Прага, 10 січня 2004 року.
Петро Кагуй
В ефірі передача “Листи на Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, шановні слухачі!
Спершу пропоную послухати цілу низку листів, автори яких висловлюють свої зауваження стосовно нашої роботи. Найбільше критики на нашу адресу й далі стосується все того ж питання: кого нам запрошувати до участі у прямих ефірах, а кого ні. Кому надавати більше мікрофон, а кому менше, чи може й взагалі не надавати.
Час від часу, ми говоримо, що прагнемо залучати до дискусій людей з різними поглядами, представників різних політичних сил, особливо, коли йдеться про гострі політичні проблеми. Ми також намагаємося уникати своїх коментарів, а для оцінок тих чи інших ситуацій, запрошуємо політологів, експертів. І в міру своїх можливостей, ми стараємося всесторонньо охопити проблему, надати слово усім сторонам протистояння, сподіваючись, що наш слухач сам розбереться, хто ближче до істини чи, як кажуть, на чиєму боці правда.
Частині слухачів такий наш підхід - до вподоби. Але, досить багато і тих, хто критикує нас і наводить свої аргументи. Думаю, що ці, як позитивні відгуки, так і критичні зауваження, буде цікаво послухати усій нашій слухацькій аудиторії. І не для того, щоб надалі поглиблювати, розвивати цю полеміку, а просто щоб взяти до відома різні міркування з цього приводу.
Розпочнемо із дещо дотепної репліки Петра Макаренка зі селища міського типу Брусилів Житомирської області:
“Особисто я, не збагну Вашої сучасної ролі. Щось таки довалюєте! Тяжка праця! Справді, нам українцям потрібно засукувати рукави аж до шиї...
Якщо Ваш колектив – патріоти України, то не дійте за інерцією – запрошуйте до студії політиків, представників виконавчої влади, які справді впливають на перебіг подій”.
Після такої репліки Петра Макаренка із Житомирщини прозвучить коротке послання Олександра Рачека з Києва:
“Дуже багато депутатів у Верховній Раді - мільйонери. Якщо на Заході люди стають мільйонерами, а паралельно зростає добробут усіх людей, то в нас навпаки. Тому постає питання: звідки гроші у цієї “більшості”? Приклад Лазаренка добре висвітлює, що ці джерела брудні.
Отож, запрошуючи до “Свободи” депутатів із “більшості”, Ви, здебільшого, запрошуєте злодюг у кращому разі. І слухати їхнє базікання гидотно. Ви вважаєте, що це демократія? Ваше право! Але слухати “Свободу” стає нудно”.
Досить критично налаштований і наш слухач із Харкова, який подає лише своє ім’я Дмитро:
“Не ведіть розмов із фарисеями типу “есдеків”. Слова втішні, але брехливі, а самі вони – служать режимові. Краще ефірну хвилину витратити на Турчинова, Пинзеника, Томенка та інших - тих, в кого є ідеї, і котрі не вводитимуть слухацьку аудиторію в оману”, - написав харків’янин Дмитро.
На черзі фрагмент із листа Петра Павлова з Києва:
“Слухав я, слухав Вашу “Свободу” і зробив висновок, що “свобода” в тому розумінні, що потрібна пересічному громадянинові, на вашому каналі, як кажуть, і не ночувала.
Ну, по-перше, як писав класик: “без грошей і свободи немає”. Вам же, виходить, немає жодного діла до того, чи є у нашого народу гроші. Інакше ви б так не любили Кравчука, одного з “обкрадачів”.
Складається враження, що Ви зовсім не буваєте поміж людей. А то, почули б, що кажуть про нього і як клянуть. А хіба нема за що?!
Питається, що хорошого по-вашому зробив Кравчук? Якого Ви так шануєте і весь час запрошуєте на радіо, в моїй пам’яті вже тричі”.
Після зауваження Петра Павлова з Києва пропоную послухати, що написала нам Галина Козаченко із Донецька:
“Із задоволенням слухаю передачі Радіо “Свобода”, щиро дякую усім ведучим, але хочу висловити і своє незадоволення...
Зараз, коли на президентських виборах має вирішуватися подальша доля України, українців, – щоб держава нарешті стала державою, а ми, люди – людьми, то потрібно дуже багато прикласти зусиль, щоб кожен з нас це усвідомив.
Справа в тому, що багато людей не розуміють чому і через кого наше життя таке злиденне. Чому нашої пенсії вистачає лише на хліб та воду, а взуття і одяг ми купуємо із так званої “гуманітарки” за 3 чи 5 гривень. Тому я дуже прошу ведучих - не запрошуйте на передачу отих баламутів, комуністичних посіпак, щоб вони не баламутили і далі бідних людей. Багато хто каже: я не розумію.., за кого мені скажуть, за того проголосую.
