Під ранок 22 червня 1941 року літаки з чорними хрестами на крилах бомбили Мінськ.
Люди не знали, що й думати: лише тиждень тому сталінська агенція ТАРС стверджувала, що з Німеччиною все, мовляв, гаразд, дружні стосунки, жодних непорозумінь…
А Мінськ палав. Люди, що поспішали на ранкову зміну, гинули на вулицях. Радіоприймачів тоді вдома не мав ніхто, крім начальників. Отож величезний натовп зібрався на центральній площі білоруської столиці. Всі дивилися на чорний рупор гучномовця. Але він мовчав. Нарешті, о 6-й ранку, коли за розкладом починалися радіопередачі, люди, очманілі від страху, почули голос Москви: «Доброе утро, товарищи! – бадьоро почав диктор. – Начинаем утреннюю гимнастику! Присядьте-привстаньте. Присядьте-привстаньте. Руки в стороны – руки вниз. Глубокий вдох-выдох. Вдох-выдох…».
Тим часом навколо площі палали зруйновані будинки, лилася кров. Цю фантасмагоричну сцену, гідну фільмів Хічкока, знаходимо у книзі «Спогади сапера», виданій 1964 року під час хрущовської відлиги.
Якщо порівняти цей епізод із чорнобильською атомною катастрофою, то горбачовська Москва 1986 року гірше від сталінської Москви 1941-го. Тоді майже через півдоби після початку бомбардування Москва повідомила про початок війни. Але аж через два дні, 28 квітня 1986 року, ТАРС опублікував коротку і мало кому зрозумілу замітку про якусь там аварію на Чорнобильській АЕС. Мовляв, з’ясовуються причини і вживаються заходи.
Між тим, увесь світ дізнався про аварію майже одразу після вибуху 4-го реактора. Може, начальство не усвідомлювало масштабу катастрофи?Не знало? Ні, знало.
Жертвоприношення – людьми
Мій рідний дядько, Юхим Димарський, нині покійний, ветеран війни, відставний капітан-танкіст, був на той час начальником Дарницької автоколони, яка вважалася квазівійськовим формуванням. Він розповідав мені, як одразу після аварії, ще вночі, він отримав наказ виділити два десятки вантажівок для перевезення ліквідаторів під Чорнобильську АЕС.
У кузови машин поклали дошки для сидіння і повезли людей уночі, хто в чому був, під самісіньку стіну реактора і там залишили. Ніяких захисних костюмів, ніяких масок – нічого.
Всі вони незабаром померли від радіаційної хвороби. Київські ж «цекакери» завчасно повідправляли родини на південь, а киян повиганяли на першотравневу демонстрацію.
Захід дізнався одразу
Вранці 26 квітня 1986 року нью-йоркський корпункт Радіо Свобода отримав повідомлення від Ради національної безпеки при Білому домі. Там говорилося про вибух реактора у Чорнобилі, щоправда, без подробиць.
Одначе на той час ми й без Вашингтона вже знали про катастрофу в Україні. Вся Америка довідалася. Всі телевізійні канали показували зроблену космічним супутником фотографію розжареного овалу, і спостерігачі дійшли висновку, що там плавиться серцевина реактора, вибух жбурнув у повітря принаймні десятки тонн радіоактивного матеріалу.
Наспіло повідомлення з Польщі від репортера Associated Press, що у місцевості, близькій до українського кордону, медики роздають дітям таблетки йоду. У Швеції служба радіаційного спостереження попереджала, що вітер жене радіацію в їхньому напрямку. Та ж таки агенція Associated Press повідомляла майже одночасно з офіційним визнанням Москви: «Влада штату Орегон попередила тих жителів, які використовують дощову воду для пиття, що вони повинні знайти інші джерела питної води».
«Велика брехня» Москви
Дейв Карпентер, науковий оглядач Associated Press, написав: «Практикуючи велику брехню, радянські керівники спочатку замовчували катастрофу, а потім применшували її обсяг… Ті, хто живе у тіні Чорнобиля, житимуть під його впливом на здоров’я і на спадщину довкілля ще довгі роки».
Газета Star Tribune писала на початку травня 1986 року: «Оскільки радіація від Чорнобильської атомної катастрофи минулого тижня почала появлятися над штатом Міннесота, радіацію низького рівня було виявлено у молочній продукції Міннесоти».
