Аудіозапис програми. Перша частина:
Аудіозапис програми. Друга частина:
Прага, 22 травня 2004 року.
Симон Петлюра: журналіст, редактор, літературний критик, публіцист, військовий, політик, державний діяч, самостійник. Походив з давніх козацьких і священицьких родин. Його життєвий шлях розпочався у передмісті Полтави, закінчився на вулиці Расіна в Парижі. 23 травня виповнюється його 125-ий ювілей. Чому Петлюру ще й далі бояться в Україні? Чому йому ще й досі не поставили пам’ятника в столиці? Яке його місце в українській історії? Якщо вас хвилюють ці питання, читайте далі на сайті радіо “Свобода”.
Державний політичний діяч, організатор Українських Збройних Сил, Головний Отаман військ УНР, голова Директорії УНР, публіцист Симон Петлюра народився у травні 1879 року і загинув теж у травні – 1926-го – від руки найманого вбивці.
На початку ХХ століття молодий Петлюра розвинув бурхливу діяльність. За якихось півтора десятиліття до І Світової війни невгамовна спрага до активних дій розширила його практичну географію: Полтава, Київ, Кубань, Львів, Амстердам, Петербург, Москва. В столиці Росії він редагував “Украінскую жизнь”.
Саме тоді академік Корш написав такі слова про Симона Петлюру: “Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра безмірно вищий за те, що про нього думають. Він з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля”.
Слова академіка Корша виявилися пророчими, але доля Симона Петлюри була трагічною.
Про роль Симона Петлюри в українській історії Тарас Марусик розпитував заступника голови Всеукраїнського громадського комітету з відзначення 125-річчя від дня народження Петлюри, старшого наукового співробітника Інституту історії України Національної академії наук Сергія Кота.
Тарас Марусик
Коли Шварцбарт випустив у Симона Петлюру в центрі Парижа 7 куль, йому було 47 років. Так само, як раніше у цьому ж віці помер Тарас Шевченко, а пізніше – Василь Стус. Тут є такий своєрідний перегук історичний. Кожен з них залишив свій неповторний і вагомий слід в українській історії. Але мова сьогодні про Симона Петлюру. Сергію, якою є його роль в історії України?
Сергій Кот
Так як постать Михайла Грушевського стала знаковою фігурою, певним символом становлення української державності на її першому етапі (це Центральна Рада), то ім’я Симона Петлюри стало символом вже наступного етапу боротьби за українську державність, який почався з кінця 1918 – початку -19-го року. І Петлюра фактично став символом для десятків поколінь українців, для всього ХХ століття – символом незламності духу, символом відновлення Української Народної республіки.
Тарас Марусик
Ти тут згадав про Грушевського. Можна згадати так само і Винниченка. І, власне, мені здається, не буде помилкою констатувати, що в сьогоднішній Україні імена Грушевського і Винниченка більше, використовуючи сьогоднішню термінологію, “розкручені”, як ім’я Симона Петлюри. Хоча з погляду істориків, його роль у розбудові Української держави тих років не менша.
Сергій Кот
З точки зору, якщо поставити себе як стороннього спостерігача і кинути панорамний такий погляд на події української революції 1917-21 років, то ми побачимо, що так, велика кількість діячів тої доби знайшла своє відображення в символах увічнення пам’яті.
Стоїть просте запитання: чому тільки в працях істориків присутній позитивний образ Петлюри? Чому, скажімо, досі в Україні прізвище Петлюри перебуває під певною рамкою якоїсь двозначності?
Чому досі нема жодної меморіальної дошки в Києві, де вся діяльність Петлюри як уже державного діяча проходила своє становлення і розвиток? Зберігся будинок колишньої Колегії Галагана, де він був генеральним секретарем військових справ, а згодом і першим військовим міністром. Там нема меморіальної дошки, нема нічого.
Так само нема пам’ятника в Києві Петлюрі. І досі відчувається колосальний спротив самій ідеї встановлення пам’ятника Симону Петлюрі в Києві. От здається, що “будуйте, де хочете”. Он у Рівному там зусиллям народного депутата Червонія споруджений фактично єдиний на сьогодні пам’ятник Симону Петлюрі.
Ще десь є там меморіальні дошки встановлені, десь вулиці називають на Західній Україні ім’ям Петлюри. Але Київ – це якась колосальна “броня”, яка перекриває історичну правду. А історична правда – це і сьогодення, тому що це наше сприйняття, це наша свідомість. І, скажімо, від об’єктивного розуміння і оцінки внеску Петлюри в українську державність сьогодні і багато що залежить від того, що відбувається в сучасній Україні.
Тарас Марусик
До речі, я хотів би процитувати дещо з Симона Петлюри. Це, може, і не найкраща його цитата, але вона дає певне уявлення про те, як він бачив Україну і як це перегукується з сучасним станом України. Отже, це з його брошури “Московська воша: оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити”.
“У кожного народу є такі запроданці і вилюдки. Тільки у нас їх дуже багато. Це московська неволя виплодила на Україні отих перекинчиків та перебіжчиків, що за ласощі нещасні продають нас і помагають москалям розпинати Україну. Українські більшовики – це з тої породи наших людей, що їх москалі навертають до себе грішми та брехнями про “адін катєлок”, з якого-то ніби ми разом з ними “щі хлєбалі”. З усього, що я тобі говорив, одне виходе: “катєлок” отой не “общий”, а московський, і в московських руках він. Тільки до “катєлка” того наші харчі йдуть”.
Сергій Кот
Бачите, це один з фрагментів праць Петлюри, який відбиває цю думку Петлюри щодо стосунків з північним сусідом. І, можливо, тут полягає проблема визнання і увічнення Симона Петлюри вже в сучасній Україні. Тому що Петлюра був найбільш безкомпромісною фігурою у боротьбі за українську незалежність.
Якщо ми згадаємо, що Грушевський вернувся в підрадянську Україну і продовжив працювати вже на науковій стезі. Винниченко повернувся, потім побачив, до чого йдеться, і, будемо прямо говорити, втік з України, зрозумівши як людина непересічна, до чого це все йдеться. Але він був і залишився комуністом зі своїми такими ідеалістичними якимись переконаннями.