Я приєднуюся до листа Волошина, який написав: для чого запрошувати отих “шуфричів”, “гапочок” та їм подібних? Я дуже прошу і від себе, і багатьох слухачів – не запрошувати таких. Невже не видно, як вони безсоромно поливають брудом Віктора Ющенка, який свого часу спромігся підняти зарплату, пенсію, погасив заборгованість цих же пенсій та зарплат, зміцнив гривню. Люди це розуміють, але, на жаль, не усі.
Запрошуйте депутатів - гідних українців, щоб донести до людей правду, щоб люди встали з колін...”.
Критично налаштований до комуністів Степан Телегій зі села Лавочне Сколівського району Львівської області. У жартівливій, віршованій формі він пише:
“У Новому році я “Свободу” буду критикувати. Щоб ефіру комуністам зовсім не давати...”.
У нашій редакційній пошті знайшлися і позитивні відгуки. Так наш слухач зі Львова пан Філь М.В. пише:
“Я постійно слухаю Ваше радіо і мої товариші та знайомі також слухають. Подобається нам те, що у Ваших передачах замість монологів є живі дискусії між представниками різних політичних сил. Бо у нас, чомусь, ні на радіо, ні на телебаченні, не практикують таких дискусій, за винятком хіба що прямих трансляцій засідань Верховної Ради”, - зазначає пан Філь зі Львова.
А в електронному листі наш слухач із Вінниці на ім’я Богдан зауважив: “Мені імпонує те, що Ви надаєте можливість висловитись представникам різних політичних блоків і партій”.
Пропоную послухати ще одного листа із досить аргументованою критикою. У своєму посланні наш постійний слухач і дописувач Йосип Решко з Києва написав:
“Зомбування на вітчизняних телеканалах з кожним роком правління нинішнього “гаранта” зростало в геометричній прогресії і призвело до того, що влада – остаточно, наглухо закрила доступ до телеканалів усім інакомислячим. Повернулась епоха, описана геніальним Оруелом у його знаменитому творі “1984”, коли чорне називалось білим, а брехня – правдою.
Нині українські телеканали заполонили лапікури, долганови, піховшеки, корчинські, джангірови, шуфричі, які заради власної вигоди продадуть і рідну матір разом зі своїми дітьми. Вони вилазять, як і в пріснопам''ятні радянські часи з усіх щілин. Боїшся включити навіть праску, бо раптом почуєш їхній голос…
Єдиним джерелом, ковтком свіжого повітря стали опозиційні газети та Ваша радіостанція. Але останнім часом і Ви, сповідуючи гіпертрофовану різнобічність думок, стали регулярно запрошувати Шуфрича на свої передачі. Він став у Вас “зіркою №1” Ви виправдовуєтесь тим, що подаєте різні думки. Тоді, можливо, варто запрошувати повій, бомжів, убивць, психічно хворих… Вони теж мають свої думки.
Але, слід пам''ятати, що слухацька аудиторія Радіо “Свобода” має відповідний інтелектуальний рівень і цю аудиторію менш за все цікавить позиція Шуфрича. Ним вона сита по горло із провладних засобів масової інформації.
Більше того, Ви, свідомо чи ні, ставите у незручне становище інтелігентних депутатів, які, як правило, знічуються перед цинічною брехнею. Бо, як відомо, для спростування брехні навіть згідно із законом - надається газетна площа у 2 рази більша, ніж та, в якій було висловлено брехню”.
Звучить пісня Павла Дворського “Будуймо храм”
Петро Кагуй
Після фрагменту з пісні Павла Дворського “Будуймо храм” пропоную послухати листа вже на іншу тему.
Наша слухачка з Києва Алла Ткач підвела певний підсумок політичних подій в Україні у 2004 році. І за її висновками цей рік був переповнений політичними абсурдами:
“Конституційна реформа – абсурд номер один!
Кучма із Медведчуком та Януковичем розуміють, що вони як кандидати у Президенти є - непрохідними (одні прийшли із в’язниці, інші на черзі туди). Ото ж вони цілий рік чинять безчинства із Конституцією. Сподіваються усіх перехитрити, переграти, обвести навколо пальця, щоб не допустити до влади народного улюбленця Віктора Ющенка.
Спершу Кучма влаштував абсурд із так званим “всенародним” обговоренням конституційної реформи, а потім абсурд із відкликанням уже “обговореного” законопроекту. Після цього – появився законопроект Медведчука-Симоненка і хитромудрого Гавриша. А далі – почалися ганебні антинародні висновки кишенькового конституційного суду та протистояння у Верховній Раді опозиції і так званої “більшості”.
