Прага, 24 січня 2005 – Цього тижня минає 60 років від того часу, як радянські війська визволили в’язнів одного з найбрутальніших нацистських концтаборів – Освенціму.
Близько півтора мільйона людей, здебільшого євреїв, було вбито у газових камерах концтабору, значна частина загинула з голоду та від хвороб. Але і в тих нелюдських умовах люди залишалися людьми – вони складали вірші, малювали, грали на догоду своїм мучителям на музичних інструментах. Одна з колишніх в’язнів концтабору, Аніта Ласкер-Валлфіш розповідає, як гра на віолончелі врятувала її життя.
Аніта Ласкер-Валлфіш народилася у Вроцлаві, тоді ще німецькому Бреслау. Культура, музика в домі її батьків була, за її словами, поставлена на п''єдестал. Мати Аніти була скрипалькою, а сама вона вчилася грі на віолончелі. Ïї єврейське походження не заважало їй в цьому:
“Проблем з єврейством не було, поки я не відчула антисемітизм на власному досвіді в маленькій школі, яку я відвідувала. Мені було вісім років, коли я хотіла витерти щось із дошки, але хтось із класу сказав не давайте ганчірку цій єврейці. Потім стало ясно, що означало бути євреєм у тогочасній Німеччині”.
Коли почалася війна, батьків Аніти заарештували, і, ймовірно, розстріляли – про їхню долю вона нічого не знає. Залишилася маленька Аніта зі своєю старшою сестрою, обох відправили працювати на фабрику. Там дівчата приєдналися до антифашистського руху опору та допомагали виробляти фальшиві документи для полонених. Але нацисти швидко помітили цю діяльність, потрібно було втікати:
“Ми вирішили втекти, але не дісталися далі залізничного вокзалу. Там нас схопило гестапо. Як це не дивно звучить, але нам пощастило, що нас заарештували як злочинців, а не як євреїв, бо в той час було краще було бути злочинцем, аніж євреєм. Рік ми пробули в тюрмі, що було краще, ніж концтабір. Але в концтабір ми все одно потрапили”.
Коли Аніта та її сестра потрапили в Освенцім, вони чудово знали, що на них чекає газова камера. Але доля змилостивилась над Анітою:
“У моєму випадку сталося щось дуже дивне – я сказала жінці, яка голила мою голову та робила мені татуювання з номером, що раніше я грала на віолончелі. А вона каже: “Прекрасно – у нас тут є оркестр. Так я стала членом оркестру і це врятувало моє життя”.
Оркестр, яким керувала племінниця Ґустава Малера Алма Роуз, складався лише з жінок:
“Ми грали марші для в’язнів, які зранку йшли на фабрику, а ввечері верталися з неї. Освенцім був оточений великими фабриками, і людей використовували для рабської праці”.
Оркестр також грав для есесівців. Одного разу Аніта Ласкер-Валлфіш грала соло для доктора Йозефа Менґеле, лікаря, що ставив експерименти на в’язнях.
“Було зрозуміло, що оркестр був потрібний, а це означало що вони не відправлять нас у газову камеру. З іншого боку, не було зрозуміло, як довго ми будемо їм потрібні. Так що ми повністю залежали від їхніх примх”, - розповідає Аніта Ласкер-Валлфіш.
Наближення радянської армії врятувало життя Аніти та її сестри. Вони емігрували до Британії, де Аніта продовжила своє навчання та згодом стала одним із засновників Англійського Камерного Оркестру.
Близько півтора мільйона людей, здебільшого євреїв, було вбито у газових камерах концтабору, значна частина загинула з голоду та від хвороб. Але і в тих нелюдських умовах люди залишалися людьми – вони складали вірші, малювали, грали на догоду своїм мучителям на музичних інструментах. Одна з колишніх в’язнів концтабору, Аніта Ласкер-Валлфіш розповідає, як гра на віолончелі врятувала її життя.
Аніта Ласкер-Валлфіш народилася у Вроцлаві, тоді ще німецькому Бреслау. Культура, музика в домі її батьків була, за її словами, поставлена на п''єдестал. Мати Аніти була скрипалькою, а сама вона вчилася грі на віолончелі. Ïї єврейське походження не заважало їй в цьому:
“Проблем з єврейством не було, поки я не відчула антисемітизм на власному досвіді в маленькій школі, яку я відвідувала. Мені було вісім років, коли я хотіла витерти щось із дошки, але хтось із класу сказав не давайте ганчірку цій єврейці. Потім стало ясно, що означало бути євреєм у тогочасній Німеччині”.
Коли почалася війна, батьків Аніти заарештували, і, ймовірно, розстріляли – про їхню долю вона нічого не знає. Залишилася маленька Аніта зі своєю старшою сестрою, обох відправили працювати на фабрику. Там дівчата приєдналися до антифашистського руху опору та допомагали виробляти фальшиві документи для полонених. Але нацисти швидко помітили цю діяльність, потрібно було втікати:
“Ми вирішили втекти, але не дісталися далі залізничного вокзалу. Там нас схопило гестапо. Як це не дивно звучить, але нам пощастило, що нас заарештували як злочинців, а не як євреїв, бо в той час було краще було бути злочинцем, аніж євреєм. Рік ми пробули в тюрмі, що було краще, ніж концтабір. Але в концтабір ми все одно потрапили”.
Коли Аніта та її сестра потрапили в Освенцім, вони чудово знали, що на них чекає газова камера. Але доля змилостивилась над Анітою:
“У моєму випадку сталося щось дуже дивне – я сказала жінці, яка голила мою голову та робила мені татуювання з номером, що раніше я грала на віолончелі. А вона каже: “Прекрасно – у нас тут є оркестр. Так я стала членом оркестру і це врятувало моє життя”.
Оркестр, яким керувала племінниця Ґустава Малера Алма Роуз, складався лише з жінок:
“Ми грали марші для в’язнів, які зранку йшли на фабрику, а ввечері верталися з неї. Освенцім був оточений великими фабриками, і людей використовували для рабської праці”.
Оркестр також грав для есесівців. Одного разу Аніта Ласкер-Валлфіш грала соло для доктора Йозефа Менґеле, лікаря, що ставив експерименти на в’язнях.
“Було зрозуміло, що оркестр був потрібний, а це означало що вони не відправлять нас у газову камеру. З іншого боку, не було зрозуміло, як довго ми будемо їм потрібні. Так що ми повністю залежали від їхніх примх”, - розповідає Аніта Ласкер-Валлфіш.
Наближення радянської армії врятувало життя Аніти та її сестри. Вони емігрували до Британії, де Аніта продовжила своє навчання та згодом стала одним із засновників Англійського Камерного Оркестру.