А Петлюра – це була постать, яка однозначно ставши на позицію української державності і незалежності, до останнього свого подиху він не схибив. І тому його оцінки були такими різкими. А можна зацитувати його велику кількість статей в журналі “Тризуб”, де Петлюра прямо ставив питання, що вибір України – це європейський вибір, і що будь-які стосунки, які ущемлюють державну незалежність України з Росією під виглядом будь-якого союзу – чи-то федерації, чи-то конфедерації, а тим паче автономії – для України просто неможливі і неприпустимі. Петлюра дуже чітко проводив цю лінію, зазначаючи, що для України зміна влади в Росії не має жодного значення.
І він прямо писав: чи монархічна Росія, чи комуністична, але суть російської влади не міняється. Він тоді ще розгледів і трубив на весь світ, що під комуністичними гаслами, під комуністичною оболонкою ховається знову примара старої імперської, царської Росії, яка будує нові імперію.
Тарас Марусик
Симон Петлюра закидав так само і Заходові. Я тут дозволю собі ще одну невелику цитату. “Ми вмираємо, а Антанта, мов Пілат, вмиває руки”.
Сергій Кот
Але при тому Петлюра завжди був і лишався прихильником Антанти. І я хочу сказати, що Симон Петлюра став першим в українській історії зразком політичної культури, коли, скажімо, військовий міністр Симон Петлюра іде у відставку після того, як Центральна Рада під впливом Михайла Грушевського проголосила курс на підписання Брест-Литовської угоди.
Петлюра вважав це в корені стратегічною помилкою. І якщо ви перечитаєте протоколи, видані ЦР, і як дискутувалося і обговорювалося це питання, то Петлюра зайняв однозначну позицію. Я вважаю, що правильно вважав, що не можна з аутсайдерами йти на будь-які угоди.
Петлюра казав: “Хай ми навіть відійдемо зараз з Києва – Антанта допоможе.” А тоді він знав, про що говорив, тому що Франція запропонувала озброїти Україні півторамільйонну армію, дати інструкторів, техніку, танки навіть.
Тому що згадаймо ситуацію: Україна – це був єдиний на той час острівець хоч якось порядку. Польщі ще не було, Чехословаччини ще не було. І тому, щоб убезпечити проникнення більшовизму в Європу, Антанта розпочала переговори з ЦР. Але Винниченко заявив:
“А ви нас визнайте офіційно, тоді ми приймемо вашу допомогу”. “Люди добрі, – кажуть, – для чого вам офіційно? У вас буде армія, якої нема фактично в Європі, друга армія після Франції, і ви де-факто будете офіційно визнані”.
Але от поставили таку умову, і в результаті не отримали нічого. А підписавши Брест-Литовську угоду, ми попали перед обличчям Антанти в число зрадників і тих, хто потім на Паризькій мирній конференції разом з переможеними очікував вирішення своєї долі.
Ірина Халупа
За 13 років незалежності України у Києві було організовано кілька конференцій, присвячених Голові Директорії та Головному Отаманові військ УНР Симону Петлюрі.
Однак на рівні головного вищого навчального закладу країни – Національного Університету імені Шевченка – така подія вперше відбулася 20 травня цього року. Організатори наукової конференції, присвяченої 125-літтю Петлюри, запланували 18 доповідей, але перед початком роботи до головуючого професора Володимира Сергійчука підійшло ще сім осіб, які підготували виступи до цієї події. Слово було надано усім.
Історики вважають, що однією із найважливіших прикмет Симона Петлюри була його далекоглядність, зокрема щодо державного будівництва. Ця далекоглядність є темою розмови Ірини Перешило з одним із організаторів вищезгаданого наукового зібрання Володимиром Сергійчуком, доктором історичних наук, директором Центру Українознавства Київського Національного університету імені Шевченка.
Ірина Перешило
Володимире Івановичу, дві полярні оцінки діяльності Симона Петлюри. З одного боку, “жовтоблакитник”, бундючний марнославець, жорстокий погромник-націоналіст. А з іншого боку, я хочу навести цитату академіка Корша, сучасника Симона Петлюри. Ось такі слова академіка: “Петлюра – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями”.
Володимире Івановичу, Ви як історик, будь ласка, аргументуйте, що собою насправді представляв Симон Петлюра.
Володимир Сергійчук
Я думаю, що академік Корш не помилився, коли він передбачав ось таке майбутнє для Симона Петлюри. Це, справді, якщо розглядати його як політичну постать, найбільший державник український в ХХ столітті. Це я можу судити на основі тих документів, які трималися, зберігалися у спецхранах. Сьогодні вони стали доступними, і я багато з них надрукував.
Ті документи останнього часу, особливо в той важкий час, коли Петлюра перебував в еміграції в дуже складних обставинах, і він не зламався, його ніщо не зламало. Він продовжував вірити в українську державність, він продовжував вірити в те, що центром цієї держави, її “хребтом”, як він виражався, буде Центральне Подніпров’я і звідси українська державність буде збиратися соборно.
Ірина Перешило
В чому проявлялася його далекоглядність? От відомо, що один з найбільших конфліктів між Винниченком, Грушевським та Петлюрою полягав в тому, що Петлюра виступав за створення армії після того, як було проголошено УНР. Ці двоє були категорично проти і навіть, здається, примусили Петлюру подати у відставку.
Володимир Сергійчук
Я сказав би, що далекоглядність Петлюри проявилася вже в тому, що він з весни ’17-го року говорив про те, що треба українську армію творити. Чому? Бо без армії немає держави. Тільки армія може бути гарантом державності і сьогодні, і тоді.
І тому Петлюра був на цій позиції, чітко висловлював її. А на відміну від нього, той же Винниченко ще з квітня 1917 року заявляв про те, що Україні армія не потрібна регулярна – достатньо народної міліції.
Ірина Перешило
Хто був правий?
Володимир Сергійчук
Як бачимо, Петлюра виявився далекоглядним, був правий. Тому що коли Ленін розпочав агресію проти УНР, то та армія, яку фактично не дозволили створити Петлюрі, вона виявляла бажання бути українською.
Але через недалекоглядність Винниченка і, певною мірою, Грушевського виявилося, що ця армія розпущена, розбіглася по домах. І коли Муравйов підійшов до Києва, то не було кому захищати Київ. Петлюра, вже не будучи в ранзі військового міністра, самотужки організував Гайдамацький кіш Слобідської України, який обороняв Україну. І не було цієї величезної маси українського воїнства, яке улітку та ще восени 1917 року було готове стати під прапори української державності. Воно розійшлося через недалекоглядність Винниченка і Грушевського.
Ірина Перешило
Людські ресурси були для того, щоб творити армію? Можливо, це просто на рівні заклику, на рівні бажання, а реально на чому могли в той час створити армію?
Володимир Сергійчук
Після Лютневої революції в Російській імперії в лютому 1917 року, коли солдати-українці Волинського полку фактично ініціювали цю революцію своїм виступом у Петрограді, мільйони українців у складі російської армії на фронтах, на морі підтримали ЦР.
Ірина Перешило
Мільйони – це точна цифра?
Володимир Сергійчук
Мільйони, так-так. Це величезна маса. Вони організовувалися в окремі українські відділи, роти, батальйони, полки, дивізії. І навіть був створений улітку 1917 року перший українізований корпус, який діяв на Південно-Західному фронті, який виступав під синьо-жовтим прапором уже.
Місяць назад мені вдалося у Гарвардському університеті, в Інституті українському (там є такий) в архіві знайти невідомі листи Петлюри, які ніколи не друкувалися. Це листи до Токаржевського-Карашевича від ’24 року, листи, де чітко виписано програму будівництва української державності. Петлюра вірив в те, що українська держава буде.
От чим він відрізняється від інших? Тим, що він вірив до кінця, що українська держава буде. В чому далекоглядність Петлюри,Ви запитуєте. Я Вам відповідаю: він вірив у те, що українська держава постане. І його передбачення справдились.
Ірина Перешило
З чого складається оцей процес побудови держави за Петлюрою?
Володимир Сергійчук
Він полягає в тому, як пише Петлюра, що треба, по-перше, творити армію. Бо армія буде гарантом цієї державності. Треба підібрати кадри національно-свідомих людей, які будуть віддані справі будівництва української держави. Треба добиватися того, щоб Українська Православна церква була автокефальною і мала свого патріарха.
Це Петлюра ставить завдання майбутнього української держави. Він ставить завдання про те, щоб той час, в який еміграція перебуває за межами землі, аби вона його не гаяла, аби молоді люди вчилися. І тут повторює, що і кадри, і освіта, і еліта, і армія, і духовність – весь комплекс проблем, які пов’язані з будівництвом держави, Симон Петлюра не упускав із поля зору. Все в нього враховувалось.
Ірина Перешило
Але майже всі ці завдання залишаються нагальними і сьогодні, виходить?
Володимир Сергійчук
Так. Через це, коли запитуєте, в чому далекоглядність Симона Петлюри, то я ще раз відповідаю: далекоглядність Симона Петлюри полягає в тому, що все те, що він писав у 1924 році, скажімо, воно все сьогодні стоїть проблемами й завданнями будівництва нашої держави. Всі ці проблеми залишилися. Він навіть передбачив, що українська держава коли постане, одержить дуже тяжку спадщину від більшовицької влади.
Ми постать Петлюри ще не оцінили. Якби наші державні мужі знали праці Петлюри, знали ось ці його накреслення , як будувати українську державу, і втілювали в життя ті накреслення, починаючи з 1991 року, ми, очевидно б, багатьох проблем не мали – тих проблем, які сьогодні стоять перед Україною, які вона дуже важко розв’язує.
Ірина Перешило
Але можна і заперечити: його ж сучасники (той же Грушевський, Винниченко), вони знали, але вони так не вважали.
Володимир Сергійчук
Не можемо говорити і про Грушевського, і про Винниченка. Це, справді, видатні постаті української історії. Хоча, скажімо, вони не залишилися, я сказав би так, на бойовому посту до кінця, як це зробив Симон Петлюра. І ось чому він став національним героєм.
Ірина Халупа
Навколо Симона Петлюри кружляють різні міфи. Один із найбільших – це міф про його антисемітизм. У збірці творів Симона Петлюри є “Звернення до старшини козаків української армії”. Цитую: “Українсько-єврейські працюючі маси дивляться на нас, як на визволителів і грядущі покоління не забудуть ваших заслуг перед цими народами. Уникайте провокацій! А з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабкіших від нас, будьте безпощадними”.
З одного боку чітка ясна вказівка воювати з погромниками, а з іншого, ярлик погромника. Отож звідки міф про антисемітизм Петлюри? Відповідає історик Сергій Кот.
Сергій Кот
Це абсолютний міф, тому що починаючи від формування ЦР, ми знаємо, яке потужне представництво було в ЦР єврейських партій політичних – і Бунду... Крім того, в складі міністерства національностей УНР один із заступників міністра – в єврейських справах.
І від самого початку української революції не було жодних підстав вважати, що щось в Україні відбувається саме, скажімо, з якимось антисемітським підтекстом, як, між іншим, я хочу сказати, і антиросійським, і антипольським і іншими. Українська революція – це дуже цікавий феномен. Вона розвивалася сама по собі.
Українці з самого початку виявили величезну толерантність, коли в процесі формування ЦР розширили її до загального такого державного органу, вийшовши за рамки вузьконаціонального. І українська ЦР включала в себе представників усіх.
Тому Петлюра як військовий міністр, коли відступаючі деморалізовані частини російські армії, які рухалися через територію України, влаштовували погроми (і це факт), то є накази Петлюри, які опубліковані, про формування мобільних частин, які мали в оперативному режимі при перших же звістках про такі інциденти вирушати туди і на корню придушувати оці антисемітські прояви.
Крім того, одним з найкращих помічників-дипломатів в уряді Петлюри був відомий єврейський адвокат і політичний діяч Арнольд Марголін, який самі довірчі, самі секретні місії виконував по контактах з Англією, Францією, США.
Ця інформація, яку вони між собою обговорювали, фактично іноді знали тільки двоє – Марголін і Петлюра. Марголін, закінчивши своє життя на еміграції в США, до кінця своїх днів спростовував тезу про якийсь антисемітизм Петлюри.
Ми знаємо, як карали погромників з наказів Петлюри, де розстрілювали найкращих популярних отаманів армії УНР, які допустили кілька випадків відомих погромів. І це є факт.
До речі, історики (навіть єврейські) фіксують, що 95% всіх погромів на території України – на совісті білої армії Денікіна, які, дійсно, здійснювали цілеспрямовані погромницькі акції проти єврейського населення.
