Першою серйозною подією релігійного життя 2006 року стала перша енцикліка Папи Бенедикта ХVІ. І вона ж стала чи не першим великим сюрпризом від нового папи. Енцикліки – послання понтифіків усім вірним, присвячуються найбільш серйозним віроповчальним, глобальним і соціальним проблемам. Ватиканісти не сумнівалися – у першій енцикліці суворий папа Ратцингер обрушить всю силу свого інтелекту на секуляризм і релятивізм, на лібералів й відступників, на тих, хто відійшов від непорушних правд віри Святої Вселенської Церкви. Але „залізний Ратцингер”, „Господній ротвейлер” і як там ще називали головного оборонця католицької доктрини раптом заговорив про...любов! Енцикліка називалася „Бог є Любов”, але йшлося в ній не лише про любов до Бога, а й про любов до людини! І, що вже зовсім неймовірно, там йшлося про кохання. “Невблаганний танк” Ратцингер заговорив про кохання мужчини й жінки. Жоден папа у жодній з енциклік не говорив досі про це!
Папа Бенедикт дуже мало відповідає тому образові, який склався у світі про кардинала Ратцингера, каже єпископ Гліб Лончина, Апостольський візитатор для українців-греко-католиків в Італії, Іспанії та Ірландії.
Гліб Лончина: Кожний, хто його стрічає, виносить таке враження, що це людина тепла, котра насправді зацікавлена іншою людиною”.
Відзначимо, що Папа не виправдав сподівання тих, хто сподівався: заради налагодження православно-католицького діалогу понтифік-німець буде поступливіший Москві, ніж понтифік-поляк. Зокрема, в українському питанні.
Декан факультету католицької теології Мюнстерського університету професор Томас Брьомер зазначає: Від часу обрання папи Бенедикта XVI відносини між православними і католиками покращилися. Папа має великий інтерес і велику повагу до православної традиції. Водночас я сумніваюсь, що папа буде шукати порозуміння з православними, зокрема з Російською православною церквою коштом Української греко-католицької церкви. Ця церква винесла дуже багато страждань від радянського режиму, і папа не діятиме проти її інтересів.
Початок 2006 року був затьмарений жахливою трагедією. Під час традиційного ритуалу – побиття диявола камінням, який завершує щорічний хадж до Мекки, біля моста Джамра у тисняві загинуло 360 мусульман
Один з тих, кому поталанило вижити, розповів моторошні подробиці трагедії: Біля моста була жахлива тиснява, тиск, тиск, тиск, а потім я відчув вже зовсім неймовірний тиск і людей, котрі опинилися піді мною. Страшно було відчувати, що йдеш по людях, і я намагався допомогти їм встати, але не був неспроможний зробити це. Раптово, мене вразило —десь 20, або 30 людей лежали на землі, а я був над ними. Я спробував витягнути себе, але не зміг. Я не хотів здаватися і намагався повзти, доти, поки не діставься небезпечної зони.
А невдовзі ісламський світ був збурений карикатурою на пророка Мухамеда, яка з’явилася в одній з данських газет.
Ви чуєте крики розлюченого натовпу, який штурмував данське, а заразом – і норвезьке посольство у Дамаску. У Бейруті нападники підпалили, а в Тегерані – закидали камінням дипломатичні представництва Данії. Світ ісламу розцінив карикатуру як блюзнірство, на Заході воліли говорити про свободу слова. З політкоректної Європи почали лунати голоси про необхідність зупинити вибачення перед мусульманами і згадати про християнські підвалини європейських цінностей, котрі інтелектуали Старого Континенту дедалі частіше вважають загроженими. Карикатурний скандал продемонстрував крихкість того, що у сучасному світі визначають як діалог цивілізацій. 2006 року на цей діалог чекало ще одно випробування.
Виступаючи у Регензбурзькому університеті Папа Бенедикт ХVІ необачно процитував середньовічного візантійського імператора, який доволі критично ставився до вчення пророка Магомета.
