законі 1990 року “Про науку і наукову діяльність”, воно малося, що поступово в Україні за два-три роки на науку буде виділятися 1,7% ВВП, але так воно і не стало. Ми приблизно отримуємо на рік 0,3%, тобто в 6 разів приблизно менше, ніж те, що планувалося.
Якщо неправильно залучаються інвестиції в науку, якщо проведено в Росії, в Україні кошти, задовго до приватизації, на неї не пішли створення нових технологій, не були повернуті в промисловість. То і на науку звичайно не буде вистачати коштів, тому що де ж вони знайдуться?
Але існує також і зворотна залежність: наука і впровадження її результатів, як основа науково-технічного прогресу і основа сучасної економіки. Ви, мабуть, чули про те, що ЄС хоче створити власний європейський науковий простір, я б сказав би, щоб створити такий конкурентно спроможний центр, який би успішно конкурував з вченими США. Я думаю, що для цього є всі можливості, є можливості і людські ресурси. Ви знаєте, що об’єднана Європа більша, ніж США і в нас багато тут цікавих шкіл. Я кажу, в нас тут, я все-таки відношу Україну до Європи. Треба розвиваючи міжнародні зв’язки ближче інтегруватися до європейських наукових структур.
Олекса Боярко
А от академік Костянтин Ситник, ботанік, народний депутат України, вбачає шлях подолання труднощів української науки у тому, щоб змінити ставлення влади до наукової роботи.
Костянтин Ситник
В нашому українському суспільстві та і владних сферах домінують настрої, які зовсім не свідчить про те, що наукова діяльність у нас в Україні визнається престижною, пріоритетною. Уряд України, поки що майже нічого не робить, щоб виконати уже діючі закони про наукову, про науково-технічну діяльність.
Ну, перш за все зрозуміла річ в галузі фінансування, а фундаментальна наука без належного фінансування серйозно розвиватися не може. Звідси – відплив умів, який продовжується. Люди ідуть з науки в бізнес-структури і йдуть на роботу за спеціальністю закордон. Дуже негативно позначається недбале ставлення влади до науки і в тому, що в нас якість дисертацій, монографій, наукових статей все більше зменшується. Девальвуються наукові ступені і звання. Нажаль, розповсюджене таке зло, як хабарництво і в науковій і в освітній сфері. Порушується наукова етика, мораль.
Ну, оскільки Україна багата людьми самовідданими, людьми які і без копійки будуть сидіти в лабораторіях зранку до ночі. Оскільки, все ж таки з’явилися певні надії на демократизацію життя, на поліпшення в економіці. Цілком можлива зміна влади, на владу, яка буде розуміти необхідність надання науці статусу престижної і пріоритетної галузі діяльності. То я думаю, що десь через три-чотири роки становище поліпшиться і перспектива української фундаментальної, прикладної, галузевої науки у нас безперечно є. Я розраховую, що разом з підростаючим поколінням вчених, ми все-таки досягнемо нових висот в галузі усіх наук: і фізиці, і хімії, і біології, і суспільствознавство.
Олекса Боярко
У свою чергу, академік Ярослав Яцків, астроном, наголошує: без міжнародної кооперації багато які галузі української науки вже б просто загинули.
Ярослав Яцків
В моїй галузі, де я працюю за останні 10 років, жодної великої наукової установки, чи мається на увазі телескопу чи вимірювальних приладів не було придбано. Тому що держава не видає гроші на придбання наукового устаткування.
Всі найкращі роботи, які прославили на світовій арені Головну астрономічну обсерваторію, де я працюю, були виконані у співпраці з американськими вченими чи з європейськими вченими використовуючи космічний телескоп Габла чи унікальну інфраструктуру на Канарських островах, яка належить європейським державам. Це єдиний вихід, якщо ти хочеш мати відповідний науковий рейтинг – шукай партнерів, добивайся грантів і отримуй результати, працюй там, приїжджай з результатами додому, обробляй, друкуй. Отак ми зараз і живемо.
