Гості Свободи: Ігор Ліховий – екс-міністр культури; Євген Сверстюк – письменник.
(Скорочена версія. Повну версію “Вечірньої Свободи” слухайте в аудіозапису.)
Звучить пісня про героїв Крут у виконанні Марічки Бурмаки
Ведучий: Кирило Булкін
Кирило Булкін: На початку я хочу пригадати, що ж трапилося майже 9 десятиліть тому під Крутами, містечку на Чернігівщині? Чому молодь, фактично діти, які і воювати не вміли, увійшли назавжди до українського пантеону?
Історичний спогад підготував мій колега Віталій Пономарьов. Віталій Пономарьов: Наприкінці січня 1918 року російська більшовицька армія під командуванням Михайла Муравйова у своєму поході на Київ підійшла до станції Крути неподалік Ніжина на Чернігівщині.
Крути обороняли юнкери Юнацької військової школи та козаки під командуванням сотника Аверкія Гончаренка.
Розмовляючи з ним про телефону в ніч на 27-е січня, Муравйов висунув свої вимоги: «Підготуватися до зустрічі переможної червоної армії, приготувати обід. Незрілість юнкерів вибачаю, а офіцерів все одно розстріляю».
О четвертій годині ранку з Києва до Крутів прибула Перша сотня Помічного куреня, сформованого зі студентів та гімназистів. І кількість захисників станції зросла до п’ятисот двадцяти вояків.
Вранці 29 січня на підступах до Крутів з’явилося шеститисячне військо, яке складали російські солдати, балтійські матроси і червоногвардійці з Москви та Брянська.
О другій годині на допомогу червоним підішли бронепоїзд та Перший петроградський загін, і Гончаренко був змушений ввести в бій останній резерв з тридцяти юнаків.
«По двох годинах наше окруження розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил. В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок, і тільки слабе темпо його наступу дало можливість дотягти бій до 9-ї години вечора, коли-то настала темна, туманна ніч».
Щоб уникнути оточення, українські вояки відступили до свого ешелону. При цьому 27 студентів та гімназистів помилково вийшли на станцію, яку захопили червоні, потрапили в полон і незабаром були розстріляні.
Загалом загинуло майже 300 захисників Крутів, решта вночі відступила до Ніжина.
- Про подвиг героїв Крут ми почули від мого колеги Віталія Пономарьова.
Пане Євгене, чим, на Вашу думку, були події під Крутами: невинною жертвою на олтарі України, спокутуванням чужих гріхів чи помилок (маю на увагу тодішній український уряд), прикладом для наступних поколінь? Яке означення Ви б вибрали насамперед?
Євген Сверстюк: Якби загинуло просто 30 чи 50 хлопців, то я думаю, що історія про це забула б. Під час війни інколи від бомби стільки гинуло або ще більше. І це не йде в рахунок. А це має зовсім інший вимір.
Я думаю, що історики, особливо ті, які спеціалізуються на демітологізації, які хочуть все перекласти на мову припущень, дискусій і так далі, не можуть зрозуміти такого факту, що той чоловік, який офірно йде на захист своєї батьківщини, навіть якщо він йде проти кулемета, він залишається в історії тією постаттю, на яку будуть завжди спрямовані сотні і тисячі поглядів.
Ми бачимо героїчну сторінку. І ця героїчна сторінка вписана отими добровольцями, які пішли грудьми захищати рідне місто.
Ігор Ліховий: Я сьогодні був свідком подій на Лук’янівському цвинтарі, де бачив, як люди переживають події, які сталися 89 років тому, як частину власної історії, свого роду, своєї нації.
Кілька поколінь між мною, принаймні, і тими хлопцями, які захищали Україну, і ті ж цінності, які для мене сьогодні є також важливими.
Я справді сьогодні себе ловив на думці, слухаючи думки учасників цього зібрання, про те, що, так, це були трагічні події, але це були героїчні події, це світла трагедія, в якій нам треба навчитися бачити не стільки вину чиюсь конкретну, що загинули ці хлопці, тільки почавши життя, а, власне, зрозуміти, очевидно, доцільність жертв, на яких будується держава незалежна, на яких гартується сучасна українська нація.
- Ми почали програму з пісні Марії Бурмаки. Зараз сама Марія з нами на зв’язку.
Маріє, чи в сьогоднішній Україні є дух тих юнаків, які поклали своє життя під Крутами? Якщо є, то наскільки він сильний?
Марія Бурмака: Я кожен рік згадую, власне, і думаю про ці події.
