Голова громадсько-культурного товариства «Обрій», яке діє в Мінській області, Тетяна Бей вважає Різдво в першу чергу святом для дітей. Своїх доньку та сина вона з малих літ привчила до святкових традицій і голодної куті, і щедрої куті. Її діти виглядали, коли зійде перша зірка у Святвечір, чекали подарунків та розносили місцевим українцям вечерю.
«Мало бути 12 страв на столі, і це були пісні страви, горох я готувала, робила кутю обов’язково, робила її з пшениці, яку привозила з Вінниці, бо вона мала бути українська, мені це дуже важливо», — пригадує Тетяна Бей
Уже 18-й рік вона працює в сільський бібліотеці, її чоловік Сергій Бей, теж українець, 4 роки тому став військовим пенсіонером, а зараз захоплюється тим, що робить відеозйомки українських вечорів та концертів. Син Олександр дуже захоплений народними традиціями, він працює у фольклорній лабораторії Білоруського державного університету.
А донька Марина емігрувала до Німеччини. Тому тепер святкування Різдва в родині Тетяни Бей дещо ностальгійне.
Життя змінилося, змінилось і святкування
В український громаді теж певні зміни, якщо порівняти з початком 1990-х років. Раніше на Різдво мінські українці готували і вертеп, і вистави, і пригощали один одного, тепер обмежуються концертом.
«Тоді, на початку 90-х років, було просто таке національне піднесення, щось таке романтичне бриніло в кожному нашому заході, в кожному виступі. Зараз ми просто стали спокійніші до цього. І, крім того, тоді була така гарна складова частина, як багато дітей, наших дітей. Тепер уже онуки приходять на наші вечори, а онуки більше асимільовані», — каже Тетяна Бей.
За її словами, наймолодше покоління українців у Білорусі краще знає білоруську та російську мову, ніж українську, мало хто з них їздить на літо до своїх бабунь в Україну. Про асиміляцію свідчить і той факт, що, згідно з останнім переписом, кількість громадян Білорусі, які вважають себе українцями, зменшилася на 70 тисяч — тепер таких 230 тисяч.
Крім цього, останнім часом українці Білорусі виявляють менше громадської активності, для якої тут настали не дуже сприятливі часи. Та й кожному доводиться більше думати про матеріальні проблеми. Говорить Тетяна Бей: «Українці тут не можуть відрізнятися від інших. Живемо так, як і всі. Тільки українці більше тягнуться до свого. Але це притаманно представникам будь-якого народу: якщо вони в іншому середовищі, то своє, рідне стає насиченим, більш насиченим, ніж якби ми жили в Україні».
«Мало бути 12 страв на столі, і це були пісні страви, горох я готувала, робила кутю обов’язково, робила її з пшениці, яку привозила з Вінниці, бо вона мала бути українська, мені це дуже важливо», — пригадує Тетяна Бей
Уже 18-й рік вона працює в сільський бібліотеці, її чоловік Сергій Бей, теж українець, 4 роки тому став військовим пенсіонером, а зараз захоплюється тим, що робить відеозйомки українських вечорів та концертів. Син Олександр дуже захоплений народними традиціями, він працює у фольклорній лабораторії Білоруського державного університету.
А донька Марина емігрувала до Німеччини. Тому тепер святкування Різдва в родині Тетяни Бей дещо ностальгійне.
Життя змінилося, змінилось і святкування
В український громаді теж певні зміни, якщо порівняти з початком 1990-х років. Раніше на Різдво мінські українці готували і вертеп, і вистави, і пригощали один одного, тепер обмежуються концертом.
«Тоді, на початку 90-х років, було просто таке національне піднесення, щось таке романтичне бриніло в кожному нашому заході, в кожному виступі. Зараз ми просто стали спокійніші до цього. І, крім того, тоді була така гарна складова частина, як багато дітей, наших дітей. Тепер уже онуки приходять на наші вечори, а онуки більше асимільовані», — каже Тетяна Бей.
За її словами, наймолодше покоління українців у Білорусі краще знає білоруську та російську мову, ніж українську, мало хто з них їздить на літо до своїх бабунь в Україну. Про асиміляцію свідчить і той факт, що, згідно з останнім переписом, кількість громадян Білорусі, які вважають себе українцями, зменшилася на 70 тисяч — тепер таких 230 тисяч.
Крім цього, останнім часом українці Білорусі виявляють менше громадської активності, для якої тут настали не дуже сприятливі часи. Та й кожному доводиться більше думати про матеріальні проблеми. Говорить Тетяна Бей: «Українці тут не можуть відрізнятися від інших. Живемо так, як і всі. Тільки українці більше тягнуться до свого. Але це притаманно представникам будь-якого народу: якщо вони в іншому середовищі, то своє, рідне стає насиченим, більш насиченим, ніж якби ми жили в Україні».