На Рівненщині визначено четвертого лауреата літературної премії імені Світочів.

Cаме в Дермані на базі давнього Свято-Троїцького монастиря, збудованого за наказом князя Федора Острозького, у середньовіччя були настоятелями друкар Іван Федоров та рідний брат Северина Наливайка, полеміст Даміан Наливайко; тут Мелетій Смотрицький писав свою слов’янську граматику, яку назвав вратами ученості Михайло Ломоносов, а вже у 20 столітті саме тут з’явилися на світ класик української літератури, оспівувач Волині Улас Самчук та Микола Хомичевський, більше відомий українцям як поет і публіцист під псевдонімом Борис Тен. Нині ж це хоч і мальовниче, але багатьма забуте село у Здолбунівському районі. Відродженню його як культурного центру слугує свято під назвою „Дерманський світильник”, куди щороку з’їжджаються рівненські, львівські, тернопільські та волинські літератори. Для Голови Рівненської організації Спілки письменників України Лідії Рибенко ця подорож є знаковою:

„Мій дід, Василь Бухало, був однокласником Уласа Самчука, Бухали були сусідами Самчуків. Хата, в якій народився Улас Самчук, була збудована на високому пагорбі. Коли ми піднялися на ту гору – звідти відкрилась така прекрасна панорама Дерманя – горби, порослі лісами, - і ми зрозуміли, звідки черпав оту наснагу, і чому Дермань для нього – „ найсвятіше місце на планеті”… І найбільше мені болить ім’я Уласа Самчука, якого в Україні ще, на жаль, не прочитали належним чином…”

Цього разу лауреатом Премії Світочів став рівненський письменник Євген Шморгун – за історичний роман „Сніги непочаті”, присвячений відомому громадському діячу, полководцю і просвітнику – князю Федору Острозькому, канонізованого православною церквою. Але учасники свята, у тому числі й лауреат, говорили не тільки про самих дерманських Світочів, а й про те, які проблеми зустрічають на своєму шляху ініціатори, котрі прагнуть відновити історико-культурну пам’ять. У вісімдесятих роках громадськість Рівненщини домоглася виселення зі Свято-Троїцького храму, де був похований Мелетій Смотрицький, продовольчих складів, та встановили меморіальну дошку. А в одному з приміщень облаштували музей Бориса Тена. На початку дев’яностих храм віддали Московському патріархату і його зайняли черниці Свято-Троїцького монастиря. Розповідає Євген Шморгун:

„Вирішили, що на їхньому монастирському храмі дошка не потрібна. Зняли й викинули. Як ми підняли бучу там - знайшли ту дошку й передали в музей Уласа Самчука. Зробили ми там у вхідній брамі музей Бориса Тена – ліквідували ченці… От тобі й Світочі… Легше дати 700 гривень премії, ніж зробити конкретну річ – повісити назад дошку, вшанувати Смотрицького, вшанувати Бориса Тена, якого музей пропав…”

Критичний погляд літераторів і просвітян на становище і ставлення до української історії і культури, втім, дав перші плоди. Віднедавна до Дермані можна дістатися без проблем – сюди проклали новий шлях. Влада вкотре обіцяє повернутися до питання про відновлення меморіальних дошок і музеїв.