Ще цікава така деталь. В 1921 році під егідою надзвичайної дипломатичної місії УНР в Парижі відбулося засідання представників уряду УНР і єврейської еміграції – різних політичних сил, де в дискусії було з’ясоване питання позиції УНР в єврейських справах, всі деталі, пов’язані з погромами і так далі. І тоді представники єврейських політичних кіл визнали, що все це міфи. Вони взяли на себе зобов’язання спростувати ці міфи у світовій пресі і змінити своє відношення до уряду УНР і до Петлюри.
Між іншим, навіть тоді в деталях обговорювалася ситуація, що буде, якщо УНР відновиться і що очікує єврейське населення України. Це все говорить про те, що так званий “антисемітизм” Петлюри – це абсолютний, нічим не обґрунтований міф, який був запущений, до речі, білою еміграцією з подачі помічника, “правої руки” Мілюкова (кадета) Тьомкіна, який видав свою книгу якраз перед початком Паризької мирної конференції, яка визначала повоєнний устрій Європи. Ця книга була спрямована на дискредитацію уряду УНР українства з тим, щоб не допустити проголошення незалежної Української держави.
А враховуючи тісні контакти, фінансові можливості білої еміграції з пресовими органами у Франції, то навколо цього, між іншим, була піднята справжня істерія. Але вона була штучною.
І це доводить той факт, що під час мирної конференції делегація англійських євреїв, яка брала участь у складі англійської делегації на чолі з Вольфом, відвідала представництво дипломатичне УНР на Паризькій мирній конференції і склала офіційну подяку за те, що вперше в історії саме в УНР було справедливо вирішено єврейське питання. Я згадую закон про культурно-національну автономію 1918 року.
Ірина Халупа
Симон Петлюра народився в мальовничій українській Полтаві, а загинув у Парижі, на вулиці Расіна. Незвичайним був життєпис Петлюри, незвичайною була його доля.
З його іменем пов’язана збройна боротьба українського народу за свою державність у буремні роки минулого століття. З його іменем пов’язують також такі риси, як безкомпромісність. Петлюра ніколи не зійшов із безкомпромісних позицій української незалежності, української державності.
Він був політиком рідкісного формату. І залишився в історії фігурою мало знаною, мало дослідженою, мало пізнаною – як це не дивно. І – неоднозначно трактованою, що просто не дивно. Бо в українській історії жодна постать, здається, не трактована однозначно.
Архівні центри, як в Україні, так і за кордоном, ще зберігають багато непізнаних таємниць, що стосуються тих, уже давніх, часів, коли Петлюра був постаттю, вже овіяною славою та революційними вітрами, але ще живою людиною. І, можливо, навіть не думав про те, що невдовзі життя його стане “проблемою історіографічного аспекту”, або ж сторінкою української історії, часточкою історико-культурної спадщини рідного народу.
За непрозорістю історичної імли все ще залишається живий Симон Петлюра – інтелектуал, зі своїми рисами вдачі, зі своїми щоденними звичками та неповторністю душі. Трохи світла на його постать в цьому плані проливають власні літературні праці Петлюри. Адже Симон Петлюра був талановитим літературним критиком. Йому вдавалося поєднувати правду з красою, що на час, котрий випав на формування і розквіт його долі, було поєднанням малопопулярним і незвичним.
Надія Степула про постать Симона Петлюри у просторі української культурної спадщини.
Симон Петлюра аналізував творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Писав про Марію Заньковецьку. Одні з перших його публікацій, що стосувалися простору не так політичного, військового, як історико-культурного, з’явилися у 1903 році в “Літературно-науковому віснику”.
Періодика початку ХХ століття теж рясніє слідами творчості Симона Петлюри – газети “Народ”, “Праця”, “Селянин” та інші. Він був співредактором “Слова” та редактором “Вільної України”.
Потім Симон Петлюра був спочатку співредактором, а потім редактором “Українской жизні”, що виходила в Москві. Цей часопис, як вважає доктор філології, професор Юрій Ковалів, “відіграв помітну роль у популяризації ідей українства серед російськомовного населення, також у тому, щоб сконцентрувати зусилля українців для пробудження національної свідомості”.
Свої літературно-критичні мініатюри він зібрав у книжечці “Незабутні”, яка з’явилася в 1918 році. Саме тоді, коли Симон Петлюра опинився у гетьманській тюрмі – за часів Скоропадського.
Дослідники творчої спадщини Симона Петлюри наголошують на влучності, точності його літературно-критичних дефініцій. Ось як писав Симон Петлюра про творчість Івана Франка у статті “Іван Франко – поет національної чести”: “Франко не тільки співець прекрасного, і не тільки віщун національного оновлення. Він мудрий, бо знає людську душу взагалі і зокрема українського народу. Він зрозумів цю душу і в минулій долі українського народу, і в виявах її в сучасності... Франко належить до тих поетів, що приваблюють до себе більше глибиною своєї творчості, ніж гарною формою, карбованим словом, мелодією ритму, хоч і в цьому відношенні на багатьох його творах лежить печать справжнього таланту і відбиток гетевської “милости Божої”.
У статті “Пам’яті боета-борця” Симон Петлюра писав про Тараса Шевченка:
“Муза поета уміє не тільки втішити мученика словом щирої прихильності та симпатії, але й взяти його з хреста і повести за собою тими шляхами, якими веде помста за муки і гнів, за зневагу”.
Проникливим і прозорливим було і спостереження Симона Петлюри про те, що поезія Тараса Шевченка нажахала його сучасників. І що поет був самотнім у своєму часі.
Симон Петлюра у своєму часі був не самотнім. Він мав соратників. Мав він і ворогів, і прихильників, був конфліктним і через те не завжди хваленим; наштовхувався і на гостре засудження своєї діяльності, і на палке її схвалення. Однозначно він не трактований і досі. Та й чи можливе однозначне потрактування такої різносторонньої особистості, чи завжди однозначність – істина?
Від Полтави, Києва, до Варшави, Будапешта, Відня, де довелося жити Симону Петлюрі, і до Парижа, де він похований, сліди його час не стер. Багато чого ще можуть віднайти дослідники його життя і творчості.
І глибина літературно-критичної спадщини Симона Петлюри теж іще не раз, напевно, здивує дослідників цієї спадщини, тих, хто пірнатиме в цю глибину, щоб винести звідти “дивнії перли”...
Сучасники іноді називали його “мрійником”. Він поєднував у собі мрію про вільну Україну і волю та пристрасть до втілення цієї мрії в життя – життя, швидкоплинності якого, здається, так і не встиг помітити, бо ж загинув молодим.
