69 років від загибелі поета-неокласика Миколи Зерова.

Микола Зеров народився у Зінькові, на Полтавщині, згодом навчався в Охтирці, на Сумщині та у Києві. Він видавав журнал «Книгарь», досліджував історію української літератури, викладав історію, латину, літературу та українознавство у Златополі, Баришівці і Києві. Зеров став неформальним лідером групи з п’яти поетів-неокласиків, яким більшовики закидали прихильність до чистого мистецтва і «прагнення тримати курс на зв’язок з буржуазною Європою». Зеров написав загалом 85 сонетів, а його переклади з Горація, Вергілія, Овідія, Катулла, Петрарки, Ронсара та Ередіа стали класикою ще за життя поета.

Тягар робочих літ наліг мені на плечі, Стих безтурботний сміх і споважніли речі, І голос чую я настирливо-шорсткий: «Лукавий наймите, а де ж доробок твій? Де плід твоїх трудів і творчості твоєї? Чи ж добре ти робив над чорною ріллею, Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива?»

Восени 34-го професор Зеров був звільнений з роботи у Київському університеті, а невдовзі – і з Академії наук. Навесні він виїхав до Москви, проте вже через місяць був уночі заарештований на станції Пушкіне у Підмосков’ї і перевезений назад до Києва. Тут військовий трибунал визнав Миколу Зерова керівником націоналістичної терористичної організації і засудив його до десяти років ув’язнення з конфіскацією майна.

Зеров провів 16 місяців у Соловецькому таборі особливого призначення. А 9 жовтня 37-го року «особлива трійка» НКВД засудила сорокасемирічного поета до страти як такого, що і в таборі зберігав так звані «контрреволюційні переконання і терористичні наміри».

Свiчки i теплий чад. З високих хор Лунає спiв туги i безнадiї; Навколо нас — кати i кустодiї, Синедрiон, i кесар, i претор.

Це долi нашої смутний узор, Це нам пересторогу пiвень пiє, Для нас на дворищi багаття тлiє I слуг гуде архiєрейський хор.

I темний ряд євангельських iсторiй Звучить як низка тонких алегорiй Про нашi пiдлi i скупi часи.