Мені подобаються такі країни, як Китай, Індія, які не дивлячись на скруту в свій час відряджали своїх молодих науковців на стажування до інших країн, з умовою обов’язкового повернення через деякий час додому. І це сприяло підвищенню наукового рівня цих держав.
Я впевнений, що в Україні уже багато талановитих людей, особливо школярів, студентів. Якщо їм допомогти залишитись в науці Україна мала би великі можливості в майбутньому. Але при таких умовах, як зараз молодий науковець не відчуває перспективи займатись наукою.
Олекса Боярко
І завершує програму нарис людини, котра щасливо поєднує в одній особі хист фізика-теоретика, літературознавця та політолога. Перед мікрофоном доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритого суспільства Максим Стріха.
Максим Стріха
Нещодавній приїзд до Києва Нобелівського лауреата з фізики, директора Петербурзького Фізико-технічного інституту Жореса Алфьорова народив серед моїх колег невеселий жарт:
- Чи може сьогодні в Україні бути Нобелівський лауреат?
- Може, але тільки проїздом.
Ні для кого не секрет: українська наука вмирає. Спершу вона загинула в колись численних галузевих інститутах (особливо багато їх було в радянському ВПК; через засекреченість адрес, що ховалися за номерами поштових скриньок, їх називали в народі “ящиками”). Розкрадені й розкурочені “ящики” поховали й надії на прорив України в галузі технологій (ще цілком реальні на початку 1990-х).
Згодом - наука зійшла нанівець в університетах. Звісно, не в усіх і не скрізь, - і зараз тут подекуди існують потужні наукові осередки. Але величезне лекційне навантаження, що змушені брати на себе викладачі, аби так-сяк зводити кінці з кінцями, (плюс поява величезної кількості новоспечених ВНЗ без традицій наукової роботи, а також цілеспрямоване нищення університетського самоврядування - поки що лише Львівському університетові вдалося відстояти свого ректора) зменшили й так не найкращі можливості для наукової праці.
Далі надійшла черга галузевих академій. Окремі з них - як-от Академія Мистецтв - вже й не створювалися як наукові асоціації. Але сьогодні й остання “серйозна” з цих академій - АМН - дедалі відчутніше зазнає ознак корупції. Як свідчать люди обізнані, в абсолютно залежній від фармацевтичних фірм медичній науці “коригування” результатів досліджень у потрібний бік стало річчю майже буденною.
Тому сьогодні наука ще жевріє лишень в установах НАН України - але й тут усе тримається на людях старшого віку. Адже середній вік наших кандидатів наук - за сорок, а докторів - за шістдесят (і це - навіть з урахуванням зливи захистів відверто “липових” дисертацій у середовищі депутатів, чиновників, бізнесовців).
Втім, нічого дивного в цьому немає. Адже українська держава витрачає на науковця щось близько 2 тисяч доларів на рік (із зарплатнею, утриманням приміщень, обладнанням та устаткуванням). Для порівняння: Росія в п’ять, Китай - у десять, Бразилія - в двадцять п’ять, США - у сто разів більше.
Ще одна промовиста обставина: сьогодні українська наука отримає за рахунок участі в міжнародних наукових проектах більше, аніж від рідної держави. Звичайно, з одного боку це свідчить про все ще високий авторитет і неабияку заповзятливість наших учених. Але з іншого боку, - демонструє абсолютну байдужість до проблем цієї науки “рідної” держави.
Як наслідок, Україну впродовж останніх років залишили понад 4000 лишень докторів наук. За міжнародними стандартами, вартість багаторічної підготовки такого науковця у відповідному науковому середовищі складає близько мільйона доларів. Отже, бідна Україна лише тут інвестувала багатші й благополучніші держави мінімум на 4 мільярди. А хто оцінить наші втрати від відпливу молодих талановитих аспірантів (хтось із них напевно стане колись Нобелівським лауреатом - тільки вже не українським)...
