Аудіозапис програми:
Київ, 10 вересня 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена культурі та історії України.
110 років тому у містечку Сосниці на Чернігівщині народився Олександр Довженко – письменник, сценарист, режисер, художник, фундатор української національної кінематографії. Перед мікрофоном культуролог професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
Десь по ІІ Світовій війні Чарльз Спенсер Чаплін виступає в ООН і говорить про те, що слов’янство дало свого найбільшого режисера Олександра Довженка. Українська підрадянська делегація при цьому скромно опустила очі додолу. Про це писав з цього приводу Довженко у своєму “Щоденнику”.
Десь у наш час, чи не в кожній країні світу виходять ті чи ті спеціальні дослідження присвячені кінематографу Олександру Довженку. Вуді Ален за його біографічною легендою час від часу їде до Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку і там у кабінеті кінематографії переглядає фільми Довженка.
Отже, справді, Довженко, ніби струснув весь кінематографічний і інший всесвіт своїм кінематографом. Але все ж таки належить сказати, чому і як він це зробив. Належить нагадати один такий надзвичайно важливий момент у світовій історії кіномистецтва.
Всі без винятку національні кінематографи по суті розпочинали з того, що зекранізували найголовніше з усього того, що було в національній культурі. Приміром, велике шведське кіно екранізувало в найточнішому розумінні того слова національну літературну класику, і романну, і скандинавську драматургію.
Німецький кінематограф 20-тих рр.. так званий кіноекспресіонізм так чи інакше, але звернувся до найголовнішого у німецькій духовній спадщині кінця 18 – поч. 20 ст. до романтизму. В основі американського кінематографу по суті Біблія і американська міфологія успіху.
Російській кінематограф дореволюційний вибудований з одного боку на російській літературній класиці, з другого боку, на російській мелодрамі і низових жанрах міського популярного квазіестетичного явища так званого популярного мистецтва.
А Довженко? Довженко – це передовсім екранізація найголовнішого, що було у нашій національній культурі з кінця 18 століття і далі. Українське народництво і вся знакова сума довкола існування українського народу, передовсім, селянство. Його, цього народу, метафізика, екологія, мова, сам стиль поведінки, звичайєвість, народна соціологія, його історія. Тобто вся сума довкола українського народу 19 ст. блискуче представлена, починаючи від Котляревського, від харківських романтиків, а особливо від Тараса Шевченка аж до самого Олександра Довженка.
Оце і є основою неймовірно естетичного могуття Довженка. Скажімо, переживання природи. Немає у світовому кінематографіі, за свідченням такого авторитетного знавця і його учня Андрія Тарковського, іншого пережиття і переживання світового і спеціальнонаціонального ландшафту, як саме у Довженка, у його фільмі “Земля”, що свого часу був оголошений одним із найкращих 12 фільмів усіх часів і народів. Десь у 1958 році було таке саме з цим самим фільмом.
Вслід за тим сама селянська етика, патріархальний стиль, трудова етика українського селянства. Словом, вся семіотична і поведінкова сума українського народу завдяки якій він і уцілів впродовж останніх століть.
Все це Довженко переносить на екран. Його герої, ба навіть, коли це інтелігенти, а чи нібито міські люди так чи інакше резонують цією самою народною поведінкою. Але у зв’язку з цим належить сказати про загальну долю українського народництва.
Як таке воно закінчується десь 1929 року, тому що не було у національної культури можливостей нормально продовжувати акумуляцію оцієї самої семіотичної суми, тому що настає по суті тоталітарна катастрофа, що до неї був втягнутий український етнос в повному своєму складі.
Якраз саме тоді Довженко і розпочинає свою кінематографічну діяльність, як то кажуть, серйозно, на повну силу: “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля” і далі фільм “Іван”. Як ми маємо тлумачити сьогодні ці шедеври Довженка?
Так, з одного боку, це продовження отієї самої шевченківської народницької традиції. З другого боку, це вже кінець цієї традиції. Тому фільми Довженка, як правило, закінчуються або двозначно або взагалі катастрофою.
