“Ми маємо велике розмаїття різних типів шкіл, ми маємо різні методики. Школа отримала не лише державне управління, але за рахунок ініціатив громади ми маємо державно-громадську модель управління школою.
Що не сталося? Як кажуть, любіть школу не лише до глибини серця, а й до глибини кишені. Так от, наше суспільство ще школу до глибини кишені не полюбило, тому ще залишається цілий ряд питань, пов’язаних із фінансуванням школи і з реформуванням основних, ключових аспектів”.
Заступник директора Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти Віктор Радченко високо оцінює шлях, який пройшло за роки незалежності українське підручникотворення. Він вважає, що підручники змінилися порівняно з радянськими часами дуже суттєво, і ці зміни – на краще:
“Що стосується змісту освіти, підручникотворення – все змінилося насправді дуже сильно. Хоча б підручник з історії. Так багато було подій за ці роки, що підручник можна кожного року переписувати...”.
Водночас Людмила Паращенко, заперечуючи цю тезу співрозмовника, каже, що системності, яка поєднувала би завдяки єдиному підходу усі підручники української школи, бракує, і її вироблення – нагальне завдання найближчого часу:
“На часі сьогодні – реформування підручникотворення і випрацювання системи національного підручникотворення. Це і робота з авторами, і спільна база, за якою подаються різні аспекти різних знань з різних галузей”.
Основою для створення такої спільної бази, на думку Людмили Паращенко, має стати українознавство.