
Проте на початку 1930-х влада почала згортати українізацію. Особливо на це вплинули репресії проти української інтеліґенції та штучний голод, від якого загинули мільйони українських селян. Говорить професор Станіслав Кульчицький:
«Зовнішні моменти національного буття зберігалися, а насправді удар, нанесений по українському селянству і по інтеліґенції, був колосальний. Після цього Україна вже не змогла піднятися, і будь-які спроби не те що самостійності якоїсь, а взагалі більш незалежного розвитку, були припинені».
У грудні 1932 року керівники ВКП(б) та уряду СРСР визнали українізацію в ряді районів України та у місцях поселення українців на Кубані, Далекому Сході і в Казахстані «петлюрівською». За кілька тижнів українізація там була припинена. Говорить професор Юрій Шаповал:
«В Кремлі добре розуміли, що ця політика стимулює національну самосвідомість. І режим скористався ситуацією голоду, коли питання хлібозаготівель були дивним засобом пов’язані з національною політикою. І от коли винуватцями голоду зробили так званих «петлюрівців», «агентів Пілсудського» і різного роду українських націоналістів, от тоді саме і було прийняте рішення про так зване «правильне» проведення українізації. Це, власне, означало згортання цієї політики».
18 листопада 1933 року у Харкові почався пленум ЦК компартії України, який визнав головною небезпекою моменту український націоналізм і ухвалив рішення про припинення політики українізації.