Абсурд продовжився, коли на державному радіо і телебаченні почали перераховувати протести від “трудових колективів” у вигляді послань на адресу президента. Трудящі протестують проти того, що опозиція стоїть намертво, відстоюючи, власне, їхнє конституційне право – право голосу, право вибирати президента. А це, виявляється, трудящим заважає працювати!?!
У цьому році у нас були також ЄЕП і Тузла. Хоч конфлікт на Тузлі і викликав хвилю патріотичних почуттів в українців, вже ж він закінчився досить несподівано - договором про спільне використання Керченської протоки. Напевне для цього Путіну та Кучмі і була потрібна Тузла.
А тепер, згадаймо абсурдні події в Генеральній прокуратурі. Начудив Піскун зі своїми заявами, котрі через кілька днів було названо помилковими. Після оприлюднення листів покійного Гончарова, Піскун оголосив, що слідство у справі вбивства Гонгадзе завершується. Було заарештовано Пукача. Але, після цього Піскуна знімають, а Пукача звільняють. І вже новоспечений колишній донецький, а нині всеукраїнський генеральний прокурор Васильєв заявив, що справу Гонгадзе не розкрито і навряд чи буде розкрито, бо для цього потрібно знайти голову убитого... А свідки тим часом зникають один за одним...
Згадаємо і те, як схвалювали бюджет і люди Януковича цілком серйозно нам доводили, що мінімальна зарплата у 205 гривень набагато краща ніж 237 гривень! Хіба ж це не абсурд?!
Вінцем абсурду було рішення Конституційного суду про законність можливого третього президентського терміну для Леоніда Кучми. Це яскравий приклад, як найвищий орган контролю за правовими колізіями в Україні - не пройшов випробування здоровим глуздом. Це сигнал про те, як держава у правовій ділянці зайшла до глухого кута.
А наш народ у своїй більшості захищається тим, що перестає на будь-що реагувати і будь-що сприймати. Саме це і потрібно командам Кучми, Медведчука, Януковича. Затурканий народ, який нікому не вірить, ні на що не реагує, а часто вже й нічого не розуміє - саме те, що й потрібне владі. Бо таким народом можна легко маніпулювати, що, власне, влада і робить, використовуючи свої засоби масової інформації”.
Це були основні фрагменти із листа Алли Ткач з Києва, яка наприкінці свого зауважила:
“Господь послав нам достойну людину – Віктора Ющенка. І цей рік – вирішальний! Щоб зміни в Україні відбулись, кожен на своєму місці робімо все, на що здатні, на що вистачає сил. А коли ситуація вимагатиме – усі виходьмо на вулиці і скажімо остогидлій владі своє слово! Пора, українці пора!”.
Звучить пісня Павла Дворського “Товариство моє”
8 січня минуло 350 років від Переяславської ради, підписання Богданом Хмельницьким військового союзу з Москвою.
З цієї нагоди наш слухач Ігор Олещук із Тернополя пише: “Керівництво нашої держави має намір урочисто відсвяткувати 350-річчя Переяславського договору гетьмана Богдана Хмельницького з царською Росією. Цей договір перекреслив європейський вибір України і призвів до знищення гетьманської держави і багатовікового поневолення України”, - мовиться у листі.
Ігор Олещук, який є ветераном визвольної боротьби, старшим науковим працівником історико-меморіального музею політв''язнів у Тернополі, надіслав нам свої оцінки Переяславського договору та його наслідків, а також поділився деякими спогадами про те, як українські політв’язні 50 років тому перебуваючи у засланні обговорювали суть Переяславської ради з нагоди 300-річчя цієї події. Але, послухаймо саме послання Ігора Олещука:
Нас поневолили, а ми будемо святкувати?!
“Наша держава за 12 років свого існування не виробила ні обґрунтованої програми розвитку, ні ідеологічного забезпечення. Тому невідомо, чи теперішня Україна є правонаступницею УНР і Акту від 30 червня 1941 року, чи колоніального минулого - УРСР.
В зв''язку з ідейною невизначеністю, від президентської адміністрації часто появляються недолугі укази, які продовжують стереотипи колоніального минулого. Громадськість України вкрай обурена Указом президента від 13 березня 2002 року про створення святкового комітету для відзначення 350-ліття Переяславської козацької ради.
Гетьман Богдан Хмельницький у визвольній війні 1648-1654 років укладав договори і з татарами, і з поляками, а у 1654 році уклав військовий союз із московським царем Олексієм Михайловичем, щоб звільнити Україну від польської окупації. Але царське слово виявилося фальшивим, бо вже в 1656 році Москва підписала сепаратний договір із Польщею проти України. А тому наступний гетьман Іван Виговський був змушений виступити збройно проти Москви, і його велика перемога під Конотопом перекреслила Переяславський договір. На жаль, Виговському не вдалося використати свою перемогу для відновлення української держави.
У 1667 році Москва, всупереч Переяславському договору, помирилася з Польщею і за Андрусівським договором поділилася з нею Україною по лінії Дніпра. Гетьман Іван Мазепа намагався використати велику Північну війну і за допомогою шведів визволити Україну з-під московського ярма. Але битва під Полтавою 1709 року принесла перемогу Петру Першому, який жорстоко помстився українцям - він вирізав до ноги близько 15-ти тисяч мешканців Батурина і зруйнував Запорізьку Січ. Створивши малоросійську колегію замість гетьмана, Петро Перший і Катерина Друга довели гетьманську владу в Україні до Руїни і перетворили Україну в колонію Російської імперії.
У 1686 році Москва підступно отримала зверхність над Українською православного церквою. Було знищено Києво-Могилянську академію. В Україні запровадили кріпацтво, яке проіснувало до 1861 року. Москва обернула Україну у свою колонію, поневолила народ і використовувала його для зовнішньої експансії в загарбницьких війнах та розбудові власної імперії. У 1863 році вийшов Указ про заборону друкувати книжки рідною мовою. Згодом з''явися Емський указ, який не дозволяв поширювати книжки українською мовою”.
Звучить пісня Віталія Білоножка “Дзвони Софії”
Після фрагменту з пісні Віталія Білоножка “Дзвони Софії” повернемося до листа Ігоря Олещука з Тернополя:
“Пригадую, як перебуваючи у таборі ГУЛАГУ в 1954 році, коли після смерті Сталіна був послаблений режим хрущовською відлигою, до нас докотилися тези до 300-річчя так званого “возз’єднання” України з Росією.
Гучномовці безперервно виголошували, що український народ добровільно зголосився під опіку російського царя Олексія Михайловича. І хоча ми були виснажені та голодні, серед патріотичної інтелігенції, молоді і студентства тоді загострились дискусії на цю тему: що, властиво, відбулося у 1654 році - “приєднання” чи “возз’Єднання”?
Інтелігенція і студентство писали вірші. Хочу процитувати один, на мою думку, дуже талановитий вірш нашого земляка зі Збаражчини, колишнього гімназиста, реабілітованого Петра Середи (псевдонім “Кіндрат черевик”).
Тріумфуйте, тріумфуйте, червоні кати, Радійте кремлівські тирани, Що наша Вкраїна літ триста в ярмі, Літ триста волочить кайдани. Народ каш могутній не вбили царі. Хоч довго його розпинали. Сибір заселяли на наших кістках. Самі на Сибіру сконали. Сконали ганебно, не встануть вони, Забуті, прокляті навіки. Не встануть Миколи, не встануть Петри, Не встануть царята-каліки. Сьогодні новітня сучасна Москва, Де замість царів є міністри. Скували в артілях й в колгоспах народ, І душать його комуністи. Ген, ген в Туркестані, в каналі чужім. На шахтах північних, далеких. Почуєте рідний і стогін, і плач У гнівний ненависті клекіт, Не “дружба” і “братство” загнали братів В далекі краї бідувати. А гніт і насильство штиків МГБ, Закони Кремля стопрокляті Бо “дружба” і “братство” - брехливі слова Для цілі московської служать Бо дружба народів - народів тюрма І в''язень з жандармом не дружать. У день 300-літгя згадаймо, брати, Всі муки, всі наші страждання, За що катували у тюрмах братів І гнали в далекі заслання.
Далі у своєму посланні Ігор Олещук із Тернополя пише:
“Радянська історіографія, вслід за російською, стверджувала, що договір Богдана Хмельницького був про “возз’Єднання” українського народу з російським. Але возз’єднуватися може лише те, що колись було роз''єднане, Ми знаємо з історії, що Українська держава, як правонаступниці Київської Русі, розвивалася самостійно, а Московська держава також розвивалася самостійно і молодша від нашої приблизно на 300 років.
Усі народи дуже урочисто відзначають роковини свого визволення, суверенності, незалежності чи Конституції, але ніхто не відзначає початку жорстокого поневолення, як це запланував Президент України, не порадившись ні з народом, ні з істориками. Тому закликаю громадськість України, зокрема Тернопільщини, використати своє конституційне право не відзначати це свято, а через обласну і Верховну Раду домогтися скасування Указу Президента про святкування Переяславського договору Богдана Хмельницького з Росією у 1654 році
Ігор Олещук, ветеран визвольної боротьби, старший науковий працівник історико-меморіального музею політв''язнів у Тернополі”.
Петро Кагуй
На цьому, шановні слухачі, час відведений на передачу “Листи на Свободу” вичерпано.
Дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи!
Петро Кагуй
В ефірі передача “Листи на Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, шановні слухачі!
Спершу пропоную послухати цілу низку листів, автори яких висловлюють свої зауваження стосовно нашої роботи. Найбільше критики на нашу адресу й далі стосується все того ж питання: кого нам запрошувати до участі у прямих ефірах, а кого ні. Кому надавати більше мікрофон, а кому менше, чи може й взагалі не надавати.
Час від часу, ми говоримо, що прагнемо залучати до дискусій людей з різними поглядами, представників різних політичних сил, особливо, коли йдеться про гострі політичні проблеми. Ми також намагаємося уникати своїх коментарів, а для оцінок тих чи інших ситуацій, запрошуємо політологів, експертів. І в міру своїх можливостей, ми стараємося всесторонньо охопити проблему, надати слово усім сторонам протистояння, сподіваючись, що наш слухач сам розбереться, хто ближче до істини чи, як кажуть, на чиєму боці правда.
Частині слухачів такий наш підхід - до вподоби. Але, досить багато і тих, хто критикує нас і наводить свої аргументи. Думаю, що ці, як позитивні відгуки, так і критичні зауваження, буде цікаво послухати усій нашій слухацькій аудиторії. І не для того, щоб надалі поглиблювати, розвивати цю полеміку, а просто щоб взяти до відома різні міркування з цього приводу.
Розпочнемо із дещо дотепної репліки Петра Макаренка зі селища міського типу Брусилів Житомирської області:
“Особисто я, не збагну Вашої сучасної ролі. Щось таки довалюєте! Тяжка праця! Справді, нам українцям потрібно засукувати рукави аж до шиї...
Якщо Ваш колектив – патріоти України, то не дійте за інерцією – запрошуйте до студії політиків, представників виконавчої влади, які справді впливають на перебіг подій”.
Після такої репліки Петра Макаренка із Житомирщини прозвучить коротке послання Олександра Рачека з Києва:
“Дуже багато депутатів у Верховній Раді - мільйонери. Якщо на Заході люди стають мільйонерами, а паралельно зростає добробут усіх людей, то в нас навпаки. Тому постає питання: звідки гроші у цієї “більшості”? Приклад Лазаренка добре висвітлює, що ці джерела брудні.
Отож, запрошуючи до “Свободи” депутатів із “більшості”, Ви, здебільшого, запрошуєте злодюг у кращому разі. І слухати їхнє базікання гидотно. Ви вважаєте, що це демократія? Ваше право! Але слухати “Свободу” стає нудно”.
Досить критично налаштований і наш слухач із Харкова, який подає лише своє ім’я Дмитро:
“Не ведіть розмов із фарисеями типу “есдеків”. Слова втішні, але брехливі, а самі вони – служать режимові. Краще ефірну хвилину витратити на Турчинова, Пинзеника, Томенка та інших - тих, в кого є ідеї, і котрі не вводитимуть слухацьку аудиторію в оману”, - написав харків’янин Дмитро.
На черзі фрагмент із листа Петра Павлова з Києва:
“Слухав я, слухав Вашу “Свободу” і зробив висновок, що “свобода” в тому розумінні, що потрібна пересічному громадянинові, на вашому каналі, як кажуть, і не ночувала.
Ну, по-перше, як писав класик: “без грошей і свободи немає”. Вам же, виходить, немає жодного діла до того, чи є у нашого народу гроші. Інакше ви б так не любили Кравчука, одного з “обкрадачів”.
Складається враження, що Ви зовсім не буваєте поміж людей. А то, почули б, що кажуть про нього і як клянуть. А хіба нема за що?!
Питається, що хорошого по-вашому зробив Кравчук? Якого Ви так шануєте і весь час запрошуєте на радіо, в моїй пам’яті вже тричі”.
Після зауваження Петра Павлова з Києва пропоную послухати, що написала нам Галина Козаченко із Донецька:
“Із задоволенням слухаю передачі Радіо “Свобода”, щиро дякую усім ведучим, але хочу висловити і своє незадоволення...
Зараз, коли на президентських виборах має вирішуватися подальша доля України, українців, – щоб держава нарешті стала державою, а ми, люди – людьми, то потрібно дуже багато прикласти зусиль, щоб кожен з нас це усвідомив.
Справа в тому, що багато людей не розуміють чому і через кого наше життя таке злиденне. Чому нашої пенсії вистачає лише на хліб та воду, а взуття і одяг ми купуємо із так званої “гуманітарки” за 3 чи 5 гривень. Тому я дуже прошу ведучих - не запрошуйте на передачу отих баламутів, комуністичних посіпак, щоб вони не баламутили і далі бідних людей. Багато хто каже: я не розумію.., за кого мені скажуть, за того проголосую.