Це означає, що Довженко, з одного боку, дуже точно відтворює оцю саму народницьку суму, а з другого боку, не дуже розуміється на тому, як далі має продовжуватися історія українського народу – історія втягнута в неймовірної сили катастрофу. От та певна двозначність всіх без винятку закінчень його фільмів.
Зрештою, можна зрозуміти тих чи тих опозиціонерів 60-70-тих рр.. 20 ст., які не хотіли приймати довженківське кіно, бо вважали, що воно резонує тоталітаризмом. В жодному разі. Йдеться про інше, йдеться про те, що це кіно не має якогось переконливого виходу у подальшу історію.
Так не було у самого українського народу цього виходу в цю саму історію. Довженко знімає свою “Землю” у Яреськах, в одному з найбільш мальовничих українських питомих сіл. Так ці Яреськи, як і всі інші українські села помирають з голоду в 1932-33 рр.
А з другого боку, тоталітаризм теж не приймає Довженка, тому що це чужий, тому що це народник, тому що це український режисер саме народницької орієнтації. Можна пригадати цькування, яке розпочинається довкола Довженка, починаючи з його фільму “Земля”.
Довженко намагається віднайти іншу тему, “топік”, тематику. Він створює свій фільм “Аероград”. Дивний і дуже двозначний фільм за своєю орієнтацією. Хоча Жан-Люк Одар вважає цей фільм одним з найкращих фільмів Довженка.
Але давайте пройдемося до цього фільму Довженка. Це розповідь про те, як індустрія знищує патріархальне селянство. Саме про це фільм. А вслід за тим давайте подумаємо, що ж було за цією народницькою моделлю у зв’язку з безпосередньою життєдіяльністю і його біографією.
Давайте подивимось на лютий біль, який переповнює цю саму біографію, починаючи з того самого скандального агресивного і безконечно вульгарного рефлексу газети “Комуністична правда” на фільм “Земля”.
Довженко вслід з тим безперестанку переживає свій незбіг з довколишнім світом. З одного боку, йому взагалі-то ніби хотілося бути в рівень з цим світом, хотілося служити якійсь генеральній його ідеї.
Але про яку ідею можна говорити у зв’язку з тим, що український народ з цією ситуацією згідний. Зрештою, десь в 1943-44 рр., ніби вершина цього самого незбігу поміж Довженком і цим самим довколишнім світом, височайше сталінське невдоволення кінематографом і літературою Довженка. Починається уже не просто цькування, а він на грані нової одверто політичної громадянської катастрофи.
Так, Довженко намагається все одно віднайти щось, що його порятує. І знов таки це основа основ, це селянський світ, це співробітництво людини з землею. Саме такий характер носить його фільм Мічурін.
В якомусь розумінні це співробітництво там показано ідеально. А з другого боку, оця народницька геніальність цього фільму безперестанку налітає на трагічну кон’юнктуру, що її вимагає історія від Довженка.
Вслід за тим, сценарій фільму “Поема про море”. Море має порятувати цей народ. Але ми знаємо екологічно чим закінчилося це море для цього народу. Так само, як і взагалі індустріальна система, яка силоміць вимушено була імплікована в українську історію цієї доби. Вслід за тим, смерть.
Отже, перед нами розповідь засобами кіно про долю питомого українського і світового кіногенія і про певну, але цілком очевидну трагічну безвихідь для цього самого генія. Це модель самого українського народництва, самого існування українського народу, який неймовірно багато нагромадив впродовж століть і століть внаслідок і трудового свого існування, своєї конкретної поведінки колективної. А з другого боку, отой самий тупик, який настав десь передовсім на кінець 1920-тих рр..
Довженко – це трагічна постать світової культури, але грандіозна постать. Буває таке, що так чи інакше геній зазнає, з одного боку, ніби поразки, а з другого боку назавжди залишається у великому світовому часі його естетичні перемоги.
Олекса Боярко
Інша пам‘ятна дата. 170 років тому народився Анатолій Свидницький, письменник, педагог, етнограф, автор першого українського соціального роману “Люборацькі”. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Син сільського священика Анатоль Свидницький народився 13 вересня 1834 року у селі Маньківцях на Поділлі. Він навчався у Крутянському духовному училищі і у Кам’янець-Подільській духовній семінарії, на медичному та історико-філологічному факультетах Київського університету. Студентом Свидницький належав до таємного Харківсько-Київського студентського товариства. Від осені 1860 року Свидницький викладав у Миргородському повітовому училищі та у заснованій ним недільній школі. Він писав етнографічні нариси, підготував підручник з російської мови, організував у місті публічну бібліотеку.
