Микола РябчукМ.Р.: Я, по-перше, переїхав з одного міста до іншого – зі Львова до Києва (понад 20 років тому). По-друге, понад 20 років тому розпочалася «перестройка», а потім завалився Совєцький Союз, так що теж життя змінилося – і суспільне, і географічне. Ну, і мій сімейний статус змінився також – я одружився з видатною поеткою, так що мені якось самому писати вірші вже не випадає: два геніальних поета в одній родині – це забагато. Я намагаюся себе реалізовувати в інших жанрах, але все це творчість: чи прозова, чи поетична, чи політологічна, – в усіх випадках ідеться про долання матеріалу.
Р.С.: Ви як науковець не залежите ані від якогось академічного інституту, ані від університету. Це просто Вам особисто зручніше працювати автономно, чи Ви вважаєте, що залежність може вплинути на результат дослідження?
М.Р.: Я особисто для себе вибір зробив дуже давно. Я жив у Совєцькому Союзі, і ця країна була мені чужою і ворожою. Я себе завжди позиціонував, так би мовити, як асоціальний тип. Я старався не конфронтувати з тією системою, але старався також в неї занадто не анґажуватися. Це, мабуть, і заклало якийсь генетичний код у мені, тому що я і далі стараюся не анґажуватися в соціальні структури. Зрештою, я не дуже відчуваю і сьогоднішню державу також своєю. Був якийсь спалах такий у 2004 році, який ми називаємо Помаранчевою революцією, ну, але якось все повернулося ніби на круги своя. Тому мені звичайно зручніше бути десь трошки поза цими всіма інституціями.
Р.С.: У цій самій студії 2 роки тому, Ви зізналися, що недооцінили ступінь розвитку громадянського суспільства в Україні. Тепер Ви так само вважаєте?
М.Р.: Я б сказав, що я не переглянув кардинально своїх поглядів на українське суспільство. Безумовно, що ми його недооцінювали, але, мабуть, так само не варто його і переоцінювати. Це як та знаменита трава на англійських газонах – її треба підстригати, всього-навсього підстригати, але так 700 років, щоб вона була пружною, нормальною і вічнозеленою. Так само і з суспільством – безумовно, що з ним треба довго і тяжко працювати. Воно дало зрозуміти владі тодішній і нам усім, що воно існує і з ним треба рахуватись. Водночас воно є недостатньо зрілим, зрештою, наші еліти є частиною нашого суспільства. Ми не можемо поліпшити владу, не поліпшивши якості суспільства.
Р.С.: Ви багато працюєте за кордоном – що по поверненні сюди Вам найбільше «очі коле»?
М.Р.: Мені нічого не коле очі. Ні, звичайно, можна перелік великий скласти, що коле очі, але це все вічний перелік. Я не хочу тут впадати в усі ці комплекси – треба рухатися вперед, а не озиратися назад.
Р.С.: Ваші закордонні публікації, лекції – вони поширюють відомості за кордоном про Україну. Що з тих уявлень про Україну Вам здається найбільш хибним?
М.Р.: Бачите, тут собі в Україні ми дуже слабо уявляємо, якою мірою ми взагалі не присутні на карті світу – на розумовій карті світу. Насправді наша присутність є мінімальною, і для абсолютної більшості іноземців ця країна десь там мерехтить – от особливо після Помаранчевої революції вона так забриніла десь там, на краєчку свідомості, – але в принципі вона є майже непомітною. З іншого боку, я б не хотів узагальнювати, тому що це знання є дуже диференційоване: є люди, які дуже добре орієнтуються, а є люди, які ніколи і слова цього не чули – «Україна». Я бачу певну позитивну динаміку: після 91-го року, після 2004 року з’являється дедалі більше все-таки людей, які цікавляться, які знають.
Р.С.: Коли Ви ходите вулицями Варшави, Любліна, Стамбула, бачите тих людей – чого бракує перехожим на вулицях Києва, Харкова, Львова у порівнянні з тими людьми?
М.Р.: Мені здається, що дедалі менше чогось бракує. Дивлячись на киян чи на варшав’ян, я дедалі менше помічаю різницю. Люди у нас стають теж дедалі вільнішими, дедалі певнішими себе, дедалі менш закомплексованими. Єдине, що, може, якби вони ще стали трошки охайнішими, чемнішими, то була б узагалі у нас Європа.