Прага, 22 травня 2004 року.
Симон Петлюра: журналіст, редактор, літературний критик, публіцист, військовий, політик, державний діяч, самостійник. Походив з давніх козацьких і священицьких родин. Його життєвий шлях розпочався у передмісті Полтави, закінчився на вулиці Расіна в Парижі. 23 травня виповнюється його 125-ий ювілей. Чому Петлюру ще й далі бояться в Україні? Чому йому ще й досі не поставили пам’ятника в столиці? Яке його місце в українській історії? Якщо вас хвилюють ці питання, читайте далі на сайті радіо “Свобода”.
Державний політичний діяч, організатор Українських Збройних Сил, Головний Отаман військ УНР, голова Директорії УНР, публіцист Симон Петлюра народився у травні 1879 року і загинув теж у травні – 1926-го – від руки найманого вбивці.
На початку ХХ століття молодий Петлюра розвинув бурхливу діяльність. За якихось півтора десятиліття до І Світової війни невгамовна спрага до активних дій розширила його практичну географію: Полтава, Київ, Кубань, Львів, Амстердам, Петербург, Москва. В столиці Росії він редагував “Украінскую жизнь”.
Саме тоді академік Корш написав такі слова про Симона Петлюру: “Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра безмірно вищий за те, що про нього думають. Він з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля”.
Слова академіка Корша виявилися пророчими, але доля Симона Петлюри була трагічною.
Про роль Симона Петлюри в українській історії Тарас Марусик розпитував заступника голови Всеукраїнського громадського комітету з відзначення 125-річчя від дня народження Петлюри, старшого наукового співробітника Інституту історії України Національної академії наук Сергія Кота.
Тарас Марусик
Коли Шварцбарт випустив у Симона Петлюру в центрі Парижа 7 куль, йому було 47 років. Так само, як раніше у цьому ж віці помер Тарас Шевченко, а пізніше – Василь Стус. Тут є такий своєрідний перегук історичний. Кожен з них залишив свій неповторний і вагомий слід в українській історії. Але мова сьогодні про Симона Петлюру. Сергію, якою є його роль в історії України?
Сергій Кот
Так як постать Михайла Грушевського стала знаковою фігурою, певним символом становлення української державності на її першому етапі (це Центральна Рада), то ім’я Симона Петлюри стало символом вже наступного етапу боротьби за українську державність, який почався з кінця 1918 – початку -19-го року. І Петлюра фактично став символом для десятків поколінь українців, для всього ХХ століття – символом незламності духу, символом відновлення Української Народної республіки.
Тарас Марусик
Ти тут згадав про Грушевського. Можна згадати так само і Винниченка. І, власне, мені здається, не буде помилкою констатувати, що в сьогоднішній Україні імена Грушевського і Винниченка більше, використовуючи сьогоднішню термінологію, “розкручені”, як ім’я Симона Петлюри. Хоча з погляду істориків, його роль у розбудові Української держави тих років не менша.
Сергій Кот
З точки зору, якщо поставити себе як стороннього спостерігача і кинути панорамний такий погляд на події української революції 1917-21 років, то ми побачимо, що так, велика кількість діячів тої доби знайшла своє відображення в символах увічнення пам’яті.
Стоїть просте запитання: чому тільки в працях істориків присутній позитивний образ Петлюри? Чому, скажімо, досі в Україні прізвище Петлюри перебуває під певною рамкою якоїсь двозначності?
Чому досі нема жодної меморіальної дошки в Києві, де вся діяльність Петлюри як уже державного діяча проходила своє становлення і розвиток? Зберігся будинок колишньої Колегії Галагана, де він був генеральним секретарем військових справ, а згодом і першим військовим міністром. Там нема меморіальної дошки, нема нічого.
Так само нема пам’ятника в Києві Петлюрі. І досі відчувається колосальний спротив самій ідеї встановлення пам’ятника Симону Петлюрі в Києві. От здається, що “будуйте, де хочете”. Он у Рівному там зусиллям народного депутата Червонія споруджений фактично єдиний на сьогодні пам’ятник Симону Петлюрі.
Ще десь є там меморіальні дошки встановлені, десь вулиці називають на Західній Україні ім’ям Петлюри. Але Київ – це якась колосальна “броня”, яка перекриває історичну правду. А історична правда – це і сьогодення, тому що це наше сприйняття, це наша свідомість. І, скажімо, від об’єктивного розуміння і оцінки внеску Петлюри в українську державність сьогодні і багато що залежить від того, що відбувається в сучасній Україні.
Тарас Марусик
До речі, я хотів би процитувати дещо з Симона Петлюри. Це, може, і не найкраща його цитата, але вона дає певне уявлення про те, як він бачив Україну і як це перегукується з сучасним станом України. Отже, це з його брошури “Московська воша: оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити”.
“У кожного народу є такі запроданці і вилюдки. Тільки у нас їх дуже багато. Це московська неволя виплодила на Україні отих перекинчиків та перебіжчиків, що за ласощі нещасні продають нас і помагають москалям розпинати Україну. Українські більшовики – це з тої породи наших людей, що їх москалі навертають до себе грішми та брехнями про “адін катєлок”, з якого-то ніби ми разом з ними “щі хлєбалі”. З усього, що я тобі говорив, одне виходе: “катєлок” отой не “общий”, а московський, і в московських руках він. Тільки до “катєлка” того наші харчі йдуть”.
Сергій Кот
Бачите, це один з фрагментів праць Петлюри, який відбиває цю думку Петлюри щодо стосунків з північним сусідом. І, можливо, тут полягає проблема визнання і увічнення Симона Петлюри вже в сучасній Україні. Тому що Петлюра був найбільш безкомпромісною фігурою у боротьбі за українську незалежність.
Якщо ми згадаємо, що Грушевський вернувся в підрадянську Україну і продовжив працювати вже на науковій стезі. Винниченко повернувся, потім побачив, до чого йдеться, і, будемо прямо говорити, втік з України, зрозумівши як людина непересічна, до чого це все йдеться. Але він був і залишився комуністом зі своїми такими ідеалістичними якимись переконаннями.