Папа Бенедикт ХVІ: Погляньте, що нового приніс Магомет і ви побачите лише зле і нелюдське, як от його заклик до поширення віри мечем.
Хоча сам Бенедикт ХVІ назвав вираз імператора безцеремонним, але власне цитата викликала лють в ісламському світі, антипапські демонстрації і трохи не зірвала візит Верховного понтифіка до Туреччини.
Зусилля, які докладала міжнародна спільнота для покращання стану свободи совісті у світі були серйозними. Але і дипломатичний тиск, ані навіть санкції не скасували прикрої реальності: більшість населення планети і далі живе у країнах, де їхні права вірити так, як вони вважають за необхідне і, головне, чинити, згідно з покликом своєї віри, порушуються. Чому зусилля світової спільноти не призвели досі до кардинальних глобальних змін у сфері свободи совісті.
Американська професор Елізабет Сьюелл, яка давно й ретельно досліджує цю проблему, в інтерв’ю Радіо Свобода сказав: Що трапляється насправді, так це те, що найбільш брутальні порушники релігійної свободи, як-от Північна Корея чи Китай, є порушниками інших прав людини і демократичних норм. На багато з таких країн вже накладено всі можливі санкції. Я не знаю, що ще тут можна зробити. Але щодо деяких інших країн, де порушуються релігійні права людини, критицизм з боку Сполучених Штатів на мою думку, мав би бути підсиленим. Це такі, наприклад, країни, як Узбекистан чи Туркменистан.
Український же уряд в черговий раз вирішив реорганізувати державний орган у справах релігій і створити Державний комітет у справах національностей та релігій. Саме цей орган тепер і опікуватиметься релігійними свободами українських громадян і не-громадян, що теж важливо. Мляву реакцію релігійних лідерів на четверту вже в новітній українській історії реорганізацію, порушила персона очильника установи. За домовленістю всередині антикризової коаліції головою новоствореного комітету призначили комуніста. Антирелігійна вакханалія компартії ще на пам’яті цілих поколінь українців, а заяви їхніх нинішніх лідерів примушують сумніватися у їхньому неупередженому ставленні до існуючих в Україні церков. Народний депутат Олександр Голуб, один з найбільш помітних речників Компартії України, закликав, однак, не боятися комуніста на чолі комітету у справах національностей і релігії.
Олександр Голуб: Змінився час, змінилася Комуністична партія України, змінилося ставлення щодо релігій... Об‘єднання в один державний комітет оцих двох тем (національностей і релігій) якраз полягає у тому, що комуністи виступають з того, що ми є багатонаціональною країною і полірелігійною з огляду якраз на різні національності, різні інтереси. І коли ми об‘єднаємо ці два питання в одному комітеті, тобто з одних рук буде керування усіх цих процесів, можливість налагодити нормальні стосунки і нормальні позиції, то ми вважаємо, що це більш ефективною може стати державна політика якраз у сфері міжнаціональних та міжрелігійних стосунків в Україні.
Втім, не урядові призначення визначали релігійне життя в Україні у 2006 року. Тут будували нові храми, відновлювали монастирі, відкривали духовні школи, висвячували священиків і єпископів, молилися і трудилися. Молилися за жертв Голодомору, за Богохраниму Україну, за благоустрій святих Церков і поєднання всіх... У Криму на Водохреще молилися за “За збереження й розвиток кримських курортів”, а у Карпатах на Миколая – за сніг.
Розвивалася духовна освіта – професійна і непрофесійна. І водночас – не вщухали суперечки – чи є богословя наукою, чи повинні дипломи з богословя визнаватися державою?
Ті, хто відмовляють богословію у науковому статусі, кажуть: воно тримається на незмінних догматах і вірі, а наука – це сумнів і зміна найусталеніших поглядів. Богослови відповідають: Бог є незмінним, а уявлення про Нього постійно змінюються.
“Як можна не вважати богословя наукою?” – обурюється історик і кандидат богослов’я Орися Жиленко.