Звичайно, можна довго говорити про економічну скруту, про те, що держава фізично не має чим фінансувати свою науку. Але звідки ж тоді стільки супердорогих авт (у тому числі й придбаних бюджетним коштом) на вулицях української столиці? Адже вартість одного такого лімузина можна порівняти з річним бюджетом середнього академічного інституту.
Проект державного бюджету-2004 (розроблений під керівництвом доктора геолого-мінералогічних наук, професора, члена-кореспондента НАН України М.Азарова) укотре засвідчив: наука Україні Кучми, Медведчука і Януковича не потрібна. Розбудовуючи ударними темпами управлінські структури, Кабмін знайшов, де можна заощадити: позбавивши працюючих науковців пенсійного віку їхніх наукових пенсій.
Нагадаю: вийшовши на пенсію і продовжуючи водночас працювати, доктор наук може одержувати 800-1000 гривень місячно замість 500. Скасування цього механізму спонукатиме остаточно піти на заслужений відпочинок тих, на кому ще тримається українська наука, - учених старшого покоління, для яких наукова добросовісність і порядність не є порожнім звуком.
Звичайно, “пенсіонери” не порятують науки в стратегічній перспективі. Але вони протримали б її на плаву ще кілька років, лишаючи певний шанс на майбутнє: адже, можливо, нові управлінські еліти зрозуміють-таки, що Україні потрібні учені, потрібний розум, потрібні високі технології... А сьогодні й цей шанс намагаються в української науки забрати.
Очевидно, втративши надію на серйозну підтримку владоможців, НАН України наважилася на минулих загальних зборах на безпрецедентний бунт, із задоволенням проваливши майже всіх високопосадових пошукачів на чолі з гуманітарним віце-прем’єром, доктором історичних наук Дмитром Табачником.
Тому на відродження української науки можна сподіватися лишень тоді, коли докорінно зміниться сьогоднішня владна верхівка. Але чи зміниться вона, - залежатиме і від науки. Точніше - від людей науки, яких ще досить багато. Яких ще поважають, попри їхні “чесні злидні”. І яким насправді вже майже немає чого втрачати в їхніх погано опалюваних і давно не ремонтованих лабораторіях.
Олекса Боярко
Це була думка Максима Стріхи. На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні наша програма присвячена українській науці, її проблемам та перспективам.
Десятого листопада світ відзначав встановлений ЮНЕСКО Міжнародний день науки. З чим прийшла до цього рубежу наука України? Знаний філософ, академік Мирослав Попович вважає: науковці мають серйозні здобутки, але і не менш серйозні проблеми.
Мирослав Попович
Результати щороку, мені доводиться оцінювати, як члену Комітету з державних премій з науки і техніки. І повинен сказати, що це справляє дуже сильне значення. В Україні була і залишається сильна математична школа чи цілий ряд математичних шкіл, школи з механіки і все таке інше, можна багато про це говорить.
Тим не менш проблеми, звичайно, дуже гострі. Практично зараз в науці, в Академії. А у нас так склалося, що АН є головним центром наукових розвідок і розробок. Практично, майже відсутній середній вік, тобто є молодь, яка ще не стала на ноги, і якщо вона стане на ноги то дай Боже, і щоб втриматись якось в науці. І є старші покоління, вони активно працюють і тому результат є, але це старше покоління, яке десь наближається до пенсії, або зараз на пенсії. Що буде, якщо ВР прийме закон “Про бюджет”, в якому буде заборонено співробітництво пенсіонерів на роботі за контрактом в Академії. Я не уявляю собі, це буде страшенним ударом.
Щодо філософської, взагалі гуманітарної і філософської думки, скажімо, так, бо я завжди готовий назвати це наукою. То ситуація краща, ніж собі уявляє широкий загал. Люди добре знають, що робиться на Заході, люди уміють застосовувати ці знання до тих реалій, які є сьогодні. В цілому, я б сказав би, що тут життя досить веселе. Ну, а про економічний бік справи мені взагалі говорить не хочеться. Контакти з Росією на превеликий жаль, я хочу сказати, послабшали (це не контакти з державою, там нема що контактувати, а от у колег наших є з чим поділитися), але зате і слава Богу добре налагоджуються контакти з Європою.
Так, що я оптимістично в цілому дивлюсь на речі, оптимістично, тому, що дуже хороший потенціал України є. І його так швидко за 5-6 років, і навіть, за 10 розтратити не можна.
Олекса Боярко
Академік Сергій Комісаренко, фаховий біохімік, вважає: шлях розв‘язання чинних проблем української науки – в інтеграції до всеєвропейського наукового простору.
Сергій Комісаренко
В 1996 році відбувалася Всеукраїнська нарада з проблем розвитку науки. І я мушу процитувати слова Президента України, який сказав, що Україна без науки – це країна без майбутнього. Чи справді в нашій країні, науці відведено достойне місце, а робота вченого є престижною і оцінюється відповідно. Думаю, що на жаль ні. Слова, як часто у нас буває залишається чисто словами. Якщо казати про науку просто, то всі ми добре знаємо, що прогрес країни, а відповідний рівень добробуту громадян її неможливий без розвитку освіти і науки. Існує також пряма залежність між фінансуванням освіти і науки та якістю науки. Наука, зрозуміло, базується не тільки на рівні освіти, але й на традиціях, на існуванні наукових шкіл, на ставлення до науки і роботи вченого суспільства, організація наукової діяльності.
Щодо фінансування, то воно абсолютно недостатнє. Ще у законі 1990 року “Про науку і наукову діяльність”, воно малося, що поступово в Україні за два-три роки на науку буде виділятися 1,7% ВВП, але так воно і не стало. Ми приблизно отримуємо на рік 0,3%, тобто в 6 разів приблизно менше, ніж те, що планувалося.
Якщо неправильно залучаються інвестиції в науку, якщо проведено в Росії, в Україні кошти, задовго до приватизації, на неї не пішли створення нових технологій, не були повернуті в промисловість. То і на науку звичайно не буде вистачати коштів, тому що де ж вони знайдуться?
Але існує також і зворотна залежність: наука і впровадження її результатів, як основа науково-технічного прогресу і основа сучасної економіки. Ви, мабуть, чули про те, що ЄС хоче створити власний європейський науковий простір, я б сказав би, щоб створити такий конкурентно спроможний центр, який би успішно конкурував з вченими США. Я думаю, що для цього є всі можливості, є можливості і людські ресурси. Ви знаєте, що об’єднана Європа більша, ніж США і в нас багато тут цікавих шкіл. Я кажу, в нас тут, я все-таки відношу Україну до Європи. Треба розвиваючи міжнародні зв’язки ближче інтегруватися до європейських наукових структур.
Олекса Боярко
А от академік Костянтин Ситник, ботанік, народний депутат України, вбачає шлях подолання труднощів української науки у тому, щоб змінити ставлення влади до наукової роботи.
Костянтин Ситник
В нашому українському суспільстві та і владних сферах домінують настрої, які зовсім не свідчить про те, що наукова діяльність у нас в Україні визнається престижною, пріоритетною. Уряд України, поки що майже нічого не робить, щоб виконати уже діючі закони про наукову, про науково-технічну діяльність.
Ну, перш за все зрозуміла річ в галузі фінансування, а фундаментальна наука без належного фінансування серйозно розвиватися не може. Звідси – відплив умів, який продовжується. Люди ідуть з науки в бізнес-структури і йдуть на роботу за спеціальністю закордон. Дуже негативно позначається недбале ставлення влади до науки і в тому, що в нас якість дисертацій, монографій, наукових статей все більше зменшується. Девальвуються наукові ступені і звання. Нажаль, розповсюджене таке зло, як хабарництво і в науковій і в освітній сфері. Порушується наукова етика, мораль.