У штаті Вісконсін, молочному центрі Америки, фермери виливали молоко тоннами.
«Бюлетень науковців-атомників» (травень 1986): «Радіаційне зараження виявлено в усій Північній півкулі».
Журнал Time, що звичайно обстоював переваги атомної енергетики, писав: «У той час, як російська влада каже про 50–60 мільйонів кюрі, що потрапили в атмосферу, там принайні один мільярд кюрі, якщо не більше. Одне кюрі – це кількість радіації, що дорівнює розпадові 37 мільярдів атомів щосекунди». Журнал писав, що 160 тонн атомного палива випарувалося в атмосферу. Через півтора року після Чорнобиля, у листопаді 1987 року, Вашингтон офіційно подвоїв оцінку кількості радіації у небі Сполучених Штатів.
Українська редакція Радіо Свобода одразу після Чорнобильської катастрофи щодня подавала докладну західну інформацію про наслідки для населення, але не було певності, що це доходить до слухача. Нас глушили досить ретельно. За нашими даними, потужна глушилка у Києві на Подолі з’їдала стільки електрики, скільки йде на освітлення райцентру. Режим боявся, щоб населення не отримувало інформацію з неофіційних джерел.
Подекуди доходило до ідіотизму. Пригадую розповідь Віктора Каштанова (він був головним редактором молодіжних програм на Українському телебаченні, а до цього служив у міліції, мав звання капітана). Я працював у молодіжній, поки не вигнали, бо необережно висловився з приводу радянської окупації Чехословаччини. Доповіли генеральному директорові. Як мені переказали, Володимир Юхимович Власов щиро обурився: «Мало того, що він жид, так ще й антирадянщик!».
Утім, це не до теми. Так от, Каштанов розповідав, що на Подолі, там, де глушилка, також сидять слухачі-кагебісти. Вони слухали звуковий ряд усіх телевізійних програм у пошуках крамоли, слухали і не дивились на екран, щоб не відволікатись. Можна собі уявити, як ревно вони стежили, щоб не дійшла до населення правда про Чорнобиль.
«Свободу» припинили глушити 1988 року.
Юрій Дулерайн – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Люди не знали, що й думати: лише тиждень тому сталінська агенція ТАРС стверджувала, що з Німеччиною все, мовляв, гаразд, дружні стосунки, жодних непорозумінь…
А Мінськ палав. Люди, що поспішали на ранкову зміну, гинули на вулицях. Радіоприймачів тоді вдома не мав ніхто, крім начальників. Отож величезний натовп зібрався на центральній площі білоруської столиці. Всі дивилися на чорний рупор гучномовця. Але він мовчав. Нарешті, о 6-й ранку, коли за розкладом починалися радіопередачі, люди, очманілі від страху, почули голос Москви: «Доброе утро, товарищи! – бадьоро почав диктор. – Начинаем утреннюю гимнастику! Присядьте-привстаньте. Присядьте-привстаньте. Руки в стороны – руки вниз. Глубокий вдох-выдох. Вдох-выдох…».
Тим часом навколо площі палали зруйновані будинки, лилася кров. Цю фантасмагоричну сцену, гідну фільмів Хічкока, знаходимо у книзі «Спогади сапера», виданій 1964 року під час хрущовської відлиги.
Якщо порівняти цей епізод із чорнобильською атомною катастрофою, то горбачовська Москва 1986 року гірше від сталінської Москви 1941-го. Тоді майже через півдоби після початку бомбардування Москва повідомила про початок війни. Але аж через два дні, 28 квітня 1986 року, ТАРС опублікував коротку і мало кому зрозумілу замітку про якусь там аварію на Чорнобильській АЕС. Мовляв, з’ясовуються причини і вживаються заходи.
Між тим, увесь світ дізнався про аварію майже одразу після вибуху 4-го реактора. Може, начальство не усвідомлювало масштабу катастрофи?Не знало? Ні, знало.
Жертвоприношення – людьми
Мій рідний дядько, Юхим Димарський, нині покійний, ветеран війни, відставний капітан-танкіст, був на той час начальником Дарницької автоколони, яка вважалася квазівійськовим формуванням. Він розповідав мені, як одразу після аварії, ще вночі, він отримав наказ виділити два десятки вантажівок для перевезення ліквідаторів під Чорнобильську АЕС.