Я приєднуюся до листа Волошина, який написав: для чого запрошувати отих “шуфричів”, “гапочок” та їм подібних? Я дуже прошу і від себе, і багатьох слухачів – не запрошувати таких. Невже не видно, як вони безсоромно поливають брудом Віктора Ющенка, який свого часу спромігся підняти зарплату, пенсію, погасив заборгованість цих же пенсій та зарплат, зміцнив гривню. Люди це розуміють, але, на жаль, не усі.
Запрошуйте депутатів - гідних українців, щоб донести до людей правду, щоб люди встали з колін...”.
Критично налаштований до комуністів Степан Телегій зі села Лавочне Сколівського району Львівської області. У жартівливій, віршованій формі він пише:
“У Новому році я “Свободу” буду критикувати. Щоб ефіру комуністам зовсім не давати...”.
У нашій редакційній пошті знайшлися і позитивні відгуки. Так наш слухач зі Львова пан Філь М.В. пише:
“Я постійно слухаю Ваше радіо і мої товариші та знайомі також слухають. Подобається нам те, що у Ваших передачах замість монологів є живі дискусії між представниками різних політичних сил. Бо у нас, чомусь, ні на радіо, ні на телебаченні, не практикують таких дискусій, за винятком хіба що прямих трансляцій засідань Верховної Ради”, - зазначає пан Філь зі Львова.
А в електронному листі наш слухач із Вінниці на ім’я Богдан зауважив: “Мені імпонує те, що Ви надаєте можливість висловитись представникам різних політичних блоків і партій”.
Пропоную послухати ще одного листа із досить аргументованою критикою. У своєму посланні наш постійний слухач і дописувач Йосип Решко з Києва написав:
“Зомбування на вітчизняних телеканалах з кожним роком правління нинішнього “гаранта” зростало в геометричній прогресії і призвело до того, що влада – остаточно, наглухо закрила доступ до телеканалів усім інакомислячим. Повернулась епоха, описана геніальним Оруелом у його знаменитому творі “1984”, коли чорне називалось білим, а брехня – правдою.
Нині українські телеканали заполонили лапікури, долганови, піховшеки, корчинські, джангірови, шуфричі, які заради власної вигоди продадуть і рідну матір разом зі своїми дітьми. Вони вилазять, як і в пріснопам''ятні радянські часи з усіх щілин. Боїшся включити навіть праску, бо раптом почуєш їхній голос…
Єдиним джерелом, ковтком свіжого повітря стали опозиційні газети та Ваша радіостанція. Але останнім часом і Ви, сповідуючи гіпертрофовану різнобічність думок, стали регулярно запрошувати Шуфрича на свої передачі. Він став у Вас “зіркою №1” Ви виправдовуєтесь тим, що подаєте різні думки. Тоді, можливо, варто запрошувати повій, бомжів, убивць, психічно хворих… Вони теж мають свої думки.
Але, слід пам''ятати, що слухацька аудиторія Радіо “Свобода” має відповідний інтелектуальний рівень і цю аудиторію менш за все цікавить позиція Шуфрича. Ним вона сита по горло із провладних засобів масової інформації.
Більше того, Ви, свідомо чи ні, ставите у незручне становище інтелігентних депутатів, які, як правило, знічуються перед цинічною брехнею. Бо, як відомо, для спростування брехні навіть згідно із законом - надається газетна площа у 2 рази більша, ніж та, в якій було висловлено брехню”.
Звучить пісня Павла Дворського “Будуймо храм”
Петро Кагуй
Після фрагменту з пісні Павла Дворського “Будуймо храм” пропоную послухати листа вже на іншу тему.
Наша слухачка з Києва Алла Ткач підвела певний підсумок політичних подій в Україні у 2004 році. І за її висновками цей рік був переповнений політичними абсурдами:
“Конституційна реформа – абсурд номер один!
Кучма із Медведчуком та Януковичем розуміють, що вони як кандидати у Президенти є - непрохідними (одні прийшли із в’язниці, інші на черзі туди). Ото ж вони цілий рік чинять безчинства із Конституцією. Сподіваються усіх перехитрити, переграти, обвести навколо пальця, щоб не допустити до влади народного улюбленця Віктора Ющенка.
Спершу Кучма влаштував абсурд із так званим “всенародним” обговоренням конституційної реформи, а потім абсурд із відкликанням уже “обговореного” законопроекту. Після цього – появився законопроект Медведчука-Симоненка і хитромудрого Гавриша. А далі – почалися ганебні антинародні висновки кишенькового конституційного суду та протистояння у Верховній Раді опозиції і так званої “більшості”.
