Діонісієві Радію у 1945 році було 13 років. 3 березня, його разом з іншими українцями загнали у церкву польські озброєні групи під командуванням колишнього поручника Армії крайової.
«Тут на цвинтарі лежать мої рідні. Я вряту-вався, бо був хрещений у костелі-мій тато поляк, а мама українка. Але і нас хотіли замордувати. Але мій тато із Сибіру, куди його заслало НКВД у 40-му році, прислав лист, що він живий. Це врятувало мене і моїх 3 сестер і маму».
Підрозділи польської армії крайової розстріляли 366 українців разом із парохом. Не вбивали хлопчиків до 5 років і дівчат до 7. 36 українців врятувались. Серед них і родина Ірини Ясинської, з дому Коляса. Вона мешкала у Павлокомі у гарному будинку, батьки, як і усі українці в селі, були добрими господарями. Два тижні, пригадує Ірина, їх ганяли польські солдати. Їм вдалось втекти і сховатись у пивниці сусідки, дуже бідної українки, яка не мала господарки і до таких поляки не заходили грабувати. У цьому підвалі в переховувалися десятки українці.
«У церкву цілий день зганяли людей і сортували. З дітьми маленькими і старих на ліво, молодих на право. Їх виводили на цвинтар, там були викопані 3 ями. В людей стріляли. У ями падали трупи і ті, які перелякались. Два тижні стояв стогін, розповіли мені потім поляки. Тих, хто залишився з дітьми маленькими, заводили у захристя і там забирали добрий одяг».
Людей напівголих з маленькими дітьми відпустили і сказали: «Ми люди гуманні, тепер йдіть від села до села за Збруч, а тут буде Польща». Тоді на вулиці, у березні 45-го, мороз сягав 20 градусів і лежав сніг…
«Тут на цвинтарі лежать мої рідні. Я вряту-вався, бо був хрещений у костелі-мій тато поляк, а мама українка. Але і нас хотіли замордувати. Але мій тато із Сибіру, куди його заслало НКВД у 40-му році, прислав лист, що він живий. Це врятувало мене і моїх 3 сестер і маму».
Підрозділи польської армії крайової розстріляли 366 українців разом із парохом. Не вбивали хлопчиків до 5 років і дівчат до 7. 36 українців врятувались. Серед них і родина Ірини Ясинської, з дому Коляса. Вона мешкала у Павлокомі у гарному будинку, батьки, як і усі українці в селі, були добрими господарями. Два тижні, пригадує Ірина, їх ганяли польські солдати. Їм вдалось втекти і сховатись у пивниці сусідки, дуже бідної українки, яка не мала господарки і до таких поляки не заходили грабувати. У цьому підвалі в переховувалися десятки українці.
«У церкву цілий день зганяли людей і сортували. З дітьми маленькими і старих на ліво, молодих на право. Їх виводили на цвинтар, там були викопані 3 ями. В людей стріляли. У ями падали трупи і ті, які перелякались. Два тижні стояв стогін, розповіли мені потім поляки. Тих, хто залишився з дітьми маленькими, заводили у захристя і там забирали добрий одяг».
Людей напівголих з маленькими дітьми відпустили і сказали: «Ми люди гуманні, тепер йдіть від села до села за Збруч, а тут буде Польща». Тоді на вулиці, у березні 45-го, мороз сягав 20 градусів і лежав сніг…