Близько 10 ранку, зупинка автобусу, що йде до Святої Софії, Рим, але довкола переважно українські голоси. Жінки з кошиками і торбами поспішають до церкви. Італієць пропонує допомогти, але вони відмовляються, кажуть, нам не звикати до тяжкої ноші. Біля собору розговорилася із тернопільчанкою, запитую, що має у великодньому кошику.
“Усе, що в Україні, ковбасу, яйця, паску, хрін. Продукти українські й італійські, хрін український, з дому передавали”.
У церкві і довкола неї багато люду, розповідають, що з кожним роком українців тут більше і більше. Після святкової служби частина вишикувалася на подвір”ї під спекотним сонцем для обряду освячення. Решта облаштовувала місця для обіду в холодку біля пам”ятника Тараса Шевченка і далі на пагорбі. Сідали розговлятися на траві просто неба. Піднесений настрій, гуртувалися компаніями і родинами. Сім”я з Коломиї вбрана у національні костюми, кажуть, що тільки на Паску їх в Італії і одягають.
„Це мій брат, це його дівчина, це мій двоюрідний брат з дітьми. За традицією, йдемо до нашої мами в гості разом, їсти ковбасу, молимося, їмо яйце спочатку, святкуємо Паску українську, як дома”.
Як дома, та не зовсім..., признаються згодом, сумно посміхаючись. Італійські пальми довкола церкви мало нагадують українські клени і тополі. Попри зайнятість і важку працю українські домогосподарки встигають спекти для себе паску, приготувати крашанки по-домашньому і ще купу різних страв для святкового обіду із земляками просто неба. Італійські господарі трохи дивуються з того, адже, за спостереженнями українців, католицькі традиції відзначення Великодня набагато простіші, та й важко знайти італійку, яка б оце кілька годин чарувала над тістом.
Розповідає львів”янка, яка вже 6 років працює в Італії і відзначала не один Великдень: „Ми сиділи на поляні, була гарна погода, дехто навіть з італійців приходив подивитися. Їм подобаються наші традиції, наша кухня, бо наші жінки більш трудолюбиві”.
Саме на Великдень або ж на Різдво багато українців намагаються вирватися від роботи додому, якщо все нормально з документами. А як ні, то тільки телефонні розмови із рідними, передачі додому через водіїв автобусів. На свято стараються добратися до церкви і помолитися, наприклад, за гарну долю для сина, котрий одружився в Україні, а на весіллі і не вийшло побувати.
Подвір''я Святої Софії гомонить привітаннями, теплі усмішки та обійми земляків підбадьорюють, але не так, як дома, в Україні.
”Великдень в Італії, яким він є для вас? Та тяжко звичайно, родина дома, хочеться додому, дома, звичайно, краще. Ми ж відчуваємо свято, коли приходимо до церкви, між нашими людьми, а не в колі італіців. Тут якось трохи менше віжчувається те все”.
„Молюсь до Бога я щодня, а ностальгія роздира,” – писала у своємі вірші одна українка. Ніби і звикли вже до чужини, але серце час від часу особливо сильно рветься до дому, і саме на Великдень, кажуть, це відчувається найбільше.
“Усе, що в Україні, ковбасу, яйця, паску, хрін. Продукти українські й італійські, хрін український, з дому передавали”.
У церкві і довкола неї багато люду, розповідають, що з кожним роком українців тут більше і більше. Після святкової служби частина вишикувалася на подвір”ї під спекотним сонцем для обряду освячення. Решта облаштовувала місця для обіду в холодку біля пам”ятника Тараса Шевченка і далі на пагорбі. Сідали розговлятися на траві просто неба. Піднесений настрій, гуртувалися компаніями і родинами. Сім”я з Коломиї вбрана у національні костюми, кажуть, що тільки на Паску їх в Італії і одягають.
„Це мій брат, це його дівчина, це мій двоюрідний брат з дітьми. За традицією, йдемо до нашої мами в гості разом, їсти ковбасу, молимося, їмо яйце спочатку, святкуємо Паску українську, як дома”.
Як дома, та не зовсім..., признаються згодом, сумно посміхаючись. Італійські пальми довкола церкви мало нагадують українські клени і тополі. Попри зайнятість і важку працю українські домогосподарки встигають спекти для себе паску, приготувати крашанки по-домашньому і ще купу різних страв для святкового обіду із земляками просто неба. Італійські господарі трохи дивуються з того, адже, за спостереженнями українців, католицькі традиції відзначення Великодня набагато простіші, та й важко знайти італійку, яка б оце кілька годин чарувала над тістом.
Розповідає львів”янка, яка вже 6 років працює в Італії і відзначала не один Великдень: „Ми сиділи на поляні, була гарна погода, дехто навіть з італійців приходив подивитися. Їм подобаються наші традиції, наша кухня, бо наші жінки більш трудолюбиві”.
Саме на Великдень або ж на Різдво багато українців намагаються вирватися від роботи додому, якщо все нормально з документами. А як ні, то тільки телефонні розмови із рідними, передачі додому через водіїв автобусів. На свято стараються добратися до церкви і помолитися, наприклад, за гарну долю для сина, котрий одружився в Україні, а на весіллі і не вийшло побувати.
Подвір''я Святої Софії гомонить привітаннями, теплі усмішки та обійми земляків підбадьорюють, але не так, як дома, в Україні.
”Великдень в Італії, яким він є для вас? Та тяжко звичайно, родина дома, хочеться додому, дома, звичайно, краще. Ми ж відчуваємо свято, коли приходимо до церкви, між нашими людьми, а не в колі італіців. Тут якось трохи менше віжчувається те все”.
„Молюсь до Бога я щодня, а ностальгія роздира,” – писала у своємі вірші одна українка. Ніби і звикли вже до чужини, але серце час від часу особливо сильно рветься до дому, і саме на Великдень, кажуть, це відчувається найбільше.