Белґрад, 21 червня 2005 – У Новому Саді, що в Сербії, на 96-му році життя помер член Спілки письменників України, лауреат премії імені Володимира Винниченка Михайло Ковач. Його називають найзначнішим письменником та культурно-освітнім діячем української діаспори в країні в другій половині двадцятого століття. Поховали письменника в понеділок.
Упродовж вісімдесяти років учитель Михайло Ковач невтомно працював на добро своїх земляків. Починаючи з другої половини двадцятих років минулого століття, писав вірші й прозу для дітей та дорослих, романи, п’єси, есе. Збирав народну творчість, був перекладачем, журналістом, режисером…
У час між двома світовими війнами Михайло Ковач був одним із носіїв культурного відродження українсько-русинської діаспори в тодішній Югославії. Хоча писав мовою предків, давньою закарпатською говіркою, яку переселенці на Балкани зберегли впродовж дванадцяти поколінь, тобто два з половиною століття, письменник завжди зазначав, що його вчителями були Шевченко, Франко та Стефаник.
Через любов до України та популяризацію в Сербії української літератури партійні активісти в сімдесяті роки назвали Ковача українським націоналістом. Упродовж кількох років його не друкували, не запрошували на літературні програми. замовчували його творчість. А згодом, коли йому вручали літературну премію імені Володимира Винниченка, Ковач схвильовано сказав: “Варто було жити. Адже українська держава була мрією поколінь, а ось сьогодні блакитно-жовтий прапор вільно майорить на будинку Посольства України в Белґраді”.
Скромна квартира письменника завжди була відкритою для журналістів. Він не так розповідав про себе, як запитував про творчість молодших, про політичні події в країні, про Україну. Наприкінці минулого року він часто дзвонив і просив розповісти, що діється в Києві. Зокрема, хотів знати, чи в “помаранчевій революції” беруть участь і “наші хлопці”, як називав він українських письменників.
На Великдень Ковач іще був на Службі Божій i свяченні пасок у греко-католицькій церкві в Новому Саді. До початку червня він кожного ранку робив план: що того дня має перечитати та над котрими рукописами буде працювати. Його велике серце перестало битися 17 червня.
Творчість Михайла Ковача залишається свого роду маяком для українсько-русинської діаспори в Сербії. Він став харизматичним через довголітню моральну стійкість, працьовитість та самовіддане служіння своєму народові.
Упродовж вісімдесяти років учитель Михайло Ковач невтомно працював на добро своїх земляків. Починаючи з другої половини двадцятих років минулого століття, писав вірші й прозу для дітей та дорослих, романи, п’єси, есе. Збирав народну творчість, був перекладачем, журналістом, режисером…
У час між двома світовими війнами Михайло Ковач був одним із носіїв культурного відродження українсько-русинської діаспори в тодішній Югославії. Хоча писав мовою предків, давньою закарпатською говіркою, яку переселенці на Балкани зберегли впродовж дванадцяти поколінь, тобто два з половиною століття, письменник завжди зазначав, що його вчителями були Шевченко, Франко та Стефаник.
Через любов до України та популяризацію в Сербії української літератури партійні активісти в сімдесяті роки назвали Ковача українським націоналістом. Упродовж кількох років його не друкували, не запрошували на літературні програми. замовчували його творчість. А згодом, коли йому вручали літературну премію імені Володимира Винниченка, Ковач схвильовано сказав: “Варто було жити. Адже українська держава була мрією поколінь, а ось сьогодні блакитно-жовтий прапор вільно майорить на будинку Посольства України в Белґраді”.
Скромна квартира письменника завжди була відкритою для журналістів. Він не так розповідав про себе, як запитував про творчість молодших, про політичні події в країні, про Україну. Наприкінці минулого року він часто дзвонив і просив розповісти, що діється в Києві. Зокрема, хотів знати, чи в “помаранчевій революції” беруть участь і “наші хлопці”, як називав він українських письменників.
На Великдень Ковач іще був на Службі Божій i свяченні пасок у греко-католицькій церкві в Новому Саді. До початку червня він кожного ранку робив план: що того дня має перечитати та над котрими рукописами буде працювати. Його велике серце перестало битися 17 червня.
Творчість Михайла Ковача залишається свого роду маяком для українсько-русинської діаспори в Сербії. Він став харизматичним через довголітню моральну стійкість, працьовитість та самовіддане служіння своєму народові.
