Р.С.: Пане Бреус, як ви розцінюєте те, що Віктор Ющенко оголосив 14 грудня Днем ліквідатора катастрофи на ЧАЕС?
О.Б.: Я вважаю так, що це, в принципі, треба було давно зробити. Є 26 квітня, більше як день жалоби, не свято, початок трагедії. Грудень-листопад – це вже той час, коли вже можна було говорити про якусь перемогу. Було завершено перший етап у подоланні наслідків аварії, мається на увазі подолання технічних наслідків. Було зведено саркофаг. Видатна подія була, звичайно, приурочена саме до цієї дати, дати зведення саркофагу. І якраз це – свято чи не свято – День ліквідатора.
Р.С.: Ця звістка втішила Вас чи все ж таки засмутила?
О.Б.: Скоріше, втішила. Заснування такого дня, я так вважаю, – це якась данина, прояв поваги до ліквідаторів, до усіх людей, які були задіяні на будівництві саркофагу, які працювали в Чорнобилі в цей час і пізніше.
Р.С.: Чи зустрічатиметеся Ви 14 грудня з людьми, які також брали участь у ліквідації катастрофи?
О.Б.: Так, ми вже домовлялись по телефону, що зустрінемось, поспілкуємось, згадаємо, може, щось. Плануємо зустрічі невеличкі. Важко зібрати там всіх, хто був там, хто був поруч, скажімо, зі мною в той час на 4 блоці.
Р.С.: Пане Бреус, чи усвідомлювали тоді, якого масштабу ця аварія?
О.Б.: Було зрозуміло, що це щось дуже страшне і незвичне, м’яко кажучи. Коли я побачив ззовні, з автобуса, зруйнований блок, фактично було велике провалля. І було дуже не те, щоб страшно, а абсолютно незрозуміло, для чого ми туди приїхали, що там ще можна зробити.
Р.С.: А чи бували Ви у зоні після 1986 року?
О.Б.: На щастя, час від часу мені вдається їздити в Чорнобиль, на ЧАЕС, у Прип’ять. Бував в інших місцях зони відчуження. Якось не зникає інтерес, це цікаво. Звичайно, буваю не сам, а зі своїми друзями, знайомими, які теж пройшли через Чорнобиль. Спільне відвідування зони десь якоюсь мірою навіть живить, дає якусь підтримку.
Р.С.: Пане Олексію, держава виконала свої зобов’язання перед ліквідаторами на ЧАЕС?
О.Б.: Навряд чи держава виконала зобов’язання, принаймні ті, що були задекларовані у законодавстві, зокрема, в законі про постраждалих внаслідок катастрофи на ЧАЕС. Закон виявився досить таки декларативним, можливо, у дечому дуже правильним, хоча й не ідеальним. Саме через те, що закон такий правильний, для реалізації його потрібно дуже багато державних коштів, яких, на жаль, завжди не вистачає. Фінансування чорнобильських програм з року в рік залишається недостатнім. І що стосується допомоги ліквідаторам, то держава виділяє коштів на це, можливо, шосту частину, набагато менше, ніж треба. І саме з цієї причини можна говорити, що зобов’язання державою не виконується.
Р.С.: Пане Бреус, яким чином аварія на ЧАЕС вплинула на Ваше життя?
О.Б: Аварія на ЧАЕС стала, фактично, тим поворотним моментом, опісля якого життя, якщо сказати повністю змінилося, то це буде дуже м’яко сказано. Якщо я був до того ядерником, закінчив МФТІ імені Баумана, кафедру академіка Дележаля (це та сама людина, яка проектувала чорнобильські реактори) – з мене готували проектанта ядерної енергетики (правда, працював я більше експлуатаційником, оператором), то після цього довелося перекваліфікуватися. Я пішов у журналісти, пішов, скажімо так, в художники. Не так давно я приєднався до групи незалежних художників під назвою “Стронцій 90”. Назва така невипадкова: художникам цим небайдужі проблеми Чорнобиля. Якось творчість — у когось одним, а в когось іншим чином — пов’язана з Чорнобилем. Так, я перейшов (завдяки Чорнобильській аварії) з фізиків у лірики. Це, мабуть, така найбільша зміна в особистому плані.