Орися Жиленко: Ну, а як же! А з іншого боку, вибачте мене, можна і історію наукою не вважати – відома “наука проститутка”. Богослов‘я, скажемо прямо, воно у більш жорстких рамках існує, ніж історія. Тобто, там жорсткіші параметри, а у нас, я не знаю, хто істориком може вважатись, хто хочеш. А там дуже непросто! Ну, якщо це, звичайно, не словоблуддя якесь, а конфесійне справжнє якесь богослов‘я, особливо католицьке і православне – це ж колосальна традиція, колосальний об‘єм інформації і дуже жорсткі рамки.
Архієпископ української православної церкви Київський патріархат Димитрій (Рудюк) уточнює: Богослов’я звичайно, що є наукою. Ми повністю відкидаємо незрозумілі такі суперечки. Вони точаться навколо двох напрямків – це визнання теології як дисципліни і викладання християнської етики у школі.
Ці непорозуміння з християнською етикою, слава Богу, що вони вже подолані, і (від) сьогодні у загальноосвітній школі буде викладатися християнська етика. Поки що, звичайно, на вибір: кожен юнак чи дівчина, хто навчається у школі, будуть по вибору слухати цей предмет.
А що стосується теології, то головна суперечка не у тому, чи це є наука і дисципліна, а яку теологію викладати. Певні релігієзнавці, науковці намагаються доказати, що теологія повинна бути надконфесійною. Але якщо ми такий приймемо аспект, то це не буде вже теологія. Сам предмет науки теології повинен бути завжди конфесійним, бо тоді є предмет для викладання.
Тобто, якщо це православне богослов’я, то воно православне богослов’я, якщо католицьке, то католицьке, якщо протестантське, то протестантське. А сьогодні намагаються все це звести до однієї купи. Ми поки що проти цього і вводимо застереження.
Між тим, напруження між православними впродовж року не пом’якшилося, скільки-небудь притомних ідей щодо того, як подолати міжправославний розкол в Україні не пролунало. Конфлікт приречено плентається лініями загальноукраїнських поділів, православні зшиваються в одне так само погано, як йдуть назустріч одна одній частини країни, розшматовані політичними кордонами. Іноземні спостерігачі добре бачать міжцерковні поділи в Україні, але відзначають і потяг українського суспільства до свободи, у тому числі і свободи совісті.
Співголова групи експертів з релігійної свободи Офісу демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ професор Кол Дюрем зазначає: Я свідомий делікатності релігійних справ в Україні: поділи всередині Православ’я, напруженість з іншими релігійними групами. Це робить проблему релігійної свободи особливо важливою для України. І існує спокуса для політиків спробувати використати релігію в своїх цілях. Однак Україна має унікальні можливості, бо вона свідома своєї плюралістичності, наявності різних релігійних спільнот і це може бути підґрунтям для сприйняття цінностей толерантності, взаємоповаги і подолання напруженості. У свою чергу, коли чим більше людей зрозуміють, що держава їх захищає, що кожний відчують, що їхні релігійні права захищені, це сприятиме до більшої стабільності українського суспільства. Саме захист розмаїтості на відміну від плекання сил, що поляризують країну, є величезною силою стабільності.
У 2006 році, як і у роках попередніх, не бракувало спроб заглянути за лаштунки прийдешнього, зрозуміти, якою буде людина майбутнього і як вона віритиме. Архієпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви Ігор (Ісіченко) вважає, що майбутнє релігії свідчитиме про дорослість людини і про її здатність піднестися над фетишами, що їх пропонував нібито просвічена доба.
Архієпископ Ігор: Для того, щоб говорити про майбутнє релігії, ми повинні насамперед відмовитися від механістичного розуміння прогресу і його абсолютизації. Віра у всемогутність науки, всесильність розуму – це одна із людських оман, яку з досягненням зрілості людство переживає. Не буде вже державних релігій, не буде вже перевірки, хто сповідався, а хто ні. Це все відійшло в минуле. І, може, дякувати Богові за те, що віра все далі віддаляється від насильства, що віра стає наслідком вільного вибору людини. Саме це відкриває нове майбутнє для релігії.
