Київ, 4 травня 2005 року - У Києві завершився шостий Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. 73 учасники, віком від 12 до 33 років, представляли 20 держав світу. Золоті медалі в усіх вікових категоріях отримали молоді піаністи з Японії, Китаю та Італії. Інші призові місця розділили між собою представники України, Росії, Білорусі та Німеччини.
У більшості країн, звання лауреата престижних конкурсів є візитною карткою для подальшої кар’єри музиканта і відкриває дорогу на провідні сцени світу. В колишньому Радянському Союзі існував єдиний такий конкурс – в Москві, імені Чайковського, але пробитися туди з України було майже неможливо. Десять років тому, в Києві, рідному місті видатного піаніста Володимира Горовиця народився міжнародний конкурс, який нині є членом Європейської спілки молодіжних конкурсів та Всесвітньої федерації музичних форумів. Маючи світовий рейтинг, український конкурс прагне внести власну музичну барву. За його умовою, кожний учасник має грати твір українського композитора. Цього разу призи журі за краще виконання української музики отримали 12 річна китаянка Сицянь Лі та італійський піаніст Лоренцо Ді Белла, який став також володарем Золотої медалі у старшій групі. Про важливість конкурсу для музичної культури України голова його журі, композитор Мирослав Скорик сказав кореспонденту радіо "Свобода”: “Думаю, що всі музиканти, які приїжджають в Україну, вони мають різні школи, різні підходи, і це збагачує цілу палітру піаністичного мистецтва. Це дійсно великий спектр, який дозволяє порівняти і таким чином рости”. На думку Мирослава Скорика, українська фортепіанна школа успішно конкурує з іншими.
Але інші фахівці вважають, що вітчизняна школа втрачає свої позиції. Зокрема, директор конкурсу, Володимир Зільберман вважає, що такі країни, як Японія і Китай у галузі музичної освіти починають навіть переганяти Україну. Такої ж думки професор Національної музичної академії України Ольга Ліфоренко: “Дійсно, наша школа завжди була сильною, вона нею залишається. А небезпека втрати є саме через те, що в силу зміни обставин соціальних втрачається масовість, зацікавлення в цій професії. В радянські часи було престижно вчити дитину в музичній школі. Мати піаніно в квартирі, це був показник певного рівня. Зараз, на жаль, цього не має… і в цьому відношенні ми переживаємо важкі часи… І все-таки наш рівень, я сподіваюся, ми не втратимо… Талановиті діти будуть завжди приходити в музику.”
У більшості країн, звання лауреата престижних конкурсів є візитною карткою для подальшої кар’єри музиканта і відкриває дорогу на провідні сцени світу. В колишньому Радянському Союзі існував єдиний такий конкурс – в Москві, імені Чайковського, але пробитися туди з України було майже неможливо. Десять років тому, в Києві, рідному місті видатного піаніста Володимира Горовиця народився міжнародний конкурс, який нині є членом Європейської спілки молодіжних конкурсів та Всесвітньої федерації музичних форумів. Маючи світовий рейтинг, український конкурс прагне внести власну музичну барву. За його умовою, кожний учасник має грати твір українського композитора. Цього разу призи журі за краще виконання української музики отримали 12 річна китаянка Сицянь Лі та італійський піаніст Лоренцо Ді Белла, який став також володарем Золотої медалі у старшій групі. Про важливість конкурсу для музичної культури України голова його журі, композитор Мирослав Скорик сказав кореспонденту радіо "Свобода”: “Думаю, що всі музиканти, які приїжджають в Україну, вони мають різні школи, різні підходи, і це збагачує цілу палітру піаністичного мистецтва. Це дійсно великий спектр, який дозволяє порівняти і таким чином рости”. На думку Мирослава Скорика, українська фортепіанна школа успішно конкурує з іншими.
Але інші фахівці вважають, що вітчизняна школа втрачає свої позиції. Зокрема, директор конкурсу, Володимир Зільберман вважає, що такі країни, як Японія і Китай у галузі музичної освіти починають навіть переганяти Україну. Такої ж думки професор Національної музичної академії України Ольга Ліфоренко: “Дійсно, наша школа завжди була сильною, вона нею залишається. А небезпека втрати є саме через те, що в силу зміни обставин соціальних втрачається масовість, зацікавлення в цій професії. В радянські часи було престижно вчити дитину в музичній школі. Мати піаніно в квартирі, це був показник певного рівня. Зараз, на жаль, цього не має… і в цьому відношенні ми переживаємо важкі часи… І все-таки наш рівень, я сподіваюся, ми не втратимо… Талановиті діти будуть завжди приходити в музику.”