О.Б.: Я вважаю так, що це, в принципі, треба було давно зробити. Є 26 квітня, більше як день жалоби, не свято, початок трагедії. Грудень-листопад – це вже той час, коли вже можна було говорити про якусь перемогу. Було завершено перший етап у подоланні наслідків аварії, мається на увазі подолання технічних наслідків. Було зведено саркофаг. Видатна подія була, звичайно, приурочена саме до цієї дати, дати зведення саркофагу. І якраз це – свято чи не свято – День ліквідатора.
Р.С.: Ця звістка втішила Вас чи все ж таки засмутила?
О.Б.: Скоріше, втішила. Заснування такого дня, я так вважаю, – це якась данина, прояв поваги до ліквідаторів, до усіх людей, які були задіяні на будівництві саркофагу, які працювали в Чорнобилі в цей час і пізніше.
Р.С.: Чи зустрічатиметеся Ви 14 грудня з людьми, які також брали участь у ліквідації катастрофи?
О.Б.: Так, ми вже домовлялись по телефону, що зустрінемось, поспілкуємось, згадаємо, може, щось. Плануємо зустрічі невеличкі. Важко зібрати там всіх, хто був там, хто був поруч, скажімо, зі мною в той час на 4 блоці.
Р.С.: Пане Бреус, чи усвідомлювали тоді, якого масштабу ця аварія?
О.Б.: Було зрозуміло, що це щось дуже страшне і незвичне, м’яко кажучи. Коли я побачив ззовні, з автобуса, зруйнований блок, фактично було велике провалля. І було дуже не те, щоб страшно, а абсолютно незрозуміло, для чого ми туди приїхали, що там ще можна зробити.
Р.С.: А чи бували Ви у зоні після 1986 року?
О.Б.: На щастя, час від часу мені вдається їздити в Чорнобиль, на ЧАЕС, у Прип’ять. Бував в інших місцях зони відчуження. Якось не зникає інтерес, це цікаво. Звичайно, буваю не сам, а зі своїми друзями, знайомими, які теж пройшли через Чорнобиль. Спільне відвідування зони десь якоюсь мірою навіть живить, дає якусь підтримку.
Р.С.: Пане Олексію, держава виконала свої зобов’язання перед ліквідаторами на ЧАЕС?
О.Б.: Навряд чи держава виконала зобов’язання, принаймні ті, що були задекларовані у законодавстві, зокрема, в законі про постраждалих внаслідок катастрофи на ЧАЕС. Закон виявився досить таки декларативним, можливо, у дечому дуже правильним, хоча й не ідеальним. Саме через те, що закон такий правильний, для реалізації його потрібно дуже багато державних коштів, яких, на жаль, завжди не вистачає. Фінансування чорнобильських програм з року в рік залишається недостатнім. І що стосується допомоги ліквідаторам, то держава виділяє коштів на це, можливо, шосту частину, набагато менше, ніж треба. І саме з цієї причини можна говорити, що зобов’язання державою не виконується.
Р.С.: Пане Бреус, яким чином аварія на ЧАЕС вплинула на Ваше життя?
О.Б: Аварія на ЧАЕС стала, фактично, тим поворотним моментом, опісля якого життя, якщо сказати повністю змінилося, то це буде дуже м’яко сказано. Якщо я був до того ядерником, закінчив МФТІ імені Баумана, кафедру академіка Дележаля (це та сама людина, яка проектувала чорнобильські реактори) – з мене готували проектанта ядерної енергетики (правда, працював я більше експлуатаційником, оператором), то після цього довелося перекваліфікуватися. Я пішов у журналісти, пішов, скажімо так, в художники. Не так давно я приєднався до групи незалежних художників під назвою “Стронцій 90”. Назва така невипадкова: художникам цим небайдужі проблеми Чорнобиля. Якось творчість — у когось одним, а в когось іншим чином — пов’язана з Чорнобилем. Так, я перейшов (завдяки Чорнобильській аварії) з фізиків у лірики. Це, мабуть, така найбільша зміна в особистому плані.