Вісімнадцяти років він написав французькою мовою першу оду, а надалі писав твори російською. В «Оді на рабство» поет виступив проти ліквідації козацького полкового устрою та закріпачення селян Лівобережної України. Згодом його дочка Софія згадувала:
«Мій батько палко любив свою вітчизну і готовий був жертвувати всією маєтністю заради блага Малоросії. Взагалі, він брав живу участь у всьому, що стосувалося Малоросії і немов би страждав разом з нею; близько беручи до серця потреби свого краю, він майже завжди був сумний і в поганому настрої. Його заповітним бажанням було відновити колишнє благоденство і багатство Малоросії, оживити народ, що пам’ятав ще свою свободу».
1788 року Капніст домагався від російського уряду дозволу сформувати на Лівобережжі кілька полків загальною чисельністю 5 тисяч козаків із власною виборною старшиною, проте уряд не дав згоди. У квітні 1791 року, коли очікувалася війна між Росією та Пруссією, Капніст виїхав до Берліна і там таємно зустрівся з прусським канцлером Евальдом Фрідріхом Герцберґом. Про зміст їхньої розмови канцлер того ж дня доповів королю Пруссії Фрідріхові Вільгельму ІІ:
«Він твердить, що його послали мешканці цієї країни, доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд здійснює над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої величності – в такому разі вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіянам».
Канцлер відповів Капністові, що у разі війни ставлення Пруссії до українців залежатиме від них самих. Проте війна не почалася, і наступні 32 роки свого життя Капніст прожив переважно у рідній Обухівці.