Абсурд продовжився, коли на державному радіо і телебаченні почали перераховувати протести від “трудових колективів” у вигляді послань на адресу президента. Трудящі протестують проти того, що опозиція стоїть намертво, відстоюючи, власне, їхнє конституційне право – право голосу, право вибирати президента. А це, виявляється, трудящим заважає працювати!?!
У цьому році у нас були також ЄЕП і Тузла. Хоч конфлікт на Тузлі і викликав хвилю патріотичних почуттів в українців, вже ж він закінчився досить несподівано - договором про спільне використання Керченської протоки. Напевне для цього Путіну та Кучмі і була потрібна Тузла.
А тепер, згадаймо абсурдні події в Генеральній прокуратурі. Начудив Піскун зі своїми заявами, котрі через кілька днів було названо помилковими. Після оприлюднення листів покійного Гончарова, Піскун оголосив, що слідство у справі вбивства Гонгадзе завершується. Було заарештовано Пукача. Але, після цього Піскуна знімають, а Пукача звільняють. І вже новоспечений колишній донецький, а нині всеукраїнський генеральний прокурор Васильєв заявив, що справу Гонгадзе не розкрито і навряд чи буде розкрито, бо для цього потрібно знайти голову убитого... А свідки тим часом зникають один за одним...
Згадаємо і те, як схвалювали бюджет і люди Януковича цілком серйозно нам доводили, що мінімальна зарплата у 205 гривень набагато краща ніж 237 гривень! Хіба ж це не абсурд?!
Вінцем абсурду було рішення Конституційного суду про законність можливого третього президентського терміну для Леоніда Кучми. Це яскравий приклад, як найвищий орган контролю за правовими колізіями в Україні - не пройшов випробування здоровим глуздом. Це сигнал про те, як держава у правовій ділянці зайшла до глухого кута.
А наш народ у своїй більшості захищається тим, що перестає на будь-що реагувати і будь-що сприймати. Саме це і потрібно командам Кучми, Медведчука, Януковича. Затурканий народ, який нікому не вірить, ні на що не реагує, а часто вже й нічого не розуміє - саме те, що й потрібне владі. Бо таким народом можна легко маніпулювати, що, власне, влада і робить, використовуючи свої засоби масової інформації”.
Це були основні фрагменти із листа Алли Ткач з Києва, яка наприкінці свого зауважила:
“Господь послав нам достойну людину – Віктора Ющенка. І цей рік – вирішальний! Щоб зміни в Україні відбулись, кожен на своєму місці робімо все, на що здатні, на що вистачає сил. А коли ситуація вимагатиме – усі виходьмо на вулиці і скажімо остогидлій владі своє слово! Пора, українці пора!”.
Звучить пісня Павла Дворського “Товариство моє”
8 січня минуло 350 років від Переяславської ради, підписання Богданом Хмельницьким військового союзу з Москвою.
З цієї нагоди наш слухач Ігор Олещук із Тернополя пише: “Керівництво нашої держави має намір урочисто відсвяткувати 350-річчя Переяславського договору гетьмана Богдана Хмельницького з царською Росією. Цей договір перекреслив європейський вибір України і призвів до знищення гетьманської держави і багатовікового поневолення України”, - мовиться у листі.
Ігор Олещук, який є ветераном визвольної боротьби, старшим науковим працівником історико-меморіального музею політв''язнів у Тернополі, надіслав нам свої оцінки Переяславського договору та його наслідків, а також поділився деякими спогадами про те, як українські політв’язні 50 років тому перебуваючи у засланні обговорювали суть Переяславської ради з нагоди 300-річчя цієї події. Але, послухаймо саме послання Ігора Олещука:
Нас поневолили, а ми будемо святкувати?!
“Наша держава за 12 років свого існування не виробила ні обґрунтованої програми розвитку, ні ідеологічного забезпечення. Тому невідомо, чи теперішня Україна є правонаступницею УНР і Акту від 30 червня 1941 року, чи колоніального минулого - УРСР.
В зв''язку з ідейною невизначеністю, від президентської адміністрації часто появляються недолугі укази, які продовжують стереотипи колоніального минулого. Громадськість України вкрай обурена Указом президента від 13 березня 2002 року про створення святкового комітету для відзначення 350-ліття Переяславської козацької ради.
Гетьман Богдан Хмельницький у визвольній війні 1648-1654 років укладав договори і з татарами, і з поляками, а у 1654 році уклав військовий союз із московським царем Олексієм Михайловичем, щоб звільнити Україну від польської окупації. Але царське слово виявилося фальшивим, бо вже в 1656 році Москва підписала сепаратний договір із Польщею проти України. А тому наступний гетьман Іван Виговський був змушений виступити збройно проти Москви, і його велика перемога під Конотопом перекреслила Переяславський договір. На жаль, Виговському не вдалося використати свою перемогу для відновлення української держави.
