Доступність посилання

ТОП новини

20-та річниця загибелі Василя Стуса.


Кирило Булкін


Київ, 5 вересня 2005 - 20 років тому, за кілька місяців до початку “пєрєстройки” й за 6 років до розвалу СССР, Україна зазнала від совєтської тоталітарної системи однієї з найважчих утрат. У концтаборі загинув поет і правозахисник Василь Стус. Розповідає Кирило Булкін.

Пісня.

Ще вруняться горді Славутові кручі, ще синіє річки збурунена гладь, та вже проминув тебе птахом летючим твій час, твій останній, попереду - падь. Ще небо глибоке, ще сонце високе, та серце замало грудей не пірве: урвались, подались прекрасні мороки, і щось тебе кличе, і щось тебе зве!


У ніч з 3-го на 4-те вересня 1985-го року в’язні Пермського концтабору особливо суворого режиму ВС-389-36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області почули в коридорі кроки й притишені голоси начальника колонії та його заступників. Потім запала тиша, а за деякий час знову долинув підозрілий шум. Лише через багато днів потому українські політв’язні здогадалися: того вечора з карцеру потай виносили тіло щойно померлого Василя Стуса. Україна залишилася без одного з найбільших поетів за всю історію своєї літератури.

Пісня.

Бо вже ослонився безокрай чужинний, і в жалощах никне зелений розмай. Прощай, Україно, моя Україно... Чужа Україно, навіки прощай!


Василь Стус прожив 47 років. 13 з них він провів за ґратами та на засланні. Це був шлях офіри, неминучий за його безкомпромісної вдачі й гордої відмови не лише йти на угоду з ворогами, а й навіть вдаватися до будь-яких хитрощів чи дипломатії. Рівно за 20 років до смерті, 4 вересня 1965-го, він зробив крок на свою хресну дорогу, публічно виступивши проти нової хвилі репресій. Реакція системи не забарилася: виключення з аспірантури Інституту літератури, фактична заборона на професію, відмова у публікаціях, згодом – тюрми й табори. Та спроби змусити Стуса зійти зі свого шляху були заздалегідь приречені. Це розуміли і його кати. Перемогти поета вони не могли – могли лише знищити його. Згадує співв’язень Стуса Василь Овсієнко.

Василь Овсієнко: “Там нари підвішуються. Увечері наглядач каже в’язневі, котрий сидить у карцері: “Дєржи нари!” Він мусить їх узяти, а наглядач із коридору виймає шворня, і вони опадають. А табуретка ж-то прикована саме під цими нарами! І дуже можливо так: що наглядач несподівано вийняв цього шворня, нари упали (а вони важкі) і ото ті нари могли вдарити Стуса по голові, і цього було достатньо – знесиленому, знеможеному, щоб його вбити”.

Син Василя Стуса, Дмитро, підтверджує, що його батька поховали поспіхом, немовби намагаючись приховати сліди злочину.

Дмитро Стус: “Мабуть, 6-го ввечері ми там були. У нас, – кажуть, – немає де зберігати, тому ми поховали. Нас потім, ввечері, відвезли вже на могилу, і все, що врізалось мені дуже сильно в пам’ять – це мама, яка пролежала на цій землі, яка вже встигла підсохнути. Тобто, його очевидно, закопали не того дня, а майже відразу. Ну, десь тільки через годину, може, півтори, я її почав з тої землі піднімати”.

Поспіх, з яким система намагалася покінчити з непокірним українцем, був невипадковим. Того року Василя Стуса було висунуто на Нобелівську премію у галузі літератури. Влада не могла допустити, щоб в її таборах для особливо небезпечних злочинців з’явився нобелівський лауреат. Говорить Василь Овсієнко.

Василь Овсієнко: “Статут Нобелівської премії такий, що вона присуджується тільки живим. У подібній ситуації був, до речі, Адольф Гітлер у 36-му році – тоді Карл Осецький був визнаний лавреатом – ну то Гітлер його випустив з концтабору. Горбачов розв’язав проблему потенційного лавреата Нобелівської премії, та ще й українця, у традиційний російський спосіб: “нєт чєловєка – нєт проблєми”.

Стосунки поета з владою за будь-якого ладу є драматичними. Але за тоталітаризму вони майже неминуче стають трагічними, часто вимагаючи вибору: життя або людська гідність, честь і талант. Стус віддав життя, але високо проніс гідність. Талант, якому він не зрадив, розквітнув барвами, незнаними раніше в українській літературі. Говорить філософ і письменник Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк: “Серед поетів 20-го століття Стус, без всякого сумніву, займає особливе місце, і дуже високе місце. Завдяки вічній загроженості він відчував себе між небом і землею. І він створив на цій висоті такі речі, яких інші поети 20-го віку не творили”.

В останні роки Василь Стус вийшов на поетичні обрії, які можуть відкритися душі лише на найвищих вершинах страждання й прозріння. Слово стало для нього не просто літературним інструментом, а прозорим і чистим втіленням такого стану духу. Він перейшов на білий вірш, рима стала для нього штучним засобом, якого він уже не потребував. Утім, про дещо дослідники творчості Стуса можуть лише здогадуватися: багато з його поезій останнього періоду зникли в сейфах спецхранів чи були знищені. Проте...

Василь Стус.

...ступай майбутньому назустріч, і най хода твоя легка легкою буде. І не треба жалких жалінь і задарма. Тюрма не доросте до неба, ще землю їстиме тюрма.
XS
SM
MD
LG