У кузови машин поклали дошки для сидіння і повезли людей уночі, хто в чому був, під самісіньку стіну реактора і там залишили. Ніяких захисних костюмів, ніяких масок – нічого.
Всі вони незабаром померли від радіаційної хвороби. Київські ж «цекакери» завчасно повідправляли родини на південь, а киян повиганяли на першотравневу демонстрацію.
Захід дізнався одразу
Вранці 26 квітня 1986 року нью-йоркський корпункт Радіо Свобода отримав повідомлення від Ради національної безпеки при Білому домі. Там говорилося про вибух реактора у Чорнобилі, щоправда, без подробиць.
Одначе на той час ми й без Вашингтона вже знали про катастрофу в Україні. Вся Америка довідалася. Всі телевізійні канали показували зроблену космічним супутником фотографію розжареного овалу, і спостерігачі дійшли висновку, що там плавиться серцевина реактора, вибух жбурнув у повітря принаймні десятки тонн радіоактивного матеріалу.
Наспіло повідомлення з Польщі від репортера Associated Press, що у місцевості, близькій до українського кордону, медики роздають дітям таблетки йоду. У Швеції служба радіаційного спостереження попереджала, що вітер жене радіацію в їхньому напрямку. Та ж таки агенція Associated Press повідомляла майже одночасно з офіційним визнанням Москви: «Влада штату Орегон попередила тих жителів, які використовують дощову воду для пиття, що вони повинні знайти інші джерела питної води».
«Велика брехня» Москви
Дейв Карпентер, науковий оглядач Associated Press, написав: «Практикуючи велику брехню, радянські керівники спочатку замовчували катастрофу, а потім применшували її обсяг… Ті, хто живе у тіні Чорнобиля, житимуть під його впливом на здоров’я і на спадщину довкілля ще довгі роки».
Газета Star Tribune писала на початку травня 1986 року: «Оскільки радіація від Чорнобильської атомної катастрофи минулого тижня почала появлятися над штатом Міннесота, радіацію низького рівня було виявлено у молочній продукції Міннесоти».
У штаті Вісконсін, молочному центрі Америки, фермери виливали молоко тоннами.
«Бюлетень науковців-атомників» (травень 1986): «Радіаційне зараження виявлено в усій Північній півкулі».
Журнал Time, що звичайно обстоював переваги атомної енергетики, писав: «У той час, як російська влада каже про 50–60 мільйонів кюрі, що потрапили в атмосферу, там принайні один мільярд кюрі, якщо не більше. Одне кюрі – це кількість радіації, що дорівнює розпадові 37 мільярдів атомів щосекунди». Журнал писав, що 160 тонн атомного палива випарувалося в атмосферу. Через півтора року після Чорнобиля, у листопаді 1987 року, Вашингтон офіційно подвоїв оцінку кількості радіації у небі Сполучених Штатів.
Українська редакція Радіо Свобода одразу після Чорнобильської катастрофи щодня подавала докладну західну інформацію про наслідки для населення, але не було певності, що це доходить до слухача. Нас глушили досить ретельно. За нашими даними, потужна глушилка у Києві на Подолі з’їдала стільки електрики, скільки йде на освітлення райцентру. Режим боявся, щоб населення не отримувало інформацію з неофіційних джерел.
Подекуди доходило до ідіотизму. Пригадую розповідь Віктора Каштанова (він був головним редактором молодіжних програм на Українському телебаченні, а до цього служив у міліції, мав звання капітана). Я працював у молодіжній, поки не вигнали, бо необережно висловився з приводу радянської окупації Чехословаччини. Доповіли генеральному директорові. Як мені переказали, Володимир Юхимович Власов щиро обурився: «Мало того, що він жид, так ще й антирадянщик!».
Утім, це не до теми. Так от, Каштанов розповідав, що на Подолі, там, де глушилка, також сидять слухачі-кагебісти. Вони слухали звуковий ряд усіх телевізійних програм у пошуках крамоли, слухали і не дивились на екран, щоб не відволікатись. Можна собі уявити, як ревно вони стежили, щоб не дійшла до населення правда про Чорнобиль.
«Свободу» припинили глушити 1988 року.
Юрій Дулерайн – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