...2006 рік став історією. Але як писав колись Бердяєв, історична дійсність, яку ми вважаємо минулим, є дійсність, яка увійшла у вічність і там перебуває. І ми живемо в історичному минулому так само, як можемо жити в історичному майбутньому. Бо минуле, нинішнє і майбутнє – це є цілісність буття.
Папа Бенедикт дуже мало відповідає тому образові, який склався у світі про кардинала Ратцингера, каже єпископ Гліб Лончина, Апостольський візитатор для українців-греко-католиків в Італії, Іспанії та Ірландії.
Гліб Лончина: Кожний, хто його стрічає, виносить таке враження, що це людина тепла, котра насправді зацікавлена іншою людиною”.
Відзначимо, що Папа не виправдав сподівання тих, хто сподівався: заради налагодження православно-католицького діалогу понтифік-німець буде поступливіший Москві, ніж понтифік-поляк. Зокрема, в українському питанні.
Декан факультету католицької теології Мюнстерського університету професор Томас Брьомер зазначає: Від часу обрання папи Бенедикта XVI відносини між православними і католиками покращилися. Папа має великий інтерес і велику повагу до православної традиції. Водночас я сумніваюсь, що папа буде шукати порозуміння з православними, зокрема з Російською православною церквою коштом Української греко-католицької церкви. Ця церква винесла дуже багато страждань від радянського режиму, і папа не діятиме проти її інтересів.
Початок 2006 року був затьмарений жахливою трагедією. Під час традиційного ритуалу – побиття диявола камінням, який завершує щорічний хадж до Мекки, біля моста Джамра у тисняві загинуло 360 мусульман
Один з тих, кому поталанило вижити, розповів моторошні подробиці трагедії: Біля моста була жахлива тиснява, тиск, тиск, тиск, а потім я відчув вже зовсім неймовірний тиск і людей, котрі опинилися піді мною. Страшно було відчувати, що йдеш по людях, і я намагався допомогти їм встати, але не був неспроможний зробити це. Раптово, мене вразило —десь 20, або 30 людей лежали на землі, а я був над ними. Я спробував витягнути себе, але не зміг. Я не хотів здаватися і намагався повзти, доти, поки не діставься небезпечної зони.
А невдовзі ісламський світ був збурений карикатурою на пророка Мухамеда, яка з’явилася в одній з данських газет.
Ви чуєте крики розлюченого натовпу, який штурмував данське, а заразом – і норвезьке посольство у Дамаску. У Бейруті нападники підпалили, а в Тегерані – закидали камінням дипломатичні представництва Данії. Світ ісламу розцінив карикатуру як блюзнірство, на Заході воліли говорити про свободу слова. З політкоректної Європи почали лунати голоси про необхідність зупинити вибачення перед мусульманами і згадати про християнські підвалини європейських цінностей, котрі інтелектуали Старого Континенту дедалі частіше вважають загроженими. Карикатурний скандал продемонстрував крихкість того, що у сучасному світі визначають як діалог цивілізацій. 2006 року на цей діалог чекало ще одно випробування.
Виступаючи у Регензбурзькому університеті Папа Бенедикт ХVІ необачно процитував середньовічного візантійського імператора, який доволі критично ставився до вчення пророка Магомета.
Папа Бенедикт ХVІ: Погляньте, що нового приніс Магомет і ви побачите лише зле і нелюдське, як от його заклик до поширення віри мечем.
Хоча сам Бенедикт ХVІ назвав вираз імператора безцеремонним, але власне цитата викликала лють в ісламському світі, антипапські демонстрації і трохи не зірвала візит Верховного понтифіка до Туреччини.
Зусилля, які докладала міжнародна спільнота для покращання стану свободи совісті у світі були серйозними. Але і дипломатичний тиск, ані навіть санкції не скасували прикрої реальності: більшість населення планети і далі живе у країнах, де їхні права вірити так, як вони вважають за необхідне і, головне, чинити, згідно з покликом своєї віри, порушуються. Чому зусилля світової спільноти не призвели досі до кардинальних глобальних змін у сфері свободи совісті.
Американська професор Елізабет Сьюелл, яка давно й ретельно досліджує цю проблему, в інтерв’ю Радіо Свобода сказав: Що трапляється насправді, так це те, що найбільш брутальні порушники релігійної свободи, як-от Північна Корея чи Китай, є порушниками інших прав людини і демократичних норм. На багато з таких країн вже накладено всі можливі санкції. Я не знаю, що ще тут можна зробити. Але щодо деяких інших країн, де порушуються релігійні права людини, критицизм з боку Сполучених Штатів на мою думку, мав би бути підсиленим. Це такі, наприклад, країни, як Узбекистан чи Туркменистан.
Український же уряд в черговий раз вирішив реорганізувати державний орган у справах релігій і створити Державний комітет у справах національностей та релігій. Саме цей орган тепер і опікуватиметься релігійними свободами українських громадян і не-громадян, що теж важливо. Мляву реакцію релігійних лідерів на четверту вже в новітній українській історії реорганізацію, порушила персона очильника установи. За домовленістю всередині антикризової коаліції головою новоствореного комітету призначили комуніста. Антирелігійна вакханалія компартії ще на пам’яті цілих поколінь українців, а заяви їхніх нинішніх лідерів примушують сумніватися у їхньому неупередженому ставленні до існуючих в Україні церков. Народний депутат Олександр Голуб, один з найбільш помітних речників Компартії України, закликав, однак, не боятися комуніста на чолі комітету у справах національностей і релігії.
Олександр Голуб: Змінився час, змінилася Комуністична партія України, змінилося ставлення щодо релігій... Об‘єднання в один державний комітет оцих двох тем (національностей і релігій) якраз полягає у тому, що комуністи виступають з того, що ми є багатонаціональною країною і полірелігійною з огляду якраз на різні національності, різні інтереси. І коли ми об‘єднаємо ці два питання в одному комітеті, тобто з одних рук буде керування усіх цих процесів, можливість налагодити нормальні стосунки і нормальні позиції, то ми вважаємо, що це більш ефективною може стати державна політика якраз у сфері міжнаціональних та міжрелігійних стосунків в Україні.
Втім, не урядові призначення визначали релігійне життя в Україні у 2006 року. Тут будували нові храми, відновлювали монастирі, відкривали духовні школи, висвячували священиків і єпископів, молилися і трудилися. Молилися за жертв Голодомору, за Богохраниму Україну, за благоустрій святих Церков і поєднання всіх... У Криму на Водохреще молилися за “За збереження й розвиток кримських курортів”, а у Карпатах на Миколая – за сніг.
Розвивалася духовна освіта – професійна і непрофесійна. І водночас – не вщухали суперечки – чи є богословя наукою, чи повинні дипломи з богословя визнаватися державою?
Ті, хто відмовляють богословію у науковому статусі, кажуть: воно тримається на незмінних догматах і вірі, а наука – це сумнів і зміна найусталеніших поглядів. Богослови відповідають: Бог є незмінним, а уявлення про Нього постійно змінюються.
“Як можна не вважати богословя наукою?” – обурюється історик і кандидат богослов’я Орися Жиленко.
Орися Жиленко: Ну, а як же! А з іншого боку, вибачте мене, можна і історію наукою не вважати – відома “наука проститутка”. Богослов‘я, скажемо прямо, воно у більш жорстких рамках існує, ніж історія. Тобто, там жорсткіші параметри, а у нас, я не знаю, хто істориком може вважатись, хто хочеш. А там дуже непросто! Ну, якщо це, звичайно, не словоблуддя якесь, а конфесійне справжнє якесь богослов‘я, особливо католицьке і православне – це ж колосальна традиція, колосальний об‘єм інформації і дуже жорсткі рамки.
