Київ, 2 грудня 2005 року.
З дитинства пам’ятаю хлопчика з сусіднього під’їзду. У нього була хвороба Дауна. Хлопчика скрізь водила його мама. Сусідські діти дражнили його, а дорослі жаліли. А чи такого ставлення від людей потребував тоді цей хлопець? Як в Україні і за кордоном сприймають неповносправних дітей? Чим вони можуть бути корисними суспільству? Про це напередодні Всесвітнього дня інвалідів у "Звуках життя" – ОСОБЛИВІ ЛЮДИ з Віолою Бурдою
В Україні, за статистикою, лише шестеро зі ста інвалідів мають роботу і забезпечують себе матеріально. Решта живе на пенсію і грошову допомогу. До цієї категорії належать і діти-інваліди з розумовим розвитком. В Києві діє чи не єдина школа для таких дітей. У цьому закладі побувала моя колега Надія Шерстюк.
Аудіозапис програми. Перший випуск:
Дітей-інвалідів не можна жаліти - переконують їхні вихователі та психологи. Бо тоді - вони лінуються. В результаті - виростають в повному розумінні слова - інвалідами - пасивними людьми, які не можуть, а головне - вже і не хочуть щось робити. Оскільки все життя їх обслуговували - і вони до цього звикли.До кожної дитини з особливими потребами суспільство має шукати індивідуальний підхід і мати терпіння - і тоді вона зможе бути корисною суспільству - каже педагог Людмила Деменкова.
Аудіозапис програми. Другий випуск:
Жодна родина, як і суспільство, не застраховані від появи у своїх лавах дитини інваліда. Тільки одні сім"ї соромляться такої дитини і виводять на вулицю пізно ввечорі - щоб ніхто не бачив, а інші - сприймають неповносправного малюка, як звичайну людину - зважаючи тільки на її можливості. Україна - для людей зі статусом інвалід - є родиною, де таких громадян соромляться. В Америці - зовсім інша ситуація, каже кореспондент радіо свобода у Сполучених штатах Юрій Дулерайн.
Аудіозапис програми. Третій випуск:
Слово "інвалід", яке, до речі, з англійської перекладається як недієвий, аж ніяк не ліпиться до молодої киянки Олени. Через нещасний випадок кілька років тому дівчина втратила ногу. Попри це Олена продовжує займатися улюбленою справою - вона і досі танцює. З Оленою зустрілася наша кореспондентка Леся Штогрин.
Аудіозапис програми. Четвертий випуск:
З дитинства пам’ятаю хлопчика з сусіднього під’їзду. У нього була хвороба Дауна. Хлопчика скрізь водила його мама. Сусідські діти дражнили його, а дорослі жаліли. А чи такого ставлення від людей потребував тоді цей хлопець? Як в Україні і за кордоном сприймають неповносправних дітей? Чим вони можуть бути корисними суспільству? Про це напередодні Всесвітнього дня інвалідів у "Звуках життя" – ОСОБЛИВІ ЛЮДИ з Віолою Бурдою
В Україні, за статистикою, лише шестеро зі ста інвалідів мають роботу і забезпечують себе матеріально. Решта живе на пенсію і грошову допомогу. До цієї категорії належать і діти-інваліди з розумовим розвитком. В Києві діє чи не єдина школа для таких дітей. У цьому закладі побувала моя колега Надія Шерстюк.
Аудіозапис програми. Перший випуск:
Дітей-інвалідів не можна жаліти - переконують їхні вихователі та психологи. Бо тоді - вони лінуються. В результаті - виростають в повному розумінні слова - інвалідами - пасивними людьми, які не можуть, а головне - вже і не хочуть щось робити. Оскільки все життя їх обслуговували - і вони до цього звикли.До кожної дитини з особливими потребами суспільство має шукати індивідуальний підхід і мати терпіння - і тоді вона зможе бути корисною суспільству - каже педагог Людмила Деменкова.
Аудіозапис програми. Другий випуск:
Жодна родина, як і суспільство, не застраховані від появи у своїх лавах дитини інваліда. Тільки одні сім"ї соромляться такої дитини і виводять на вулицю пізно ввечорі - щоб ніхто не бачив, а інші - сприймають неповносправного малюка, як звичайну людину - зважаючи тільки на її можливості. Україна - для людей зі статусом інвалід - є родиною, де таких громадян соромляться. В Америці - зовсім інша ситуація, каже кореспондент радіо свобода у Сполучених штатах Юрій Дулерайн.
Аудіозапис програми. Третій випуск:
Слово "інвалід", яке, до речі, з англійської перекладається як недієвий, аж ніяк не ліпиться до молодої киянки Олени. Через нещасний випадок кілька років тому дівчина втратила ногу. Попри це Олена продовжує займатися улюбленою справою - вона і досі танцює. З Оленою зустрілася наша кореспондентка Леся Штогрин.
Аудіозапис програми. Четвертий випуск: