Київ, 6 жовтня 2004 - Минулого тижня у світі відзначали Всесвітній день людей похилого віку. Статистика стверджує, що в Україні до цієї категорії належить близько 20 % наших співгромадян. Погодьтеся, чимало! Але чи завжди вік людини визначається лише календарем (тим більше, коли говорять про вік психологічний)?
А й справді, з якого моменту життя починається „похилий вік”? З виходу на пенсію, з 60-ти, 70-ти, 80-ти років? Але дехто і в 25 „старий і нещасний”, а інший у 75 – бадьорий, енергійний і душевно молодий. Тож варто, мабуть, розрізняти вік фізичний і вік психологічний. І доволі часто трапляється, що ці дві цифри зовсім не збігаються.
Та й взагалі, чи треба ділити людей за віковою ознакою і, до того ж, присвячувати цьому спеціальні „дні”? Зрозуміло, що це робиться, аби привернути увагу суспільства до певних проблем. Та один день протягом року навряд чи дозволить ці проблеми вирішити. Показником цивілізованості країни є ставлення у ній до літніх людей. На жаль, нам у цьому плані особливо пишатися нічим. Але здоров’я, матеріальні негаразди, соціальна незахищеність людей похилого віку – це лише один бік проблеми.
Інший, хоча, безумовно, нерозривно пов’язаний з першим, - психологічний. У нас чомусь побутує думка, що старим уже нічого не треба. Такий собі віковий шовінізм. Годі й говорити, що це абсолютно хибне уявлення. До речі, часом самі старі люди його і підтримують.
„Я своє вже прожив, це вже не для мене, живу лише для дітей”, - нерідко можна почути від них. Або: „не хочу жити довго, бо не хочу обтяжувати дітей, заважати їм”.
Найчастіше такі настрої виникають після виходу на пенсію. Людину охоплює почуття своєї непотрібності, здається, що втрачається сенс існування. Діти дорослі, онуки підросли, і їм також вже не потрібна постійна опіка. Нерідко такі бабусі й дідусі, враз опинившись „безробітними”, поринають у безнадію, хвороби, або зосереджуються виключно на побуті.
Як же подолати цю вікову психологічну кризу, відновити душевну рівновагу? Психологи радять спробувати глянути на переміни в житті дещо під іншим кутом зору. Ви вийшли на пенсію? Ну, що ж, тепер у вас з’явився час на те, на що його ніколи не вистачало замолоду. Діти, онуки живуть власним життям?
Чудово! Тепер і ви можете мати своє життя, друзів, власні інтереси і захоплення. Адже ви зовсім не додаток до молодих, а самоцінна і самодостатня особистість, і вік тут не має жодного значення.
А ще не варто забувати, що так званий похилий вік – поняття відносне. Душевна молодість не залежить від року народження. Знаю одну дуже немолоду і дуже мудру жінку, яка вміє радіти життю так, як не радіє жодна молода людина, хоча проблем у неї анітрохи не менше, ніж в інших літніх. На моє запитання, як їй вдається бути такою молодою, вона відповіла:
„Просто живу і ціную кожну прожиту мить. А взагалі, людина сама внутрішньо визначає, скільки їй років, і бути їй молодою „чи похилого віку”. Принаймні, душевно”. Приваблива філософія чи не так?
А й справді, з якого моменту життя починається „похилий вік”? З виходу на пенсію, з 60-ти, 70-ти, 80-ти років? Але дехто і в 25 „старий і нещасний”, а інший у 75 – бадьорий, енергійний і душевно молодий. Тож варто, мабуть, розрізняти вік фізичний і вік психологічний. І доволі часто трапляється, що ці дві цифри зовсім не збігаються.
Та й взагалі, чи треба ділити людей за віковою ознакою і, до того ж, присвячувати цьому спеціальні „дні”? Зрозуміло, що це робиться, аби привернути увагу суспільства до певних проблем. Та один день протягом року навряд чи дозволить ці проблеми вирішити. Показником цивілізованості країни є ставлення у ній до літніх людей. На жаль, нам у цьому плані особливо пишатися нічим. Але здоров’я, матеріальні негаразди, соціальна незахищеність людей похилого віку – це лише один бік проблеми.
Інший, хоча, безумовно, нерозривно пов’язаний з першим, - психологічний. У нас чомусь побутує думка, що старим уже нічого не треба. Такий собі віковий шовінізм. Годі й говорити, що це абсолютно хибне уявлення. До речі, часом самі старі люди його і підтримують.
„Я своє вже прожив, це вже не для мене, живу лише для дітей”, - нерідко можна почути від них. Або: „не хочу жити довго, бо не хочу обтяжувати дітей, заважати їм”.
Найчастіше такі настрої виникають після виходу на пенсію. Людину охоплює почуття своєї непотрібності, здається, що втрачається сенс існування. Діти дорослі, онуки підросли, і їм також вже не потрібна постійна опіка. Нерідко такі бабусі й дідусі, враз опинившись „безробітними”, поринають у безнадію, хвороби, або зосереджуються виключно на побуті.
Як же подолати цю вікову психологічну кризу, відновити душевну рівновагу? Психологи радять спробувати глянути на переміни в житті дещо під іншим кутом зору. Ви вийшли на пенсію? Ну, що ж, тепер у вас з’явився час на те, на що його ніколи не вистачало замолоду. Діти, онуки живуть власним життям?
Чудово! Тепер і ви можете мати своє життя, друзів, власні інтереси і захоплення. Адже ви зовсім не додаток до молодих, а самоцінна і самодостатня особистість, і вік тут не має жодного значення.
А ще не варто забувати, що так званий похилий вік – поняття відносне. Душевна молодість не залежить від року народження. Знаю одну дуже немолоду і дуже мудру жінку, яка вміє радіти життю так, як не радіє жодна молода людина, хоча проблем у неї анітрохи не менше, ніж в інших літніх. На моє запитання, як їй вдається бути такою молодою, вона відповіла:
„Просто живу і ціную кожну прожиту мить. А взагалі, людина сама внутрішньо визначає, скільки їй років, і бути їй молодою „чи похилого віку”. Принаймні, душевно”. Приваблива філософія чи не так?