В мене думка з цього приводу така. Всі ці хлопці, які загинули, захищаючи свою Батьківщину, вони були молоді. І це притаманно для молодих вихованих і розумних дітей. А це насправді вже були діти, якщо так дивитися, набагато молодші навіть за мене. Це є нормальним любити свою Батьківщину, це є правильним мати її в серці, це є правильним хотіти її захистити.
Але дивлячись на ці події, я вже зараз розумію, що героїзм і патріотизм дорослих людей – це, по-перше, виховувати своїх дітей у дусі патріотизму: пояснювати, що для них своя Батьківщина, якщо буде потреба її захистити...
Але головніше навіть не це. Не допустити того, аби діти вмирали за Батьківщину. Розумієте? Бо говорити про героїзм можна просто, а можна, маючи... Наприклад, в мене є дитина моя. Я як доросла людина вважаю, що справжній патріотизм і, можливо, не нарваний якийсь героїзм, а героїзм повинен бути в кожному кроці у вихованні патріотизму.
Ще патріотизм – це те, щоб не допустити, щоби 18-річні діти у кількості 300 людей йшли проти такого війська на вірну смерть. Це я говорю як мама насправді.
Для мене це героїзм!
- Шановні гості, а чим для вас є героїзм в сьогоднішній Україні?
Євген Сверстюк: Я думаю, що всі більш чи менш точно, але висловлювали ту істину, яка є елементарною: всі визнавали, що треба захищати рідне місто, рідний край і свій дім, всі визнавали, що треба бути готовим до цього.
Я думаю, що тут можна було б виділити два моменти. З одного боку, естафету і в поколіннях. На Крутах виховувалися цілі покоління. Я дуже сумніваюся, чи ми в своїх лагерях і тюрмах мали таку підтримку від українців всього світу якби не те, що вони виховані на Крутах. Я дуже сумніваюся. Кожен з них був би споживачем. А ми мали жертовних людей!
- Пане Ліховий, на Вашу думку, цей вогник не згасає? Що треба робити, щоб він не згасав для українців сьогодні? Що є героїзм знову ж таки?
Ігор Ліховий: Героїзм притаманний українцям. Правда, він з часом набуває інших форм прояву: у воєнних умовах – це один, а в мирних – це інший.
Але насправді українське суспільство постійно знаходиться в стані боротьби за збереження нації, за відстоювання цінностей людських.
Дійсно, коли ми говоримо про Помаранчеву революцію, я не хотів би зараз політизувати, але це справді був масовий героїзм, коли люди сказали: ні - брехні, ні - плазуванню перед владою, ми відстоюємо свою гідність. Сказати собі один раз: я буду жити не за подвійними, потрійними стандартами, а, власне, так, як мені моє сумління підказує. Це також героїзм!
- Так от, ми знову повертаємося до цієї теми, що одноразового вияву, виявляється, недостатньо...
Ігор Ліховий: Ні, абсолютно. Я щойно сюди приїхав із презентації нового фільму за твором Івана Франка “Страшний суд”.
От життя Івана Франка було героїзмом, було суцільним героїзмом – він відстоював свої високі цінності.
Життя Лесі Українки, Тараса Шевченка, власне, Євгена Сверстюка, тут присутнього, також і багатьох неприсутніх сьогодні чи в нашому фізичному житті, чи в цій студії, але це також прояви героїзму.
(Скорочена версія. Повну версію “Вечірньої Свободи” слухайте в аудіозапису.)
Матеріали до теми:
Вулиця героїв Крут... Майбутні українські офіцери мало знають про Крути. Прояв найбільшого патріотизму – Бій під Крутами.
(Скорочена версія. Повну версію “Вечірньої Свободи” слухайте в аудіозапису.)
Звучить пісня про героїв Крут у виконанні Марічки Бурмаки
Ведучий: Кирило БулкінІсторичний спогад підготував мій колега Віталій Пономарьов. Віталій Пономарьов: Наприкінці січня 1918 року російська більшовицька армія під командуванням Михайла Муравйова у своєму поході на Київ підійшла до станції Крути неподалік Ніжина на Чернігівщині.
Крути обороняли юнкери Юнацької військової школи та козаки під командуванням сотника Аверкія Гончаренка.
Розмовляючи з ним про телефону в ніч на 27-е січня, Муравйов висунув свої вимоги: «Підготуватися до зустрічі переможної червоної армії, приготувати обід. Незрілість юнкерів вибачаю, а офіцерів все одно розстріляю».
О четвертій годині ранку з Києва до Крутів прибула Перша сотня Помічного куреня, сформованого зі студентів та гімназистів. І кількість захисників станції зросла до п’ятисот двадцяти вояків.