Згодом Свидницький переїхав на Чернігівщину, був чиновником у Козельці і Чернігові, пізніше повернувся до Києва і працював в архіві Київського університету. Він помер у Києві тридцяти шести років 18 липня 1871 року. Свидницький був автором двадцяти трьох нарисів і оповідань та першого в українській літературі соціально-психологічного роману “Люборацькі”. Ця хроніка трьох поколінь священицького роду була зі скороченнями опублікована Іваном Франком у львівському журналі “Зоря” лише через 15 років по смерті автора. Свої перші вірші Анатоль Свидницький написав ще під час навчання в університеті, проте за життя поета був опублікований тільки вірш “Горлиця”. Кілька його поезії стали словами народних пісень, найвідоміша з яких засуджує Богдана Хмельницького за наслідки Переяславської угоди:
Вже більш літ двісті, як козак в неволі Ходить понад Дніпром, викликає волю: Ой, вийди, вийди, воле, із води, Визволь мене, козаченька, із біди.
Олекса Боярко
І наостанок – про поточну подію. У Києві відбувся міжнародний семінар “Створення культурного капіталу України”. Головним результатом семінару його учасники назвали створення концепції культурної політики, яку Верховна Рада України має розглянути ближчим часом. Слово Богдані Костюк.
Богдана Костюк
Протягом двох останніх років, учасники парламентських слухань, присвячених проблемам культури України, наголошували на нагальній потребу реформувати культурний сектор держави. Фахівці Ради Європи, у свою чергу, вважають, що реформа має враховувати сучасні тенденції та потреби суспільства у культурному продукті. І, як відзначає голова парламентського комітету Лесь Танюк.
Лесь Танюк
Культура відповідно до цієї стратегії стає державною політикою, а не проблемою релаксу, не проблемою смазки суспільства. Для сьогоднішнього уряду явища культури не існує.
І президент держави, і пан Янукович, і інша команда з задоволенням підуть на будь-якій шансон у виконанні російських дів, але ви їх не побачите в явищі культури, коли будуть грати в філармонії Бетховен, чи якась нова оперна постановка.
Потягу до культури у цієї нової влади немає. Руслана виграла – Європа сколихнулась. Що треба робити? Треба до цього пристати. Коли колесо котиться вгору, то кажуть, щоб блазень хапався за нього, бо воно його вивезе.
Богдана Костюк
І проект передбачає, серед іншого, надання культурі статусу пріоритетної сфери розвитку держави, а також пов’язує культуру з економікою: адже культурний продукт має чималу економічну вартість і спроможний приносити прибуток.
Серед тридцяти п’яти фахівців – розробників концепції, і експерт Ради Європи з питань культури Олександр Буценко.
Олександр Буценко
Головний її напрямок – це розроблення доктрини нашої культурної політики, яка б враховувала саме високу якість культурних продуктів. Для цього треба провести обговорення і врахування інтересів всіх суб’єктів культурної діяльності, які проживають в Україні, тобто всіх нас. Оскільки культура є мірилом нашого способу життя, нашої якості життя.
Необхідно, можливо, провести аудит, тобто дослідження наших культурних ресурсів, змінити трохи філософію діяльності, коли держава має забезпечити послугами. Вона зобов’язується надавати якесь коло культурних послуг, які будуть фінансовані і так само буде оплачена праця людей, які будуть надавати ці послуги і ці послуги будуть надаватися через мережу установ, яка збереглася у нас від радянських часів.
Її треба оптимізувати і спитати себе: чи потрібна нам бібліотека в цьому регіоні, чи треба все ж таки 15 зробити, як її оснастити технічно, які функції вони мають виконувати, які функції зараз має виконувати музей, клуб чи палац культури?
Богдана Костюк
І якраз запропонована концепція і шукає відповідей на них. І, як стверджує пан Буценко, її успішне втілення дозволить Україні зайняти чільне місце на культурній мапі Європи.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 10 вересня 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена культурі та історії України.