У 1667 році Москва, всупереч Переяславському договору, помирилася з Польщею і за Андрусівським договором поділилася з нею Україною по лінії Дніпра. Гетьман Іван Мазепа намагався використати велику Північну війну і за допомогою шведів визволити Україну з-під московського ярма. Але битва під Полтавою 1709 року принесла перемогу Петру Першому, який жорстоко помстився українцям - він вирізав до ноги близько 15-ти тисяч мешканців Батурина і зруйнував Запорізьку Січ. Створивши малоросійську колегію замість гетьмана, Петро Перший і Катерина Друга довели гетьманську владу в Україні до Руїни і перетворили Україну в колонію Російської імперії.
У 1686 році Москва підступно отримала зверхність над Українською православного церквою. Було знищено Києво-Могилянську академію. В Україні запровадили кріпацтво, яке проіснувало до 1861 року. Москва обернула Україну у свою колонію, поневолила народ і використовувала його для зовнішньої експансії в загарбницьких війнах та розбудові власної імперії. У 1863 році вийшов Указ про заборону друкувати книжки рідною мовою. Згодом з''явися Емський указ, який не дозволяв поширювати книжки українською мовою”.
Звучить пісня Віталія Білоножка “Дзвони Софії”
Після фрагменту з пісні Віталія Білоножка “Дзвони Софії” повернемося до листа Ігоря Олещука з Тернополя:
“Пригадую, як перебуваючи у таборі ГУЛАГУ в 1954 році, коли після смерті Сталіна був послаблений режим хрущовською відлигою, до нас докотилися тези до 300-річчя так званого “возз’єднання” України з Росією.
Гучномовці безперервно виголошували, що український народ добровільно зголосився під опіку російського царя Олексія Михайловича. І хоча ми були виснажені та голодні, серед патріотичної інтелігенції, молоді і студентства тоді загострились дискусії на цю тему: що, властиво, відбулося у 1654 році - “приєднання” чи “возз’Єднання”?
Інтелігенція і студентство писали вірші. Хочу процитувати один, на мою думку, дуже талановитий вірш нашого земляка зі Збаражчини, колишнього гімназиста, реабілітованого Петра Середи (псевдонім “Кіндрат черевик”).
Тріумфуйте, тріумфуйте, червоні кати, Радійте кремлівські тирани, Що наша Вкраїна літ триста в ярмі, Літ триста волочить кайдани. Народ каш могутній не вбили царі. Хоч довго його розпинали. Сибір заселяли на наших кістках. Самі на Сибіру сконали. Сконали ганебно, не встануть вони, Забуті, прокляті навіки. Не встануть Миколи, не встануть Петри, Не встануть царята-каліки. Сьогодні новітня сучасна Москва, Де замість царів є міністри. Скували в артілях й в колгоспах народ, І душать його комуністи. Ген, ген в Туркестані, в каналі чужім. На шахтах північних, далеких. Почуєте рідний і стогін, і плач У гнівний ненависті клекіт, Не “дружба” і “братство” загнали братів В далекі краї бідувати. А гніт і насильство штиків МГБ, Закони Кремля стопрокляті Бо “дружба” і “братство” - брехливі слова Для цілі московської служать Бо дружба народів - народів тюрма І в''язень з жандармом не дружать. У день 300-літгя згадаймо, брати, Всі муки, всі наші страждання, За що катували у тюрмах братів І гнали в далекі заслання.
Далі у своєму посланні Ігор Олещук із Тернополя пише:
“Радянська історіографія, вслід за російською, стверджувала, що договір Богдана Хмельницького був про “возз’Єднання” українського народу з російським. Але возз’єднуватися може лише те, що колись було роз''єднане, Ми знаємо з історії, що Українська держава, як правонаступниці Київської Русі, розвивалася самостійно, а Московська держава також розвивалася самостійно і молодша від нашої приблизно на 300 років.
Усі народи дуже урочисто відзначають роковини свого визволення, суверенності, незалежності чи Конституції, але ніхто не відзначає початку жорстокого поневолення, як це запланував Президент України, не порадившись ні з народом, ні з істориками. Тому закликаю громадськість України, зокрема Тернопільщини, використати своє конституційне право не відзначати це свято, а через обласну і Верховну Раду домогтися скасування Указу Президента про святкування Переяславського договору Богдана Хмельницького з Росією у 1654 році
Ігор Олещук, ветеран визвольної боротьби, старший науковий працівник історико-меморіального музею політв''язнів у Тернополі”.
Петро Кагуй
На цьому, шановні слухачі, час відведений на передачу “Листи на Свободу” вичерпано.
Дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи!
