Київ, 21 липня 2004 - Існує дещо цинічна думка про те, що жодна добра справа не лишається безкарною. Можливо, у певному сенсі, це й справді так. Але все ж значно корисніше для душевного здоров’я робити добро, вважає психолог Інна Набока. І радить перевірити це твердження самим слухачам.
Хочу розповісти невеличку історію, яка сталася на одному з нових житлових масивів на околиці Києва. Мої друзі, подружня пара, якось навесні вертаючись додому, звернули увагу на надзвичайний ажіотаж, що панував серед ворон на їхньому подвір’ї. Ціла зграя пташок кружляла і купчилась довкола чогось на землі. Підійшовши ближче, мої друзі побачили якесь дивне пташеня, яке безжально дзьобали і скубли ворони. З трудом розігнавши вороння, люди підібрали нещасне скривавлене створіння. Удома, після першої медичної допомоги воно досить швидко очуняло, але відмовлялося їсти хліб, крупу чи зерно, яким його намагалися погодувати діти. Після походу в бібліотеку, пошуків у Інтернеті та консультацій з фахівцями родина з’ясувала, що їхній чудернацький підопічний – пташеня сокола і годувати його слід сирим м’ясом. Соколятко нарекли Зорро, воно швидко росло і вчилося літати. А що замкнути гордого птаха у клітку мої друзі не наважувалися, , то невдовзі сокіл уже ширяв по всій малогабаритній квартирі, з усіма витікаючими звідси наслідками.
Постало питання, що робити з ним далі? Випустити за місто? Але птах зовсім ручний, не вміє сам добувати собі їжу і навіть до гонорової кицьки Аліси ствиться напрочуд дружньо. Сокола залюбки узяли б фотографи, але хіба личить таке життя володарю степового неба? У зоопарку сказали, що й своїм птахам не можуть дати раду і найкраще віддати Зорро до якогось мисливського клубу. От і живе ручний сокіл у тісній міській квартирі. І, як стверджують її мешканці, саме з його появою у родині виникла незвичайна психологічна атмосфера, у якій кожен ставиться до інших з особливою любов’ю, турботою і відповідальністю.
Ця історія – наче спеціальна ілюстрація до хрестоматійного вислову Екзюпері про те, що ми відповідаємо за всіх, кого приручили. Взагалі, почуття відповідальності – це, мабуть, те, на чому, замість китів і слонів, ще тримається весь наш світ.
Мене ж особисто цей випадок наводить на роздуми про те, як один добрий вчинок тягне за собою цілу низку інших, диктує відповідну лінію поведінки, зобов’язує бути послідовними. Бо ж як неможливо кинути напризволяще врятовану тобою пташку, так неможливо покинути і розпочату добру справу. Чи має це якийсь стосунок до психології? Гадаю, безпосередній і не лише теоретичний. Адже ніщо так не надихає, не розраджує і не звеселяє душу, як ваш добрий вчинок, зроблений для іншого, причому, без жодного розрахунку на винагороду. Перевірено неодноразово. А якщо ви все ж маєте сумніви, спробуйте пересвідчитися самі.
Хочу розповісти невеличку історію, яка сталася на одному з нових житлових масивів на околиці Києва. Мої друзі, подружня пара, якось навесні вертаючись додому, звернули увагу на надзвичайний ажіотаж, що панував серед ворон на їхньому подвір’ї. Ціла зграя пташок кружляла і купчилась довкола чогось на землі. Підійшовши ближче, мої друзі побачили якесь дивне пташеня, яке безжально дзьобали і скубли ворони. З трудом розігнавши вороння, люди підібрали нещасне скривавлене створіння. Удома, після першої медичної допомоги воно досить швидко очуняло, але відмовлялося їсти хліб, крупу чи зерно, яким його намагалися погодувати діти. Після походу в бібліотеку, пошуків у Інтернеті та консультацій з фахівцями родина з’ясувала, що їхній чудернацький підопічний – пташеня сокола і годувати його слід сирим м’ясом. Соколятко нарекли Зорро, воно швидко росло і вчилося літати. А що замкнути гордого птаха у клітку мої друзі не наважувалися, , то невдовзі сокіл уже ширяв по всій малогабаритній квартирі, з усіма витікаючими звідси наслідками.
Постало питання, що робити з ним далі? Випустити за місто? Але птах зовсім ручний, не вміє сам добувати собі їжу і навіть до гонорової кицьки Аліси ствиться напрочуд дружньо. Сокола залюбки узяли б фотографи, але хіба личить таке життя володарю степового неба? У зоопарку сказали, що й своїм птахам не можуть дати раду і найкраще віддати Зорро до якогось мисливського клубу. От і живе ручний сокіл у тісній міській квартирі. І, як стверджують її мешканці, саме з його появою у родині виникла незвичайна психологічна атмосфера, у якій кожен ставиться до інших з особливою любов’ю, турботою і відповідальністю.
Ця історія – наче спеціальна ілюстрація до хрестоматійного вислову Екзюпері про те, що ми відповідаємо за всіх, кого приручили. Взагалі, почуття відповідальності – це, мабуть, те, на чому, замість китів і слонів, ще тримається весь наш світ.
Мене ж особисто цей випадок наводить на роздуми про те, як один добрий вчинок тягне за собою цілу низку інших, диктує відповідну лінію поведінки, зобов’язує бути послідовними. Бо ж як неможливо кинути напризволяще врятовану тобою пташку, так неможливо покинути і розпочату добру справу. Чи має це якийсь стосунок до психології? Гадаю, безпосередній і не лише теоретичний. Адже ніщо так не надихає, не розраджує і не звеселяє душу, як ваш добрий вчинок, зроблений для іншого, причому, без жодного розрахунку на винагороду. Перевірено неодноразово. А якщо ви все ж маєте сумніви, спробуйте пересвідчитися самі.