Київ, 28 лютого 2005 - Яке місце займає у нашому житті таке несучасне поняття, як милосердя? У буденній метушні ми рідко замислюємося над подібними питаннями. І даремно. Адже бути по справжньому милосердними – річ зовсім нелегка, - вважає психолог.
Слово „милосердя” майже зникло з нашого лексикону. Ще трохи, і поруч з ним у словниках стоятиме примітка – застаріле. Несучасним видається і його тлумачення: добре, співчутливе ставлення до кого-небудь, вияв жалості. У совєтські часи нас довго і наполегливо вчили, що жалість принижує, що треба бути сильним, а проявляти жалість – соромно. Чимось архаїчним і недоречним видається милосердя і тим нашим співвітчизникам, які про комуністичну мораль знають хіба що з підручників.
А звернутися до цієї теми мене змусила історія, яка, мабуть, є прикладом милосердя у чистому вигляді. Десь у невеликому містечку на Донеччині родина влаштувала притулок для старих людей. Ні, вони не одержували під це ні західних грантів, ні бюджетного фінансування, ні навіть спонсорської допомоги місцевих бізнесменів. Вони просто забирали до власної хати і доглядали старих, немічних, самотніх людей. Тих, хто не міг сам собі дати раду, кого ображали сусіди, а часом – і рідні. Пригріти чужу дитину – вчинок, звичайно ж, благородний, і в людському плані більш зрозумілий. Як би не було важко з дитиною, але це завжди несе в собі якийсь позитив, має перспективу. Але нікому не потрібні старі? Пояснення може бути лише одне: у душах цих людей існує потреба робити доро, бути милосердними. Вже й сама немолода, господиня притулку каже, що це потрібно не лише самотнім літнім людям, це, перш за все, потрібно їй самій.
На жаль, більшість з нас такої потреби не відчуває. Ні, ми також не чужі проявів благодійності. Можемо перевести кошти на рахунок, скажімо, постраждалих від стихійного лиха десь у далеких краях чи навіть віддати старий одяг для бідних. Тож із чистим сумлінням вважаємо себе милосердними. Це й справді зовсім не складно – проявляти милосердя на відстані та час від часу. Набагато важче бути милосердним до тих, хто поруч, щодня і щохвилини. До своїх рідних, знайомої бабусі в черзі до лікаря чи незнайомого інваліда в маршрутці. Важче, але цілком можливо. Варто лише уважніше придивитися до всіх тих, хто потребує нашого співчуття і подумати про те, що й ми могли бути на їхньому місці.
Мені б дуже не хотілося, щоби ці мої міркування сприймалися як моралізаторство або повчання. Але за щоденною метушнею, поспіхом і круговертю справ ми так рідко замислюємося над подібними речами. Та в житті кожного з нас настає момент, коли найбільше нам потрібні не гроші й посади, не визнання і слава, а просте співчуття, добро, увага і піклування інших. Тобто все те, що містить у собі це старомодне слово – милосердя.
Слово „милосердя” майже зникло з нашого лексикону. Ще трохи, і поруч з ним у словниках стоятиме примітка – застаріле. Несучасним видається і його тлумачення: добре, співчутливе ставлення до кого-небудь, вияв жалості. У совєтські часи нас довго і наполегливо вчили, що жалість принижує, що треба бути сильним, а проявляти жалість – соромно. Чимось архаїчним і недоречним видається милосердя і тим нашим співвітчизникам, які про комуністичну мораль знають хіба що з підручників.
А звернутися до цієї теми мене змусила історія, яка, мабуть, є прикладом милосердя у чистому вигляді. Десь у невеликому містечку на Донеччині родина влаштувала притулок для старих людей. Ні, вони не одержували під це ні західних грантів, ні бюджетного фінансування, ні навіть спонсорської допомоги місцевих бізнесменів. Вони просто забирали до власної хати і доглядали старих, немічних, самотніх людей. Тих, хто не міг сам собі дати раду, кого ображали сусіди, а часом – і рідні. Пригріти чужу дитину – вчинок, звичайно ж, благородний, і в людському плані більш зрозумілий. Як би не було важко з дитиною, але це завжди несе в собі якийсь позитив, має перспективу. Але нікому не потрібні старі? Пояснення може бути лише одне: у душах цих людей існує потреба робити доро, бути милосердними. Вже й сама немолода, господиня притулку каже, що це потрібно не лише самотнім літнім людям, це, перш за все, потрібно їй самій.
На жаль, більшість з нас такої потреби не відчуває. Ні, ми також не чужі проявів благодійності. Можемо перевести кошти на рахунок, скажімо, постраждалих від стихійного лиха десь у далеких краях чи навіть віддати старий одяг для бідних. Тож із чистим сумлінням вважаємо себе милосердними. Це й справді зовсім не складно – проявляти милосердя на відстані та час від часу. Набагато важче бути милосердним до тих, хто поруч, щодня і щохвилини. До своїх рідних, знайомої бабусі в черзі до лікаря чи незнайомого інваліда в маршрутці. Важче, але цілком можливо. Варто лише уважніше придивитися до всіх тих, хто потребує нашого співчуття і подумати про те, що й ми могли бути на їхньому місці.
Мені б дуже не хотілося, щоби ці мої міркування сприймалися як моралізаторство або повчання. Але за щоденною метушнею, поспіхом і круговертю справ ми так рідко замислюємося над подібними речами. Та в житті кожного з нас настає момент, коли найбільше нам потрібні не гроші й посади, не визнання і слава, а просте співчуття, добро, увага і піклування інших. Тобто все те, що містить у собі це старомодне слово – милосердя.