Постать у чорному крислатому капелюсі. Пронизливий погляд і чіткі риси обличчя. Позаду жовта стіна із календарем. Дата – 30 жовтня 1934 року. Це автопортрет Алі Ізенбека, представлений на виставці. Поруч портрет Юрія Миролюбова.
Розташування обох картин на виставці Володимира Макаровича Перегінця невипадкове. Це закид тим, хто стверджує, мовляв, художника не було і “дощечки Ізенбека” існували тільки в уяві Миролюбова.
Загалом експозиція поєднує живопис, рисунок та графіку, зокрема представлені 4 серії графічних робіт: “Самарканд”, “Видіння Сходу”, “Видіння війни” та “Місто безумців”.
Письменник Володимир Ковтун відвідав виставку випадково. Каже, про Алі Ізенбека чув передовсім як відкривача “Велесової книги”. На думку письменника, картини просякнуті глибокою філософією. Особливо ж йому припали до душі антимілітарні сюжети:
Він знайшов спосіб передати оцей так би мовити питомий канібалізм, який завжди несе в собі війна. І він, справді, прочищає мозок, наштовхує на нові думки, на якесь нове бачення світу.
Колишній парламентарій Іван Заєць каже, що виставку відвідав із цікавості до “Велесової книги”. Він вважає такі культурні заходи вкрай потрібні суспільству:
Це ще одна можливість через цю виставку привернути увагу громадськості до “Велесової книги”, простежити глибину історичного коріння української нації.
Сьогодні у колекції Володимира Перегінця близько півтораста робіт Ізенбека, подаровані вдовою Юрія Миролюбова. У 2002 році професор отримав усю спадщину художника. Каже, полотна 60 років пролежали у дерев’яному ящику і були у поганому стані, тому 2 картини втрачені. Решту спробував відновити. Нині професор Перегінець переконаний, що творчий доробок художника набагато більший. Адже з 1924 року Ізенбек заробляв на життя виключно малярством. Володимир Макарович продовжує:
Те, що ми бачимо, – незначна кількість його картин. Найліпші були продані. Я часто буваю закордоном, шукаю, і дещо вже на підході. Так що, може, ми побачимо дійсно шедеври.
Алі Ізенбек писав, що шукає “втілення синтезу Сходу й аналізу Заходу” у мистецтві. Народився ж бо він в Узбекистані і вважав себе мусульманином. Прохав називати себе не Федір Артурович, а просто Алі. Навчався в Росії і Франції, доживав віку у Бельгії. А в Україні нині зібрана найбільша колекція полотен художника.
Розташування обох картин на виставці Володимира Макаровича Перегінця невипадкове. Це закид тим, хто стверджує, мовляв, художника не було і “дощечки Ізенбека” існували тільки в уяві Миролюбова.
Загалом експозиція поєднує живопис, рисунок та графіку, зокрема представлені 4 серії графічних робіт: “Самарканд”, “Видіння Сходу”, “Видіння війни” та “Місто безумців”.
Письменник Володимир Ковтун відвідав виставку випадково. Каже, про Алі Ізенбека чув передовсім як відкривача “Велесової книги”. На думку письменника, картини просякнуті глибокою філософією. Особливо ж йому припали до душі антимілітарні сюжети:
Він знайшов спосіб передати оцей так би мовити питомий канібалізм, який завжди несе в собі війна. І він, справді, прочищає мозок, наштовхує на нові думки, на якесь нове бачення світу.
Колишній парламентарій Іван Заєць каже, що виставку відвідав із цікавості до “Велесової книги”. Він вважає такі культурні заходи вкрай потрібні суспільству:
Це ще одна можливість через цю виставку привернути увагу громадськості до “Велесової книги”, простежити глибину історичного коріння української нації.
Сьогодні у колекції Володимира Перегінця близько півтораста робіт Ізенбека, подаровані вдовою Юрія Миролюбова. У 2002 році професор отримав усю спадщину художника. Каже, полотна 60 років пролежали у дерев’яному ящику і були у поганому стані, тому 2 картини втрачені. Решту спробував відновити. Нині професор Перегінець переконаний, що творчий доробок художника набагато більший. Адже з 1924 року Ізенбек заробляв на життя виключно малярством. Володимир Макарович продовжує:
Те, що ми бачимо, – незначна кількість його картин. Найліпші були продані. Я часто буваю закордоном, шукаю, і дещо вже на підході. Так що, може, ми побачимо дійсно шедеври.
Алі Ізенбек писав, що шукає “втілення синтезу Сходу й аналізу Заходу” у мистецтві. Народився ж бо він в Узбекистані і вважав себе мусульманином. Прохав називати себе не Федір Артурович, а просто Алі. Навчався в Росії і Франції, доживав віку у Бельгії. А в Україні нині зібрана найбільша колекція полотен художника.