Ну, оскільки Україна багата людьми самовідданими, людьми які і без копійки будуть сидіти в лабораторіях зранку до ночі. Оскільки, все ж таки з’явилися певні надії на демократизацію життя, на поліпшення в економіці. Цілком можлива зміна влади, на владу, яка буде розуміти необхідність надання науці статусу престижної і пріоритетної галузі діяльності. То я думаю, що десь через три-чотири роки становище поліпшиться і перспектива української фундаментальної, прикладної, галузевої науки у нас безперечно є. Я розраховую, що разом з підростаючим поколінням вчених, ми все-таки досягнемо нових висот в галузі усіх наук: і фізиці, і хімії, і біології, і суспільствознавство.
Олекса Боярко
У свою чергу, академік Ярослав Яцків, астроном, наголошує: без міжнародної кооперації багато які галузі української науки вже б просто загинули.
Ярослав Яцків
В моїй галузі, де я працюю за останні 10 років, жодної великої наукової установки, чи мається на увазі телескопу чи вимірювальних приладів не було придбано. Тому що держава не видає гроші на придбання наукового устаткування.
Всі найкращі роботи, які прославили на світовій арені Головну астрономічну обсерваторію, де я працюю, були виконані у співпраці з американськими вченими чи з європейськими вченими використовуючи космічний телескоп Габла чи унікальну інфраструктуру на Канарських островах, яка належить європейським державам. Це єдиний вихід, якщо ти хочеш мати відповідний науковий рейтинг – шукай партнерів, добивайся грантів і отримуй результати, працюй там, приїжджай з результатами додому, обробляй, друкуй. Отак ми зараз і живемо.
Мені подобаються такі країни, як Китай, Індія, які не дивлячись на скруту в свій час відряджали своїх молодих науковців на стажування до інших країн, з умовою обов’язкового повернення через деякий час додому. І це сприяло підвищенню наукового рівня цих держав.
Я впевнений, що в Україні уже багато талановитих людей, особливо школярів, студентів. Якщо їм допомогти залишитись в науці Україна мала би великі можливості в майбутньому. Але при таких умовах, як зараз молодий науковець не відчуває перспективи займатись наукою.
Олекса Боярко
І завершує програму нарис людини, котра щасливо поєднує в одній особі хист фізика-теоретика, літературознавця та політолога. Перед мікрофоном доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритого суспільства Максим Стріха.
Максим Стріха
Нещодавній приїзд до Києва Нобелівського лауреата з фізики, директора Петербурзького Фізико-технічного інституту Жореса Алфьорова народив серед моїх колег невеселий жарт:
- Чи може сьогодні в Україні бути Нобелівський лауреат?
- Може, але тільки проїздом.
Ні для кого не секрет: українська наука вмирає. Спершу вона загинула в колись численних галузевих інститутах (особливо багато їх було в радянському ВПК; через засекреченість адрес, що ховалися за номерами поштових скриньок, їх називали в народі “ящиками”). Розкрадені й розкурочені “ящики” поховали й надії на прорив України в галузі технологій (ще цілком реальні на початку 1990-х).
Згодом - наука зійшла нанівець в університетах. Звісно, не в усіх і не скрізь, - і зараз тут подекуди існують потужні наукові осередки. Але величезне лекційне навантаження, що змушені брати на себе викладачі, аби так-сяк зводити кінці з кінцями, (плюс поява величезної кількості новоспечених ВНЗ без традицій наукової роботи, а також цілеспрямоване нищення університетського самоврядування - поки що лише Львівському університетові вдалося відстояти свого ректора) зменшили й так не найкращі можливості для наукової праці.
Далі надійшла черга галузевих академій. Окремі з них - як-от Академія Мистецтв - вже й не створювалися як наукові асоціації. Але сьогодні й остання “серйозна” з цих академій - АМН - дедалі відчутніше зазнає ознак корупції. Як свідчать люди обізнані, в абсолютно залежній від фармацевтичних фірм медичній науці “коригування” результатів досліджень у потрібний бік стало річчю майже буденною.