110 років тому у містечку Сосниці на Чернігівщині народився Олександр Довженко – письменник, сценарист, режисер, художник, фундатор української національної кінематографії. Перед мікрофоном культуролог професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
Десь по ІІ Світовій війні Чарльз Спенсер Чаплін виступає в ООН і говорить про те, що слов’янство дало свого найбільшого режисера Олександра Довженка. Українська підрадянська делегація при цьому скромно опустила очі додолу. Про це писав з цього приводу Довженко у своєму “Щоденнику”.
Десь у наш час, чи не в кожній країні світу виходять ті чи ті спеціальні дослідження присвячені кінематографу Олександру Довженку. Вуді Ален за його біографічною легендою час від часу їде до Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку і там у кабінеті кінематографії переглядає фільми Довженка.
Отже, справді, Довженко, ніби струснув весь кінематографічний і інший всесвіт своїм кінематографом. Але все ж таки належить сказати, чому і як він це зробив. Належить нагадати один такий надзвичайно важливий момент у світовій історії кіномистецтва.
Всі без винятку національні кінематографи по суті розпочинали з того, що зекранізували найголовніше з усього того, що було в національній культурі. Приміром, велике шведське кіно екранізувало в найточнішому розумінні того слова національну літературну класику, і романну, і скандинавську драматургію.
Німецький кінематограф 20-тих рр.. так званий кіноекспресіонізм так чи інакше, але звернувся до найголовнішого у німецькій духовній спадщині кінця 18 – поч. 20 ст. до романтизму. В основі американського кінематографу по суті Біблія і американська міфологія успіху.
Російській кінематограф дореволюційний вибудований з одного боку на російській літературній класиці, з другого боку, на російській мелодрамі і низових жанрах міського популярного квазіестетичного явища так званого популярного мистецтва.
А Довженко? Довженко – це передовсім екранізація найголовнішого, що було у нашій національній культурі з кінця 18 століття і далі. Українське народництво і вся знакова сума довкола існування українського народу, передовсім, селянство. Його, цього народу, метафізика, екологія, мова, сам стиль поведінки, звичайєвість, народна соціологія, його історія. Тобто вся сума довкола українського народу 19 ст. блискуче представлена, починаючи від Котляревського, від харківських романтиків, а особливо від Тараса Шевченка аж до самого Олександра Довженка.
Оце і є основою неймовірно естетичного могуття Довженка. Скажімо, переживання природи. Немає у світовому кінематографіі, за свідченням такого авторитетного знавця і його учня Андрія Тарковського, іншого пережиття і переживання світового і спеціальнонаціонального ландшафту, як саме у Довженка, у його фільмі “Земля”, що свого часу був оголошений одним із найкращих 12 фільмів усіх часів і народів. Десь у 1958 році було таке саме з цим самим фільмом.
Вслід за тим сама селянська етика, патріархальний стиль, трудова етика українського селянства. Словом, вся семіотична і поведінкова сума українського народу завдяки якій він і уцілів впродовж останніх століть.
Все це Довженко переносить на екран. Його герої, ба навіть, коли це інтелігенти, а чи нібито міські люди так чи інакше резонують цією самою народною поведінкою. Але у зв’язку з цим належить сказати про загальну долю українського народництва.
Як таке воно закінчується десь 1929 року, тому що не було у національної культури можливостей нормально продовжувати акумуляцію оцієї самої семіотичної суми, тому що настає по суті тоталітарна катастрофа, що до неї був втягнутий український етнос в повному своєму складі.
Якраз саме тоді Довженко і розпочинає свою кінематографічну діяльність, як то кажуть, серйозно, на повну силу: “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля” і далі фільм “Іван”. Як ми маємо тлумачити сьогодні ці шедеври Довженка?
Так, з одного боку, це продовження отієї самої шевченківської народницької традиції. З другого боку, це вже кінець цієї традиції. Тому фільми Довженка, як правило, закінчуються або двозначно або взагалі катастрофою.
Це означає, що Довженко, з одного боку, дуже точно відтворює оцю саму народницьку суму, а з другого боку, не дуже розуміється на тому, як далі має продовжуватися історія українського народу – історія втягнута в неймовірної сили катастрофу. От та певна двозначність всіх без винятку закінчень його фільмів.
