Тисячоліттями килими з Афганістану віддзеркалювали велику етнічну різноманітність країни. Але останнім часом з’явився новий стиль, який мало чим нагадує традиційні роботи афганських, туркменських та узбецьких ткачів.
На ярмарку «Домотекс», який днями згорнувся в німецькому Ганновері, найбільшою популярністю з усіх афганських мотивів користувався «чобі». Насичені м’якими червоним та кремовим барвами, ці килими домінували на прилавках афганських виробників. Їх також пропонували великі європейські імпортери.
Гуртовики скупають килими у стилі «чобі» з такою швидкістю, що робітники не встигають їх відвантажувати. Секрет популярності «чобі» – у нетрадиційно м’яких кольорах, спрощених рослинних мотивах і надзвичайній здатності відбивати світло, пояснює один з сімох синів засновника компанії «Килими Ерсарі» Амінулла Кул.
Він також розповів, що виникнення «чобі» – результат геополітичних змін 80-х років, до яких причетні США, Іран та Радянський Союз. Останній окупував тоді Афганістан і змусив місцеве населення втікати у сусідній Пакистан.
За словами Амінулли Кула американські споживачі раніше купували килими з Ірану, але коли наприкінці 70-х років уряд США заблокував торговельні відносини з цією країною через Ісламську революцію, великі американські компанії приїхали до Пакистану, щоб розпочати бізнес за нижчими цінами – мабуть, уполовину нижче, ніж в Ірані: «Це відкрило нові горизонти у бізнесі для афганських ткачів-біженців, які почали вводити на ринок свої інновації: якість, кольори, мотиви…Наразі майже 80% килимів, виготовлених афганцями, вирушають до Америки – це неабияка допомога людям Афганістану».
Афганські килими «чобі» під позначкою «Зроблено в Пакистані»
Частина афганських біженців повернулась на батьківщину, але осередком ткацтва залишаються поселення навколо пакистанського міста Пешавар. Чому? Пан Кул пояснює: коли поліцейські, військові і навіть чиновники були біженцями, вони гнули спину за ткацькими станками Пакистану. Тепер, коли вони повернулись до Афганістану, люди прагнуть обійняти колишні посади. У селищах країни працедавцям щастить більше, але проблем також не бракує: енергопостачання нестабільне, транспортування складне, а перевезення грошей небезпечне.
Однак найбільшою причиною, чому афганські виробники килимів тримають бізнес у Пакистані, залишається клімат. В Афганістані літо недовготривале. А це єдина пора року, коли можна мити килими і сушити їх на сонці. У Пакистані ж клімат значно тепліший, тому миття та сушку можна здійснювати майже цілий рік. До того ж, там є потужні пральні машини, які значно прискорюють зазвичай ручну роботу.
Проте біженці є афганськими громадянами, і, за законодавством Пакистану, не можуть самостійно оперувати експортними компаніями в цій країні. Відтак продукцію афганських ткачів виводять на ринок пакистанські експортери із позначкою «Зроблено в Пакистані». До того ж, в Афганістані небезпечно: один біженець повернувся на батьківщину із бажанням заснувати фабрику з виробництва килимів і був пограбований на 800 тисяч доларів.
Але є проблема, перед якою безсилі усі килимові майстри – як успішні, так і не надто, – це бюрократія. Від неї потерпають і засновники компанії «Килими Ерсарі» батько і брати Кули. «Афганське громадянство створює для мене надто багато проблем навіть у Європі. Надто багато, як на бізнесмена. Якщо я вирушаю до Німеччини, виникає проблема з візою. Цього разу я прибув з Афганістану, попри те, що живу у Пакистані. Я мав 6 разів їздити до Кабула за візою, і врешті вони дали мені лише 8 днів, щоб відвідати цю виставку. За 8 днів я нічого не встигаю зробити тут, не встигаю завести ділові контакти», – поскаржився один із синів Кулів.
Він додав, що мріє відкрити бутік у Мілані, оскільки італійцям надзвичайно подобаються килими у стилі «чобі». Однак схоже, що доки в афганських біженців у Пакистані існуватимуть подібні проблеми, мрії Амінулли Кула не втілитись у життя.