А Петлюра – це була постать, яка однозначно ставши на позицію української державності і незалежності, до останнього свого подиху він не схибив. І тому його оцінки були такими різкими. А можна зацитувати його велику кількість статей в журналі “Тризуб”, де Петлюра прямо ставив питання, що вибір України – це європейський вибір, і що будь-які стосунки, які ущемлюють державну незалежність України з Росією під виглядом будь-якого союзу – чи-то федерації, чи-то конфедерації, а тим паче автономії – для України просто неможливі і неприпустимі. Петлюра дуже чітко проводив цю лінію, зазначаючи, що для України зміна влади в Росії не має жодного значення.
І він прямо писав: чи монархічна Росія, чи комуністична, але суть російської влади не міняється. Він тоді ще розгледів і трубив на весь світ, що під комуністичними гаслами, під комуністичною оболонкою ховається знову примара старої імперської, царської Росії, яка будує нові імперію.
Тарас Марусик
Симон Петлюра закидав так само і Заходові. Я тут дозволю собі ще одну невелику цитату. “Ми вмираємо, а Антанта, мов Пілат, вмиває руки”.
Сергій Кот
Але при тому Петлюра завжди був і лишався прихильником Антанти. І я хочу сказати, що Симон Петлюра став першим в українській історії зразком політичної культури, коли, скажімо, військовий міністр Симон Петлюра іде у відставку після того, як Центральна Рада під впливом Михайла Грушевського проголосила курс на підписання Брест-Литовської угоди.
Петлюра вважав це в корені стратегічною помилкою. І якщо ви перечитаєте протоколи, видані ЦР, і як дискутувалося і обговорювалося це питання, то Петлюра зайняв однозначну позицію. Я вважаю, що правильно вважав, що не можна з аутсайдерами йти на будь-які угоди.
Петлюра казав: “Хай ми навіть відійдемо зараз з Києва – Антанта допоможе.” А тоді він знав, про що говорив, тому що Франція запропонувала озброїти Україні півторамільйонну армію, дати інструкторів, техніку, танки навіть.
Тому що згадаймо ситуацію: Україна – це був єдиний на той час острівець хоч якось порядку. Польщі ще не було, Чехословаччини ще не було. І тому, щоб убезпечити проникнення більшовизму в Європу, Антанта розпочала переговори з ЦР. Але Винниченко заявив:
“А ви нас визнайте офіційно, тоді ми приймемо вашу допомогу”. “Люди добрі, – кажуть, – для чого вам офіційно? У вас буде армія, якої нема фактично в Європі, друга армія після Франції, і ви де-факто будете офіційно визнані”.
Але от поставили таку умову, і в результаті не отримали нічого. А підписавши Брест-Литовську угоду, ми попали перед обличчям Антанти в число зрадників і тих, хто потім на Паризькій мирній конференції разом з переможеними очікував вирішення своєї долі.
Ірина Халупа
За 13 років незалежності України у Києві було організовано кілька конференцій, присвячених Голові Директорії та Головному Отаманові військ УНР Симону Петлюрі.
Однак на рівні головного вищого навчального закладу країни – Національного Університету імені Шевченка – така подія вперше відбулася 20 травня цього року. Організатори наукової конференції, присвяченої 125-літтю Петлюри, запланували 18 доповідей, але перед початком роботи до головуючого професора Володимира Сергійчука підійшло ще сім осіб, які підготували виступи до цієї події. Слово було надано усім.
Історики вважають, що однією із найважливіших прикмет Симона Петлюри була його далекоглядність, зокрема щодо державного будівництва. Ця далекоглядність є темою розмови Ірини Перешило з одним із організаторів вищезгаданого наукового зібрання Володимиром Сергійчуком, доктором історичних наук, директором Центру Українознавства Київського Національного університету імені Шевченка.
Ірина Перешило
Володимире Івановичу, дві полярні оцінки діяльності Симона Петлюри. З одного боку, “жовтоблакитник”, бундючний марнославець, жорстокий погромник-націоналіст. А з іншого боку, я хочу навести цитату академіка Корша, сучасника Симона Петлюри. Ось такі слова академіка: “Петлюра – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями”.
Володимире Івановичу, Ви як історик, будь ласка, аргументуйте, що собою насправді представляв Симон Петлюра.
Володимир Сергійчук
Я думаю, що академік Корш не помилився, коли він передбачав ось таке майбутнє для Симона Петлюри. Це, справді, якщо розглядати його як політичну постать, найбільший державник український в ХХ столітті. Це я можу судити на основі тих документів, які трималися, зберігалися у спецхранах. Сьогодні вони стали доступними, і я багато з них надрукував.
Ті документи останнього часу, особливо в той важкий час, коли Петлюра перебував в еміграції в дуже складних обставинах, і він не зламався, його ніщо не зламало. Він продовжував вірити в українську державність, він продовжував вірити в те, що центром цієї держави, її “хребтом”, як він виражався, буде Центральне Подніпров’я і звідси українська державність буде збиратися соборно.
Ірина Перешило
В чому проявлялася його далекоглядність? От відомо, що один з найбільших конфліктів між Винниченком, Грушевським та Петлюрою полягав в тому, що Петлюра виступав за створення армії після того, як було проголошено УНР. Ці двоє були категорично проти і навіть, здається, примусили Петлюру подати у відставку.
Володимир Сергійчук
Я сказав би, що далекоглядність Петлюри проявилася вже в тому, що він з весни ’17-го року говорив про те, що треба українську армію творити. Чому? Бо без армії немає держави. Тільки армія може бути гарантом державності і сьогодні, і тоді.
І тому Петлюра був на цій позиції, чітко висловлював її. А на відміну від нього, той же Винниченко ще з квітня 1917 року заявляв про те, що Україні армія не потрібна регулярна – достатньо народної міліції.
Ірина Перешило
Хто був правий?
Володимир Сергійчук
Як бачимо, Петлюра виявився далекоглядним, був правий. Тому що коли Ленін розпочав агресію проти УНР, то та армія, яку фактично не дозволили створити Петлюрі, вона виявляла бажання бути українською.
Але через недалекоглядність Винниченка і, певною мірою, Грушевського виявилося, що ця армія розпущена, розбіглася по домах. І коли Муравйов підійшов до Києва, то не було кому захищати Київ. Петлюра, вже не будучи в ранзі військового міністра, самотужки організував Гайдамацький кіш Слобідської України, який обороняв Україну. І не було цієї величезної маси українського воїнства, яке улітку та ще восени 1917 року було готове стати під прапори української державності. Воно розійшлося через недалекоглядність Винниченка і Грушевського.
