Заступник директора Інституту соціології Микола Шульга загалом позитивно оцінив ставлення української держави до національних меншин. Водночас він вказав на побутове коріння ксенофобії:
“В Україні є елементи ксенофобії. І інколи на рівні посадовців ми говоримо: “В нас не має ксенофобії, у нас дружба між народами, у нас мир і злагода”. З точки зору офіційної політики, це дійсно так. Тому що держава з початку, її утворення, проводить толерантну політику щодо національних меншин. І тут коріння лежить дуже глибоко того, що є ксенофобію на побутовому рівні. Адже формувалась свідомість: етнічна, народна, побутова свідомість давно. Якщо мова йде про традиційні суспільства, то вони, як правило, мають характер етнічний. Певний етнос проживає на одній території і він має специфічний спосіб життя. І от, якщо з’являється людина з іншим способом життя, це вже викликає певну настороженість”.
Заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Олександр Майборода вказує ще на деякі можливі причини поширення ксенофобії у суспільстві:
“На ґрунті чого вона може виростати. На ґрунті страху перед незнайомим... Ксенофобія – це страх перед чужинцем. По-друге, це може бути упередженість на ґрунті, так скажемо, історичної пам’яті, скажемо, образи за минуле. Це можуть бути інколи тимчасові спалахи ворожості до якоїсь етнічної спільноти в силу сучасних подій надмірного педалювання якихось конфліктів в ЗМІ, тоді людина стає або на той, або на інший бік і вона більш, так би мовити, прихильна до того і не прихильна до іншого.”.
А президент Конґресу ромен України Петро Григориченко зазначив: доки у державі не покращиться економічне становище, боротися з ксенофобією буде важко, адже людям властиво шукати когось, винуватого у їхніх негараздах. Що ж до найнагальніших дій держави для покращення міжетнічних стосунків, то Петро Григориченко бачить їх так:
“По-перше, увага до культур національних меншин. Бо кожен етнос представляє себе як якусь групу, яка має свою культуру. Якщо говорити про Рома, то це група, яка має древню культуру і хотіла б її показувати. Це показало б, який народ”.
Петро Григориченко також відзначив: дуже важливо, щоб хибні стереотипи, а значить, і національну нетерпимість, не поширювали засоби масової інформації.
“В Україні є елементи ксенофобії. І інколи на рівні посадовців ми говоримо: “В нас не має ксенофобії, у нас дружба між народами, у нас мир і злагода”. З точки зору офіційної політики, це дійсно так. Тому що держава з початку, її утворення, проводить толерантну політику щодо національних меншин. І тут коріння лежить дуже глибоко того, що є ксенофобію на побутовому рівні. Адже формувалась свідомість: етнічна, народна, побутова свідомість давно. Якщо мова йде про традиційні суспільства, то вони, як правило, мають характер етнічний. Певний етнос проживає на одній території і він має специфічний спосіб життя. І от, якщо з’являється людина з іншим способом життя, це вже викликає певну настороженість”.
Заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Олександр Майборода вказує ще на деякі можливі причини поширення ксенофобії у суспільстві:
“На ґрунті чого вона може виростати. На ґрунті страху перед незнайомим... Ксенофобія – це страх перед чужинцем. По-друге, це може бути упередженість на ґрунті, так скажемо, історичної пам’яті, скажемо, образи за минуле. Це можуть бути інколи тимчасові спалахи ворожості до якоїсь етнічної спільноти в силу сучасних подій надмірного педалювання якихось конфліктів в ЗМІ, тоді людина стає або на той, або на інший бік і вона більш, так би мовити, прихильна до того і не прихильна до іншого.”.
А президент Конґресу ромен України Петро Григориченко зазначив: доки у державі не покращиться економічне становище, боротися з ксенофобією буде важко, адже людям властиво шукати когось, винуватого у їхніх негараздах. Що ж до найнагальніших дій держави для покращення міжетнічних стосунків, то Петро Григориченко бачить їх так:
“По-перше, увага до культур національних меншин. Бо кожен етнос представляє себе як якусь групу, яка має свою культуру. Якщо говорити про Рома, то це група, яка має древню культуру і хотіла б її показувати. Це показало б, який народ”.
Петро Григориченко також відзначив: дуже важливо, щоб хибні стереотипи, а значить, і національну нетерпимість, не поширювали засоби масової інформації.