Прага, 16 червня 2004 – Чому з України виїхало кілька мільйонів людей? Чому держава дозволяє безкарно торгувати своїм майбутні, мається на увазі справжній продаж українських дітей, молоді у рабство закордоном? Адже недарма міжнародні експерти підкреслюють, що українська влада ще не забезпечила навіть «мінімальні стандарти боротьби з торгівлею людьми». У щорічній доповіді про торгівлю людьми, що її підготував й цього року уряд США, йдеться про те, що щороку продається у рабство від 600 до 800 тисяч осіб. І Україна займає тут одне з чільних місць. Гірко читати сухі звіти чиновників у яких підкреслюється, що «Україна є країною походження жінок та дівчат, які вивозяться до Європи та Близького Сходу з метою сексуальної експлуатації, також чоловіків, примусова праця яких використовується в Європі та Північній Америці». До чого ж дожилось українське суспільство, мільйони громадян з якого вважають за краще бути проданими у рабство аніж жити у цій державі?
Хоч і не має бажання вказувати на катастрофічні факти із реальної української дійсності але вони самі потрапляють на слух і на очі. Міжнародні експерти вважають, що довіряти офіційній українській статистиці немає підстав. Але навіть вона змушена наводити щоразу жахаючі цифри «у 2002 році померло в два рази більше людей аніж народилося», «за підсумками 2003 року населення України скоротилося майже на 357 тисяч осіб», «за перші чотири місяці 2004 року населення України скоротилося більше аніж 130 тисяч осіб». І це лише дані про фізичну смерть на теренах цієї землі. Ми вже не називаємо даних про мільйони тих, що виїхали за межі України і про десятки тисяч проданих у рабство. То чи можна вірити офіційним даним, що на сьогодні у цій державі формально проживає 47 з половиною мільйонів громадян?
Які ж причини таких катастрофічних явищ? Влада у Києві щоразу рапортує, що «жити стало краще і веселіше», а реальні факти свідчать про протилежне. Але де ж хребет народу, його що, вже немає? Адже має ж бути природній опір знищенню, є якісь закони людської ентропії – зростання загрози вимирання, винищення мало би викликати відповідний протест, дію направлену на виживання, стабілізацію суспільства? Дивні речі творяться на українській землі. Якщо так триватиме далі, то за якихось десяток років ця земля стане не лише більше , як наполовину порожньою але й занедбаною, не придатною навіть для мінімального існування. І кого ж це влаштовує? Питань набагато більше, як відповідей.
Але є знову ж таки факти. Один із американських політиків, відповідальних за боротьбу з торгівлею людьми, колишній конгресмен Джон Міллер зазначив щойно: «Найменш захищені верстви населення України /тобто, більшість громадян її/ стали мішенню для злочинців та злочинних угруповань». І далі – активісти сербського «Отпору», який боровся проти диктатури Слободана Мілошевича, намагаються допомогти українській молоді згуртуватися у боротьбі з авторитаризмом і навчити її, «як чинити спротив владі, не вдаючись до насильницьких дій». Один із лідерів молодіжного «Отпору» Станко Лазендіч, котрий завітав до України, каже, що «Українські мас-медіа, які служать режимові, використали шанс обзивати нас різними образливими іменами та навіть експортерами державних заколотів. Навпаки, ми хочемо лише поділитися із нашими українськими друзями секретами успіху «Отпору». Бажаємо лише підняти свідомість молоді, аби вони зрозуміли, що майбутнє країни в їхніх руках». Але чи зрозуміють це в Україні, чи вже не пізно будити людей від страшного сну вимирання і пасивної ходи в рабство на чужині? Кого ми запитуємо? Хай скажуть ті, хто почує.
Хоч і не має бажання вказувати на катастрофічні факти із реальної української дійсності але вони самі потрапляють на слух і на очі. Міжнародні експерти вважають, що довіряти офіційній українській статистиці немає підстав. Але навіть вона змушена наводити щоразу жахаючі цифри «у 2002 році померло в два рази більше людей аніж народилося», «за підсумками 2003 року населення України скоротилося майже на 357 тисяч осіб», «за перші чотири місяці 2004 року населення України скоротилося більше аніж 130 тисяч осіб». І це лише дані про фізичну смерть на теренах цієї землі. Ми вже не називаємо даних про мільйони тих, що виїхали за межі України і про десятки тисяч проданих у рабство. То чи можна вірити офіційним даним, що на сьогодні у цій державі формально проживає 47 з половиною мільйонів громадян?
Які ж причини таких катастрофічних явищ? Влада у Києві щоразу рапортує, що «жити стало краще і веселіше», а реальні факти свідчать про протилежне. Але де ж хребет народу, його що, вже немає? Адже має ж бути природній опір знищенню, є якісь закони людської ентропії – зростання загрози вимирання, винищення мало би викликати відповідний протест, дію направлену на виживання, стабілізацію суспільства? Дивні речі творяться на українській землі. Якщо так триватиме далі, то за якихось десяток років ця земля стане не лише більше , як наполовину порожньою але й занедбаною, не придатною навіть для мінімального існування. І кого ж це влаштовує? Питань набагато більше, як відповідей.
Але є знову ж таки факти. Один із американських політиків, відповідальних за боротьбу з торгівлею людьми, колишній конгресмен Джон Міллер зазначив щойно: «Найменш захищені верстви населення України /тобто, більшість громадян її/ стали мішенню для злочинців та злочинних угруповань». І далі – активісти сербського «Отпору», який боровся проти диктатури Слободана Мілошевича, намагаються допомогти українській молоді згуртуватися у боротьбі з авторитаризмом і навчити її, «як чинити спротив владі, не вдаючись до насильницьких дій». Один із лідерів молодіжного «Отпору» Станко Лазендіч, котрий завітав до України, каже, що «Українські мас-медіа, які служать режимові, використали шанс обзивати нас різними образливими іменами та навіть експортерами державних заколотів. Навпаки, ми хочемо лише поділитися із нашими українськими друзями секретами успіху «Отпору». Бажаємо лише підняти свідомість молоді, аби вони зрозуміли, що майбутнє країни в їхніх руках». Але чи зрозуміють це в Україні, чи вже не пізно будити людей від страшного сну вимирання і пасивної ходи в рабство на чужині? Кого ми запитуємо? Хай скажуть ті, хто почує.