Ірина Перешило
Людські ресурси були для того, щоб творити армію? Можливо, це просто на рівні заклику, на рівні бажання, а реально на чому могли в той час створити армію?
Володимир Сергійчук
Після Лютневої революції в Російській імперії в лютому 1917 року, коли солдати-українці Волинського полку фактично ініціювали цю революцію своїм виступом у Петрограді, мільйони українців у складі російської армії на фронтах, на морі підтримали ЦР.
Ірина Перешило
Мільйони – це точна цифра?
Володимир Сергійчук
Мільйони, так-так. Це величезна маса. Вони організовувалися в окремі українські відділи, роти, батальйони, полки, дивізії. І навіть був створений улітку 1917 року перший українізований корпус, який діяв на Південно-Західному фронті, який виступав під синьо-жовтим прапором уже.
Місяць назад мені вдалося у Гарвардському університеті, в Інституті українському (там є такий) в архіві знайти невідомі листи Петлюри, які ніколи не друкувалися. Це листи до Токаржевського-Карашевича від ’24 року, листи, де чітко виписано програму будівництва української державності. Петлюра вірив в те, що українська держава буде.
От чим він відрізняється від інших? Тим, що він вірив до кінця, що українська держава буде. В чому далекоглядність Петлюри,Ви запитуєте. Я Вам відповідаю: він вірив у те, що українська держава постане. І його передбачення справдились.
Ірина Перешило
З чого складається оцей процес побудови держави за Петлюрою?
Володимир Сергійчук
Він полягає в тому, як пише Петлюра, що треба, по-перше, творити армію. Бо армія буде гарантом цієї державності. Треба підібрати кадри національно-свідомих людей, які будуть віддані справі будівництва української держави. Треба добиватися того, щоб Українська Православна церква була автокефальною і мала свого патріарха.
Це Петлюра ставить завдання майбутнього української держави. Він ставить завдання про те, щоб той час, в який еміграція перебуває за межами землі, аби вона його не гаяла, аби молоді люди вчилися. І тут повторює, що і кадри, і освіта, і еліта, і армія, і духовність – весь комплекс проблем, які пов’язані з будівництвом держави, Симон Петлюра не упускав із поля зору. Все в нього враховувалось.
Ірина Перешило
Але майже всі ці завдання залишаються нагальними і сьогодні, виходить?
Володимир Сергійчук
Так. Через це, коли запитуєте, в чому далекоглядність Симона Петлюри, то я ще раз відповідаю: далекоглядність Симона Петлюри полягає в тому, що все те, що він писав у 1924 році, скажімо, воно все сьогодні стоїть проблемами й завданнями будівництва нашої держави. Всі ці проблеми залишилися. Він навіть передбачив, що українська держава коли постане, одержить дуже тяжку спадщину від більшовицької влади.
Ми постать Петлюри ще не оцінили. Якби наші державні мужі знали праці Петлюри, знали ось ці його накреслення , як будувати українську державу, і втілювали в життя ті накреслення, починаючи з 1991 року, ми, очевидно б, багатьох проблем не мали – тих проблем, які сьогодні стоять перед Україною, які вона дуже важко розв’язує.
Ірина Перешило
Але можна і заперечити: його ж сучасники (той же Грушевський, Винниченко), вони знали, але вони так не вважали.
Володимир Сергійчук
Не можемо говорити і про Грушевського, і про Винниченка. Це, справді, видатні постаті української історії. Хоча, скажімо, вони не залишилися, я сказав би так, на бойовому посту до кінця, як це зробив Симон Петлюра. І ось чому він став національним героєм.
Ірина Халупа
Навколо Симона Петлюри кружляють різні міфи. Один із найбільших – це міф про його антисемітизм. У збірці творів Симона Петлюри є “Звернення до старшини козаків української армії”. Цитую: “Українсько-єврейські працюючі маси дивляться на нас, як на визволителів і грядущі покоління не забудуть ваших заслуг перед цими народами. Уникайте провокацій! А з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабкіших від нас, будьте безпощадними”.
З одного боку чітка ясна вказівка воювати з погромниками, а з іншого, ярлик погромника. Отож звідки міф про антисемітизм Петлюри? Відповідає історик Сергій Кот.
Сергій Кот
Це абсолютний міф, тому що починаючи від формування ЦР, ми знаємо, яке потужне представництво було в ЦР єврейських партій політичних – і Бунду... Крім того, в складі міністерства національностей УНР один із заступників міністра – в єврейських справах.
І від самого початку української революції не було жодних підстав вважати, що щось в Україні відбувається саме, скажімо, з якимось антисемітським підтекстом, як, між іншим, я хочу сказати, і антиросійським, і антипольським і іншими. Українська революція – це дуже цікавий феномен. Вона розвивалася сама по собі.
Українці з самого початку виявили величезну толерантність, коли в процесі формування ЦР розширили її до загального такого державного органу, вийшовши за рамки вузьконаціонального. І українська ЦР включала в себе представників усіх.
Тому Петлюра як військовий міністр, коли відступаючі деморалізовані частини російські армії, які рухалися через територію України, влаштовували погроми (і це факт), то є накази Петлюри, які опубліковані, про формування мобільних частин, які мали в оперативному режимі при перших же звістках про такі інциденти вирушати туди і на корню придушувати оці антисемітські прояви.
Крім того, одним з найкращих помічників-дипломатів в уряді Петлюри був відомий єврейський адвокат і політичний діяч Арнольд Марголін, який самі довірчі, самі секретні місії виконував по контактах з Англією, Францією, США.
Ця інформація, яку вони між собою обговорювали, фактично іноді знали тільки двоє – Марголін і Петлюра. Марголін, закінчивши своє життя на еміграції в США, до кінця своїх днів спростовував тезу про якийсь антисемітизм Петлюри.
Ми знаємо, як карали погромників з наказів Петлюри, де розстрілювали найкращих популярних отаманів армії УНР, які допустили кілька випадків відомих погромів. І це є факт.
До речі, історики (навіть єврейські) фіксують, що 95% всіх погромів на території України – на совісті білої армії Денікіна, які, дійсно, здійснювали цілеспрямовані погромницькі акції проти єврейського населення.