Тому сьогодні наука ще жевріє лишень в установах НАН України - але й тут усе тримається на людях старшого віку. Адже середній вік наших кандидатів наук - за сорок, а докторів - за шістдесят (і це - навіть з урахуванням зливи захистів відверто “липових” дисертацій у середовищі депутатів, чиновників, бізнесовців).
Втім, нічого дивного в цьому немає. Адже українська держава витрачає на науковця щось близько 2 тисяч доларів на рік (із зарплатнею, утриманням приміщень, обладнанням та устаткуванням). Для порівняння: Росія в п’ять, Китай - у десять, Бразилія - в двадцять п’ять, США - у сто разів більше.
Ще одна промовиста обставина: сьогодні українська наука отримає за рахунок участі в міжнародних наукових проектах більше, аніж від рідної держави. Звичайно, з одного боку це свідчить про все ще високий авторитет і неабияку заповзятливість наших учених. Але з іншого боку, - демонструє абсолютну байдужість до проблем цієї науки “рідної” держави.
Як наслідок, Україну впродовж останніх років залишили понад 4000 лишень докторів наук. За міжнародними стандартами, вартість багаторічної підготовки такого науковця у відповідному науковому середовищі складає близько мільйона доларів. Отже, бідна Україна лише тут інвестувала багатші й благополучніші держави мінімум на 4 мільярди. А хто оцінить наші втрати від відпливу молодих талановитих аспірантів (хтось із них напевно стане колись Нобелівським лауреатом - тільки вже не українським)...
Звичайно, можна довго говорити про економічну скруту, про те, що держава фізично не має чим фінансувати свою науку. Але звідки ж тоді стільки супердорогих авт (у тому числі й придбаних бюджетним коштом) на вулицях української столиці? Адже вартість одного такого лімузина можна порівняти з річним бюджетом середнього академічного інституту.
Проект державного бюджету-2004 (розроблений під керівництвом доктора геолого-мінералогічних наук, професора, члена-кореспондента НАН України М.Азарова) укотре засвідчив: наука Україні Кучми, Медведчука і Януковича не потрібна. Розбудовуючи ударними темпами управлінські структури, Кабмін знайшов, де можна заощадити: позбавивши працюючих науковців пенсійного віку їхніх наукових пенсій.
Нагадаю: вийшовши на пенсію і продовжуючи водночас працювати, доктор наук може одержувати 800-1000 гривень місячно замість 500. Скасування цього механізму спонукатиме остаточно піти на заслужений відпочинок тих, на кому ще тримається українська наука, - учених старшого покоління, для яких наукова добросовісність і порядність не є порожнім звуком.
Звичайно, “пенсіонери” не порятують науки в стратегічній перспективі. Але вони протримали б її на плаву ще кілька років, лишаючи певний шанс на майбутнє: адже, можливо, нові управлінські еліти зрозуміють-таки, що Україні потрібні учені, потрібний розум, потрібні високі технології... А сьогодні й цей шанс намагаються в української науки забрати.
Очевидно, втративши надію на серйозну підтримку владоможців, НАН України наважилася на минулих загальних зборах на безпрецедентний бунт, із задоволенням проваливши майже всіх високопосадових пошукачів на чолі з гуманітарним віце-прем’єром, доктором історичних наук Дмитром Табачником.
Тому на відродження української науки можна сподіватися лишень тоді, коли докорінно зміниться сьогоднішня владна верхівка. Але чи зміниться вона, - залежатиме і від науки. Точніше - від людей науки, яких ще досить багато. Яких ще поважають, попри їхні “чесні злидні”. І яким насправді вже майже немає чого втрачати в їхніх погано опалюваних і давно не ремонтованих лабораторіях.
Олекса Боярко
Це була думка Максима Стріхи. На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