На ярмарку «Домотекс», який днями згорнувся в німецькому Ганновері, найбільшою популярністю з усіх афганських мотивів користувався «чобі». Насичені м’якими червоним та кремовим барвами, ці килими домінували на прилавках афганських виробників. Їх також пропонували великі європейські імпортери.
Гуртовики скупають килими у стилі «чобі» з такою швидкістю, що робітники не встигають їх відвантажувати. Секрет популярності «чобі» – у нетрадиційно м’яких кольорах, спрощених рослинних мотивах і надзвичайній здатності відбивати світло, пояснює один з сімох синів засновника компанії «Килими Ерсарі» Амінулла Кул.
Він також розповів, що виникнення «чобі» – результат геополітичних змін 80-х років, до яких причетні США, Іран та Радянський Союз. Останній окупував тоді Афганістан і змусив місцеве населення втікати у сусідній Пакистан.
За словами Амінулли Кула американські споживачі раніше купували килими з Ірану, але коли наприкінці 70-х років уряд США заблокував торговельні відносини з цією країною через Ісламську революцію, великі американські компанії приїхали до Пакистану, щоб розпочати бізнес за нижчими цінами – мабуть, уполовину нижче, ніж в Ірані: «Це відкрило нові горизонти у бізнесі для афганських ткачів-біженців, які почали вводити на ринок свої інновації: якість, кольори, мотиви…Наразі майже 80% килимів, виготовлених афганцями, вирушають до Америки – це неабияка допомога людям Афганістану».
Афганські килими «чобі» під позначкою «Зроблено в Пакистані»
Частина афганських біженців повернулась на батьківщину, але осередком ткацтва залишаються поселення навколо пакистанського міста Пешавар. Чому? Пан Кул пояснює: коли поліцейські, військові і навіть чиновники були біженцями, вони гнули спину за ткацькими станками Пакистану. Тепер, коли вони повернулись до Афганістану, люди прагнуть обійняти колишні посади. У селищах країни працедавцям щастить більше, але проблем також не бракує: енергопостачання нестабільне, транспортування складне, а перевезення грошей небезпечне.
Однак найбільшою причиною, чому афганські виробники килимів тримають бізнес у Пакистані, залишається клімат. В Афганістані літо недовготривале. А це єдина пора року, коли можна мити килими і сушити їх на сонці. У Пакистані ж клімат значно тепліший, тому миття та сушку можна здійснювати майже цілий рік. До того ж, там є потужні пральні машини, які значно прискорюють зазвичай ручну роботу.
Проте біженці є афганськими громадянами, і, за законодавством Пакистану, не можуть самостійно оперувати експортними компаніями в цій країні. Відтак продукцію афганських ткачів виводять на ринок пакистанські експортери із позначкою «Зроблено в Пакистані». До того ж, в Афганістані небезпечно: один біженець повернувся на батьківщину із бажанням заснувати фабрику з виробництва килимів і був пограбований на 800 тисяч доларів.
Але є проблема, перед якою безсилі усі килимові майстри – як успішні, так і не надто, – це бюрократія. Від неї потерпають і засновники компанії «Килими Ерсарі» батько і брати Кули. «Афганське громадянство створює для мене надто багато проблем навіть у Європі. Надто багато, як на бізнесмена. Якщо я вирушаю до Німеччини, виникає проблема з візою. Цього разу я прибув з Афганістану, попри те, що живу у Пакистані. Я мав 6 разів їздити до Кабула за візою, і врешті вони дали мені лише 8 днів, щоб відвідати цю виставку. За 8 днів я нічого не встигаю зробити тут, не встигаю завести ділові контакти», – поскаржився один із синів Кулів.
Він додав, що мріє відкрити бутік у Мілані, оскільки італійцям надзвичайно подобаються килими у стилі «чобі». Однак схоже, що доки в афганських біженців у Пакистані існуватимуть подібні проблеми, мрії Амінулли Кула не втілитись у життя.