Ще цікава така деталь. В 1921 році під егідою надзвичайної дипломатичної місії УНР в Парижі відбулося засідання представників уряду УНР і єврейської еміграції – різних політичних сил, де в дискусії було з’ясоване питання позиції УНР в єврейських справах, всі деталі, пов’язані з погромами і так далі. І тоді представники єврейських політичних кіл визнали, що все це міфи. Вони взяли на себе зобов’язання спростувати ці міфи у світовій пресі і змінити своє відношення до уряду УНР і до Петлюри.
Між іншим, навіть тоді в деталях обговорювалася ситуація, що буде, якщо УНР відновиться і що очікує єврейське населення України. Це все говорить про те, що так званий “антисемітизм” Петлюри – це абсолютний, нічим не обґрунтований міф, який був запущений, до речі, білою еміграцією з подачі помічника, “правої руки” Мілюкова (кадета) Тьомкіна, який видав свою книгу якраз перед початком Паризької мирної конференції, яка визначала повоєнний устрій Європи. Ця книга була спрямована на дискредитацію уряду УНР українства з тим, щоб не допустити проголошення незалежної Української держави.
А враховуючи тісні контакти, фінансові можливості білої еміграції з пресовими органами у Франції, то навколо цього, між іншим, була піднята справжня істерія. Але вона була штучною.
І це доводить той факт, що під час мирної конференції делегація англійських євреїв, яка брала участь у складі англійської делегації на чолі з Вольфом, відвідала представництво дипломатичне УНР на Паризькій мирній конференції і склала офіційну подяку за те, що вперше в історії саме в УНР було справедливо вирішено єврейське питання. Я згадую закон про культурно-національну автономію 1918 року.
Ірина Халупа
Симон Петлюра народився в мальовничій українській Полтаві, а загинув у Парижі, на вулиці Расіна. Незвичайним був життєпис Петлюри, незвичайною була його доля.
З його іменем пов’язана збройна боротьба українського народу за свою державність у буремні роки минулого століття. З його іменем пов’язують також такі риси, як безкомпромісність. Петлюра ніколи не зійшов із безкомпромісних позицій української незалежності, української державності.
Він був політиком рідкісного формату. І залишився в історії фігурою мало знаною, мало дослідженою, мало пізнаною – як це не дивно. І – неоднозначно трактованою, що просто не дивно. Бо в українській історії жодна постать, здається, не трактована однозначно.
Архівні центри, як в Україні, так і за кордоном, ще зберігають багато непізнаних таємниць, що стосуються тих, уже давніх, часів, коли Петлюра був постаттю, вже овіяною славою та революційними вітрами, але ще живою людиною. І, можливо, навіть не думав про те, що невдовзі життя його стане “проблемою історіографічного аспекту”, або ж сторінкою української історії, часточкою історико-культурної спадщини рідного народу.
За непрозорістю історичної імли все ще залишається живий Симон Петлюра – інтелектуал, зі своїми рисами вдачі, зі своїми щоденними звичками та неповторністю душі. Трохи світла на його постать в цьому плані проливають власні літературні праці Петлюри. Адже Симон Петлюра був талановитим літературним критиком. Йому вдавалося поєднувати правду з красою, що на час, котрий випав на формування і розквіт його долі, було поєднанням малопопулярним і незвичним.
Надія Степула про постать Симона Петлюри у просторі української культурної спадщини.
Симон Петлюра аналізував творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Писав про Марію Заньковецьку. Одні з перших його публікацій, що стосувалися простору не так політичного, військового, як історико-культурного, з’явилися у 1903 році в “Літературно-науковому віснику”.
Періодика початку ХХ століття теж рясніє слідами творчості Симона Петлюри – газети “Народ”, “Праця”, “Селянин” та інші. Він був співредактором “Слова” та редактором “Вільної України”.
Потім Симон Петлюра був спочатку співредактором, а потім редактором “Українской жизні”, що виходила в Москві. Цей часопис, як вважає доктор філології, професор Юрій Ковалів, “відіграв помітну роль у популяризації ідей українства серед російськомовного населення, також у тому, щоб сконцентрувати зусилля українців для пробудження національної свідомості”.
Свої літературно-критичні мініатюри він зібрав у книжечці “Незабутні”, яка з’явилася в 1918 році. Саме тоді, коли Симон Петлюра опинився у гетьманській тюрмі – за часів Скоропадського.
Дослідники творчої спадщини Симона Петлюри наголошують на влучності, точності його літературно-критичних дефініцій. Ось як писав Симон Петлюра про творчість Івана Франка у статті “Іван Франко – поет національної чести”: “Франко не тільки співець прекрасного, і не тільки віщун національного оновлення. Він мудрий, бо знає людську душу взагалі і зокрема українського народу. Він зрозумів цю душу і в минулій долі українського народу, і в виявах її в сучасності... Франко належить до тих поетів, що приваблюють до себе більше глибиною своєї творчості, ніж гарною формою, карбованим словом, мелодією ритму, хоч і в цьому відношенні на багатьох його творах лежить печать справжнього таланту і відбиток гетевської “милости Божої”.
У статті “Пам’яті боета-борця” Симон Петлюра писав про Тараса Шевченка:
“Муза поета уміє не тільки втішити мученика словом щирої прихильності та симпатії, але й взяти його з хреста і повести за собою тими шляхами, якими веде помста за муки і гнів, за зневагу”.
Проникливим і прозорливим було і спостереження Симона Петлюри про те, що поезія Тараса Шевченка нажахала його сучасників. І що поет був самотнім у своєму часі.
Симон Петлюра у своєму часі був не самотнім. Він мав соратників. Мав він і ворогів, і прихильників, був конфліктним і через те не завжди хваленим; наштовхувався і на гостре засудження своєї діяльності, і на палке її схвалення. Однозначно він не трактований і досі. Та й чи можливе однозначне потрактування такої різносторонньої особистості, чи завжди однозначність – істина?
Від Полтави, Києва, до Варшави, Будапешта, Відня, де довелося жити Симону Петлюрі, і до Парижа, де він похований, сліди його час не стер. Багато чого ще можуть віднайти дослідники його життя і творчості.
І глибина літературно-критичної спадщини Симона Петлюри теж іще не раз, напевно, здивує дослідників цієї спадщини, тих, хто пірнатиме в цю глибину, щоб винести звідти “дивнії перли”...
Сучасники іноді називали його “мрійником”. Він поєднував у собі мрію про вільну Україну і волю та пристрасть до втілення цієї мрії в життя – життя, швидкоплинності якого, здається, так і не встиг помітити, бо ж загинув молодим.