Архієпископ української православної церкви Київський патріархат Димитрій (Рудюк) уточнює: Богослов’я звичайно, що є наукою. Ми повністю відкидаємо незрозумілі такі суперечки. Вони точаться навколо двох напрямків – це визнання теології як дисципліни і викладання християнської етики у школі.
Ці непорозуміння з християнською етикою, слава Богу, що вони вже подолані, і (від) сьогодні у загальноосвітній школі буде викладатися християнська етика. Поки що, звичайно, на вибір: кожен юнак чи дівчина, хто навчається у школі, будуть по вибору слухати цей предмет.
А що стосується теології, то головна суперечка не у тому, чи це є наука і дисципліна, а яку теологію викладати. Певні релігієзнавці, науковці намагаються доказати, що теологія повинна бути надконфесійною. Але якщо ми такий приймемо аспект, то це не буде вже теологія. Сам предмет науки теології повинен бути завжди конфесійним, бо тоді є предмет для викладання.
Тобто, якщо це православне богослов’я, то воно православне богослов’я, якщо католицьке, то католицьке, якщо протестантське, то протестантське. А сьогодні намагаються все це звести до однієї купи. Ми поки що проти цього і вводимо застереження.
Між тим, напруження між православними впродовж року не пом’якшилося, скільки-небудь притомних ідей щодо того, як подолати міжправославний розкол в Україні не пролунало. Конфлікт приречено плентається лініями загальноукраїнських поділів, православні зшиваються в одне так само погано, як йдуть назустріч одна одній частини країни, розшматовані політичними кордонами. Іноземні спостерігачі добре бачать міжцерковні поділи в Україні, але відзначають і потяг українського суспільства до свободи, у тому числі і свободи совісті.
Співголова групи експертів з релігійної свободи Офісу демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ професор Кол Дюрем зазначає: Я свідомий делікатності релігійних справ в Україні: поділи всередині Православ’я, напруженість з іншими релігійними групами. Це робить проблему релігійної свободи особливо важливою для України. І існує спокуса для політиків спробувати використати релігію в своїх цілях. Однак Україна має унікальні можливості, бо вона свідома своєї плюралістичності, наявності різних релігійних спільнот і це може бути підґрунтям для сприйняття цінностей толерантності, взаємоповаги і подолання напруженості. У свою чергу, коли чим більше людей зрозуміють, що держава їх захищає, що кожний відчують, що їхні релігійні права захищені, це сприятиме до більшої стабільності українського суспільства. Саме захист розмаїтості на відміну від плекання сил, що поляризують країну, є величезною силою стабільності.
У 2006 році, як і у роках попередніх, не бракувало спроб заглянути за лаштунки прийдешнього, зрозуміти, якою буде людина майбутнього і як вона віритиме. Архієпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви Ігор (Ісіченко) вважає, що майбутнє релігії свідчитиме про дорослість людини і про її здатність піднестися над фетишами, що їх пропонував нібито просвічена доба.
Архієпископ Ігор: Для того, щоб говорити про майбутнє релігії, ми повинні насамперед відмовитися від механістичного розуміння прогресу і його абсолютизації. Віра у всемогутність науки, всесильність розуму – це одна із людських оман, яку з досягненням зрілості людство переживає. Не буде вже державних релігій, не буде вже перевірки, хто сповідався, а хто ні. Це все відійшло в минуле. І, може, дякувати Богові за те, що віра все далі віддаляється від насильства, що віра стає наслідком вільного вибору людини. Саме це відкриває нове майбутнє для релігії.
...2006 рік став історією. Але як писав колись Бердяєв, історична дійсність, яку ми вважаємо минулим, є дійсність, яка увійшла у вічність і там перебуває. І ми живемо в історичному минулому так само, як можемо жити в історичному майбутньому. Бо минуле, нинішнє і майбутнє – це є цілісність буття.