Зрештою, можна зрозуміти тих чи тих опозиціонерів 60-70-тих рр.. 20 ст., які не хотіли приймати довженківське кіно, бо вважали, що воно резонує тоталітаризмом. В жодному разі. Йдеться про інше, йдеться про те, що це кіно не має якогось переконливого виходу у подальшу історію.
Так не було у самого українського народу цього виходу в цю саму історію. Довженко знімає свою “Землю” у Яреськах, в одному з найбільш мальовничих українських питомих сіл. Так ці Яреськи, як і всі інші українські села помирають з голоду в 1932-33 рр.
А з другого боку, тоталітаризм теж не приймає Довженка, тому що це чужий, тому що це народник, тому що це український режисер саме народницької орієнтації. Можна пригадати цькування, яке розпочинається довкола Довженка, починаючи з його фільму “Земля”.
Довженко намагається віднайти іншу тему, “топік”, тематику. Він створює свій фільм “Аероград”. Дивний і дуже двозначний фільм за своєю орієнтацією. Хоча Жан-Люк Одар вважає цей фільм одним з найкращих фільмів Довженка.
Але давайте пройдемося до цього фільму Довженка. Це розповідь про те, як індустрія знищує патріархальне селянство. Саме про це фільм. А вслід за тим давайте подумаємо, що ж було за цією народницькою моделлю у зв’язку з безпосередньою життєдіяльністю і його біографією.
Давайте подивимось на лютий біль, який переповнює цю саму біографію, починаючи з того самого скандального агресивного і безконечно вульгарного рефлексу газети “Комуністична правда” на фільм “Земля”.
Довженко вслід з тим безперестанку переживає свій незбіг з довколишнім світом. З одного боку, йому взагалі-то ніби хотілося бути в рівень з цим світом, хотілося служити якійсь генеральній його ідеї.
Але про яку ідею можна говорити у зв’язку з тим, що український народ з цією ситуацією згідний. Зрештою, десь в 1943-44 рр., ніби вершина цього самого незбігу поміж Довженком і цим самим довколишнім світом, височайше сталінське невдоволення кінематографом і літературою Довженка. Починається уже не просто цькування, а він на грані нової одверто політичної громадянської катастрофи.
Так, Довженко намагається все одно віднайти щось, що його порятує. І знов таки це основа основ, це селянський світ, це співробітництво людини з землею. Саме такий характер носить його фільм Мічурін.
В якомусь розумінні це співробітництво там показано ідеально. А з другого боку, оця народницька геніальність цього фільму безперестанку налітає на трагічну кон’юнктуру, що її вимагає історія від Довженка.
Вслід за тим, сценарій фільму “Поема про море”. Море має порятувати цей народ. Але ми знаємо екологічно чим закінчилося це море для цього народу. Так само, як і взагалі індустріальна система, яка силоміць вимушено була імплікована в українську історію цієї доби. Вслід за тим, смерть.
Отже, перед нами розповідь засобами кіно про долю питомого українського і світового кіногенія і про певну, але цілком очевидну трагічну безвихідь для цього самого генія. Це модель самого українського народництва, самого існування українського народу, який неймовірно багато нагромадив впродовж століть і століть внаслідок і трудового свого існування, своєї конкретної поведінки колективної. А з другого боку, отой самий тупик, який настав десь передовсім на кінець 1920-тих рр..
Довженко – це трагічна постать світової культури, але грандіозна постать. Буває таке, що так чи інакше геній зазнає, з одного боку, ніби поразки, а з другого боку назавжди залишається у великому світовому часі його естетичні перемоги.
Олекса Боярко
Інша пам‘ятна дата. 170 років тому народився Анатолій Свидницький, письменник, педагог, етнограф, автор першого українського соціального роману “Люборацькі”. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Син сільського священика Анатоль Свидницький народився 13 вересня 1834 року у селі Маньківцях на Поділлі. Він навчався у Крутянському духовному училищі і у Кам’янець-Подільській духовній семінарії, на медичному та історико-філологічному факультетах Київського університету. Студентом Свидницький належав до таємного Харківсько-Київського студентського товариства. Від осені 1860 року Свидницький викладав у Миргородському повітовому училищі та у заснованій ним недільній школі. Він писав етнографічні нариси, підготував підручник з російської мови, організував у місті публічну бібліотеку.
