Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 13:33
Київ – Чорнобиль як знак запитання нависає не лише над українським майбутнім. Після недавньої катастрофи в Японії фахівці Фукусіми звернулися до українського досвіду Чорнобиля… Минає чверть століття від вибуху на ЧАЕС, та питання лише множаться.

Чорнобильський запитальний знак перетворюється на знак нескінченності. Про це думаєш, аналізуючи факти, яких побільшало. Велике значення в пізнанні істини про Чорнобиль мають книги, твори мистецтва.

Література, мистецтво першими осмислюють перестороги потрясінь і першими ж відбивають історію потрясінь. Це «літописи катастроф», без яких нові покоління не збагнули б навіть дещиці правди про Чорнобиль.

Першопрохідці

Українські письменники звернулися до теми Чорнобиля відразу ж, як вона виникла. Та спершу були «провидці» – ті, хто в своїх творах задовго до Чорнобильської біди її передбачив. Так, поет Іван Драч ще в 1974 році опублікував «Подих Атомної». Передбачення почали «прочитуватися» тоді, коли «висвітлилися» в світлі Чорнобильського пекла…

Першими після ліквідаторів Чорнобильської катастрофи до лав «ліквідаторів» моральних і духовних її наслідків стали поети. В умовах тодішнього радянського ладу це було не зовсім подвигом, бо, наближаючись, уже гуркотів потяг «перестройки» та «гласності», набираючи фантасмагоричних обертів. Але це було подвигом – писати про «лейкемічну ніч», звертатися словом до суспільства, яке не було готовим чути правду, протестувати проти недомовок.

Дозовані цензурою відомості про те, що сталося, вражали суспільство, та воно про це воліло мовчати, продовжуючи тривання традицій страху й мовчання. В цих умовах поети писали: «Луг не тішить очі зелен-рутою, в ліс і гай заходити не можна. Кожна квітка дихає отрутою. Стронцієм налита квітка кожна…» (Микола Луків).

Іван Гнатюк, Богдан Стельмах, Марія Людкевич, Дмитро Кремінь, Станіслав Чернілевський та багато інших писали про покинуті села, вивезених людей, «забуту землю», зламані долі. Це був спротив інформаційному застоєві, в якому борсалося тодішнє українське суспільство. Окрім дисидентів, сколотити це «болото» намагалися й літератори та мистці.

Із далечіні часу видно, що твори про Чорнобиль виконували свою місію – хтось поетизував трагедію, хтось дошукувався причин, хтось вдавався до «романтизації лиха» (таке явище, як «романтизація біди», притаманне українській літературі). Наприклад, «Тільки спогад Чорнобиля» Дмитра Кременя (лауреат премії імені Тараса Шевченка 1999 року): «…уже тоді в Чорнобилі не буде Радіаційний опадати дощ. А наш народ біду свою пробуде. Бо як не він, бо як не ми – то хто ж?»…

Усе, написане після Чорнобильської катастрофи, складало враження свіжості, відвертості, щирості. З часом масив тодішньої «Чорнобиліани» побляк, і стало видно, що безліч творів позначені цвіллю кон’юнктури, схематичністю, скороспілістю. Що, навіть торкаючись болючої, гострої й безоглядно унікальної теми Чорнобиля, багато хто з українських письменників писав на кшталт «як би чого не сталося».

Це була задавнена інерція лояльності до влади, демонстрована багато ким. Та не всіма. Це не звинувачення, а констатація факту. Можливо, причина полягала в тому, що кожен – майже без винятків! – письменник, мистець вважав за потрібне «вставити 5 копійок» до висвітлення катастрофи? І кількість не стала якістю.

Серед прозаїків було кілька «першопрохідців» теми Чорнобиля. У 1987 році вийшла документальна повість «Чорнобиль» Юрія Щербака. У 1988-му – роман Володимира Яворівського «Марія з полином у кінці століття». Задовго до катастрофи, у 1978 році, побачила світ книга цього ж автора – «Ланцюгова реакія», про будівництво Чорнобильської АЕС.

«Не можна звикати до ТАКОГО»

Упродовж років, відколи триває історія Чорнобильської катастрофи, оприлюднюються документи, щоденники очевидців. Як правило – до кожної чергової «річниці» катастрофи.

Цікавими були експозиції, приурочені до 20-ліття, тоді в Національному музеї історії України працювала виставка «Реквієм пам’яті», вперше експонувалися розсекречені документи 80-х років минулого століття та судові рішення про ув’язнення керівників ЧАЕС. Став історією мистецький проект «Відлуння», автори, серед яких – молодий художник Гліб Гржабовський, розмістили свої роботи за вікном одного зі столичних будинків і назвали проект «Вікном у Чорнобиль».

Про біблійну «зірку Полин» після катастрофи пригадали багато хто з митців, і цей образ став найуживанішим у творах про Чорнобиль. Документальних, художніх творів – про окремих ліквідаторів, про перебіг подій – з’являється все більше.

Та за час «експлуатації» чорнобильських сюжетів вони раптом ніби вичерпалися. Відбулося те, від чого застерігав Юрій Щербак: «Приїхавши в Чорнобиль на початку травня 1986 року, я… ніби зазирнув у дивний, незбагненний світ Задзеркалля, забарвлений у невидимі й тому ще зловісніші тони підвищеної радіації. Побачив те, що іще напередодні важко було уявити навіть у найфантастичніших снах, хоча, взагалі, все виглядало досить буденно. А потім, коли бував тут наступних разів, все вже здавалося звичним… І це теж було страшним відкриттям, бо я переконаний, що не можна звикати до ТАКОГО. Звикання до аварії, до її масштабів, до знівеченого лику землі й природи – сам по собі один з найтяжчих наслідків Чорнобиля».

Сюжети очікують

Час не стер чорнобильського болю, не присипав квітами, покладеними на могили загиблих від радіації. Не прикопав у селі Копачі – це історія особлива, легенда.

Йдеться про реактор. Фахівці, які досліджували картину катастрофи, й ті, хто вахтовим методом працював на ліквідації (і дивом вижив), не хочуть про це говорити. Та людей будоражать «неофіційні» дані: мовляв, реактор, що мав бути «втопленим» у спеціальному «барбатьорі», відсутній. Де він? Чому привезені з Донбасу гірняки нібито копали шахту для витоку вод – де вона? (Гірняків, на жаль, нема серед живих.) І чому «закопані» Копачі – село, зрівняне з землею – тільки таблички на стовпчиках із застережною символікою означують колишні дахи будівель? На диктофон люди не хочуть нічого казати, хоч не під запис кажуть, що після катастрофи в Чорнобилі тут «втрутилася неземна сила», реактор буцім забрала кудись ця «сила», інакше наслідки катастрофи взагалі неможливо уявити.

Такий сюжет, як і безліч інших, загадкових і незбагненних, очікують свого мистця, письменника чи кінематографіста. Чорнобиль залишається поза межами людського розуміння його суті й значення, отже – і поза межами культури. Адже головна книга про нього досі не написана, такий фільм – не знятий.

Митці знову намагаються розкривати безмір зловісної безодні, яка поглинула «мирним атомом» душі. На квітневому книжковому «Медвіні» цього року анонсовано презентацію книги (серія «Невідома Україна») знаної дослідниці Лідії Орел «Українське Полісся. Те, що не забувається», приуроченої 25-літтю Чорнобиля. Спільнота в Україні очікує і на вихід у світ теж нещодавно анонсованої книги про Чорнобиль видатної Ліни Костенко.

Історія Чорнобильської катастрофи – все ще не завершена. Знак полинової нескінченності лежить на ній.

Надія Степула – письменниця, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG