Прага, 28 квітня 2004 – За кілька днів Чехія стане членом Європейського Союзу. Свою замальовку з натури моя празька колега Марія Щур назвала «Дім без даху».
Щодня, по дорозі роботу я зустрічаю його біля головного вокзалу в Празі.
Десь я читала, що часописи, які він продає, є частиною якогось гуманітарного проекту допомоги для таких, як він. Але хто він? Як йому живеться? І чому він виглядає таким задоволеним як для людини, що не має даху на головою?
«Я продаю цей “Простор" вже п’ять років. Я опинився на вулиці після повені. У мене була квартира в Карліні, але я не був там прописаний, так що вони мене звідти викинули. Ну, не те, щоб викинули, просто я не мав права на якесь нове помешкання взамін затопленого. Тепер я сплю у нічліжці, плачу три тисячі шістсот, бо вони підняли ціни. Але якось воно йде....»
Сьогодні теплий майже літній день у Празі, але він все ще носить свою незмінну зелену в’язану шапку та старе зимове пальто, яке він отримав від доброчинної організації, що є тут, неподалік вокзалу. Це пальто розмірів на три-чотири більше, і в ньому його маленька фігура виглядає ще дрібнішою. У нього сива, ріденька борідка, і, здається, лише половина зубів. Важко сказати, скільки йому років, може 50, а може і 70.
«Я пенсіонер. Отримую я пристойно. Не скажу, скільки. Я ще приробляю, маю додатково три-чотири тисячі крон, залежно від того, як воно продається. Починаю я о 6:30 і торгую десь до четвертої, максимально. Але інколи я йду раніш, інколи пізніше».
Скільки часописів Ви можете продати за день, запитую я, і купую вже третій.
«Інколи 15, інколи 20. Залежить від того, який тут рух. Сьогодні я продав, включно з Вашими, 13 з 6:30».
Свої 400-600 крон на день, це десь 13-20 євро він витрачає із задоволенням.
«Піду собі поїм, інколи заграю в автоматах».
Родини у нього ніколи не було.
«Я холостяк від народження».
Колись він був жокеєм. Він каже, дуже успішним і всі його знали. Дехто пізнає навіть зараз. Але це жорстокий спорт. Одного разу хтось йому підрізав ремінь під сідлом, і він упав. Після цього випадку лікарі заборонили йому знову сідати на коня.
Ви стоїте весь час тут, біля вокзалу. Любите подорожувати?
«Я багато подорожую. Ще малим я об’їхав всю країну. Даром, не заплатив ні копійки. Не буду Вам розповідати, як».
Скоро Чехія приєднається до Європейського Союзу, поїдете подивитись кудись на Захід?
«А я і без Союзу багато їздив. Збирав фрукти у Франції, Іспанії. Але я б хотів поїхати до Німеччини, подивитися на те підприємство, де я колись працював, в Гамбурзі, чи воно ще існує».
Він переконаний, що перш, ніж подорожувати за кордон, людина б мала пізнати власний край.
«Тут стільки гарних місць. Тут дехто може жити у Празі і не знати, де є Карштейн. Шумава є гарна, що ще... Крконоше, Бескіди. Я їх всі об’їздив. Так що я тут трохи знаю».
В гостях добре, а вдома краще. Хоч дім і без даху.
Щодня, по дорозі роботу я зустрічаю його біля головного вокзалу в Празі.
Десь я читала, що часописи, які він продає, є частиною якогось гуманітарного проекту допомоги для таких, як він. Але хто він? Як йому живеться? І чому він виглядає таким задоволеним як для людини, що не має даху на головою?
«Я продаю цей “Простор" вже п’ять років. Я опинився на вулиці після повені. У мене була квартира в Карліні, але я не був там прописаний, так що вони мене звідти викинули. Ну, не те, щоб викинули, просто я не мав права на якесь нове помешкання взамін затопленого. Тепер я сплю у нічліжці, плачу три тисячі шістсот, бо вони підняли ціни. Але якось воно йде....»
Сьогодні теплий майже літній день у Празі, але він все ще носить свою незмінну зелену в’язану шапку та старе зимове пальто, яке він отримав від доброчинної організації, що є тут, неподалік вокзалу. Це пальто розмірів на три-чотири більше, і в ньому його маленька фігура виглядає ще дрібнішою. У нього сива, ріденька борідка, і, здається, лише половина зубів. Важко сказати, скільки йому років, може 50, а може і 70.
«Я пенсіонер. Отримую я пристойно. Не скажу, скільки. Я ще приробляю, маю додатково три-чотири тисячі крон, залежно від того, як воно продається. Починаю я о 6:30 і торгую десь до четвертої, максимально. Але інколи я йду раніш, інколи пізніше».
Скільки часописів Ви можете продати за день, запитую я, і купую вже третій.
«Інколи 15, інколи 20. Залежить від того, який тут рух. Сьогодні я продав, включно з Вашими, 13 з 6:30».
Свої 400-600 крон на день, це десь 13-20 євро він витрачає із задоволенням.
«Піду собі поїм, інколи заграю в автоматах».
Родини у нього ніколи не було.
«Я холостяк від народження».
Колись він був жокеєм. Він каже, дуже успішним і всі його знали. Дехто пізнає навіть зараз. Але це жорстокий спорт. Одного разу хтось йому підрізав ремінь під сідлом, і він упав. Після цього випадку лікарі заборонили йому знову сідати на коня.
Ви стоїте весь час тут, біля вокзалу. Любите подорожувати?
«Я багато подорожую. Ще малим я об’їхав всю країну. Даром, не заплатив ні копійки. Не буду Вам розповідати, як».
Скоро Чехія приєднається до Європейського Союзу, поїдете подивитись кудись на Захід?
«А я і без Союзу багато їздив. Збирав фрукти у Франції, Іспанії. Але я б хотів поїхати до Німеччини, подивитися на те підприємство, де я колись працював, в Гамбурзі, чи воно ще існує».
Він переконаний, що перш, ніж подорожувати за кордон, людина б мала пізнати власний край.
«Тут стільки гарних місць. Тут дехто може жити у Празі і не знати, де є Карштейн. Шумава є гарна, що ще... Крконоше, Бескіди. Я їх всі об’їздив. Так що я тут трохи знаю».
В гостях добре, а вдома краще. Хоч дім і без даху.