Згодом Свидницький переїхав на Чернігівщину, був чиновником у Козельці і Чернігові, пізніше повернувся до Києва і працював в архіві Київського університету. Він помер у Києві тридцяти шести років 18 липня 1871 року. Свидницький був автором двадцяти трьох нарисів і оповідань та першого в українській літературі соціально-психологічного роману “Люборацькі”. Ця хроніка трьох поколінь священицького роду була зі скороченнями опублікована Іваном Франком у львівському журналі “Зоря” лише через 15 років по смерті автора. Свої перші вірші Анатоль Свидницький написав ще під час навчання в університеті, проте за життя поета був опублікований тільки вірш “Горлиця”. Кілька його поезії стали словами народних пісень, найвідоміша з яких засуджує Богдана Хмельницького за наслідки Переяславської угоди:
Вже більш літ двісті, як козак в неволі Ходить понад Дніпром, викликає волю: Ой, вийди, вийди, воле, із води, Визволь мене, козаченька, із біди.
Олекса Боярко
І наостанок – про поточну подію. У Києві відбувся міжнародний семінар “Створення культурного капіталу України”. Головним результатом семінару його учасники назвали створення концепції культурної політики, яку Верховна Рада України має розглянути ближчим часом. Слово Богдані Костюк.
Богдана Костюк
Протягом двох останніх років, учасники парламентських слухань, присвячених проблемам культури України, наголошували на нагальній потребу реформувати культурний сектор держави. Фахівці Ради Європи, у свою чергу, вважають, що реформа має враховувати сучасні тенденції та потреби суспільства у культурному продукті. І, як відзначає голова парламентського комітету Лесь Танюк.
Лесь Танюк
Культура відповідно до цієї стратегії стає державною політикою, а не проблемою релаксу, не проблемою смазки суспільства. Для сьогоднішнього уряду явища культури не існує.
І президент держави, і пан Янукович, і інша команда з задоволенням підуть на будь-якій шансон у виконанні російських дів, але ви їх не побачите в явищі культури, коли будуть грати в філармонії Бетховен, чи якась нова оперна постановка.
Потягу до культури у цієї нової влади немає. Руслана виграла – Європа сколихнулась. Що треба робити? Треба до цього пристати. Коли колесо котиться вгору, то кажуть, щоб блазень хапався за нього, бо воно його вивезе.
Богдана Костюк
І проект передбачає, серед іншого, надання культурі статусу пріоритетної сфери розвитку держави, а також пов’язує культуру з економікою: адже культурний продукт має чималу економічну вартість і спроможний приносити прибуток.
Серед тридцяти п’яти фахівців – розробників концепції, і експерт Ради Європи з питань культури Олександр Буценко.
Олександр Буценко
Головний її напрямок – це розроблення доктрини нашої культурної політики, яка б враховувала саме високу якість культурних продуктів. Для цього треба провести обговорення і врахування інтересів всіх суб’єктів культурної діяльності, які проживають в Україні, тобто всіх нас. Оскільки культура є мірилом нашого способу життя, нашої якості життя.
Необхідно, можливо, провести аудит, тобто дослідження наших культурних ресурсів, змінити трохи філософію діяльності, коли держава має забезпечити послугами. Вона зобов’язується надавати якесь коло культурних послуг, які будуть фінансовані і так само буде оплачена праця людей, які будуть надавати ці послуги і ці послуги будуть надаватися через мережу установ, яка збереглася у нас від радянських часів.
Її треба оптимізувати і спитати себе: чи потрібна нам бібліотека в цьому регіоні, чи треба все ж таки 15 зробити, як її оснастити технічно, які функції вони мають виконувати, які функції зараз має виконувати музей, клуб чи палац культури?
Богдана Костюк
І якраз запропонована концепція і шукає відповідей на них. І, як стверджує пан Буценко, її успішне втілення дозволить Україні зайняти чільне місце на культурній мапі Європи.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”.