Вранці 29 січня на підступах до Крутів з’явилося шеститисячне військо, яке складали російські солдати, балтійські матроси і червоногвардійці з Москви та Брянська.
О другій годині на допомогу червоним підішли бронепоїзд та Перший петроградський загін, і Гончаренко був змушений ввести в бій останній резерв з тридцяти юнаків.
«По двох годинах наше окруження розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил. В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок, і тільки слабе темпо його наступу дало можливість дотягти бій до 9-ї години вечора, коли-то настала темна, туманна ніч».
Щоб уникнути оточення, українські вояки відступили до свого ешелону. При цьому 27 студентів та гімназистів помилково вийшли на станцію, яку захопили червоні, потрапили в полон і незабаром були розстріляні.
Загалом загинуло майже 300 захисників Крутів, решта вночі відступила до Ніжина.
- Про подвиг героїв Крут ми почули від мого колеги Віталія Пономарьова.
Пане Євгене, чим, на Вашу думку, були події під Крутами: невинною жертвою на олтарі України, спокутуванням чужих гріхів чи помилок (маю на увагу тодішній український уряд), прикладом для наступних поколінь? Яке означення Ви б вибрали насамперед?
Євген Сверстюк: Якби загинуло просто 30 чи 50 хлопців, то я думаю, що історія про це забула б. Під час війни інколи від бомби стільки гинуло або ще більше. І це не йде в рахунок. А це має зовсім інший вимір.
Я думаю, що історики, особливо ті, які спеціалізуються на демітологізації, які хочуть все перекласти на мову припущень, дискусій і так далі, не можуть зрозуміти такого факту, що той чоловік, який офірно йде на захист своєї батьківщини, навіть якщо він йде проти кулемета, він залишається в історії тією постаттю, на яку будуть завжди спрямовані сотні і тисячі поглядів.
Ми бачимо героїчну сторінку. І ця героїчна сторінка вписана отими добровольцями, які пішли грудьми захищати рідне місто.
Ігор Ліховий: Я сьогодні був свідком подій на Лук’янівському цвинтарі, де бачив, як люди переживають події, які сталися 89 років тому, як частину власної історії, свого роду, своєї нації.
Кілька поколінь між мною, принаймні, і тими хлопцями, які захищали Україну, і ті ж цінності, які для мене сьогодні є також важливими.
Я справді сьогодні себе ловив на думці, слухаючи думки учасників цього зібрання, про те, що, так, це були трагічні події, але це були героїчні події, це світла трагедія, в якій нам треба навчитися бачити не стільки вину чиюсь конкретну, що загинули ці хлопці, тільки почавши життя, а, власне, зрозуміти, очевидно, доцільність жертв, на яких будується держава незалежна, на яких гартується сучасна українська нація.
- Ми почали програму з пісні Марії Бурмаки. Зараз сама Марія з нами на зв’язку.
Маріє, чи в сьогоднішній Україні є дух тих юнаків, які поклали своє життя під Крутами? Якщо є, то наскільки він сильний?
Марія Бурмака: Я кожен рік згадую, власне, і думаю про ці події.
В мене думка з цього приводу така. Всі ці хлопці, які загинули, захищаючи свою Батьківщину, вони були молоді. І це притаманно для молодих вихованих і розумних дітей. А це насправді вже були діти, якщо так дивитися, набагато молодші навіть за мене. Це є нормальним любити свою Батьківщину, це є правильним мати її в серці, це є правильним хотіти її захистити.
Але дивлячись на ці події, я вже зараз розумію, що героїзм і патріотизм дорослих людей – це, по-перше, виховувати своїх дітей у дусі патріотизму: пояснювати, що для них своя Батьківщина, якщо буде потреба її захистити...
Але головніше навіть не це. Не допустити того, аби діти вмирали за Батьківщину. Розумієте? Бо говорити про героїзм можна просто, а можна, маючи... Наприклад, в мене є дитина моя. Я як доросла людина вважаю, що справжній патріотизм і, можливо, не нарваний якийсь героїзм, а героїзм повинен бути в кожному кроці у вихованні патріотизму.
Ще патріотизм – це те, щоб не допустити, щоби 18-річні діти у кількості 300 людей йшли проти такого війська на вірну смерть. Це я говорю як мама насправді.
Для мене це героїзм!
- Шановні гості, а чим для вас є героїзм в сьогоднішній Україні?
Євген Сверстюк: Я думаю, що всі більш чи менш точно, але висловлювали ту істину, яка є елементарною: всі визнавали, що треба захищати рідне місто, рідний край і свій дім, всі визнавали, що треба бути готовим до цього.
Я думаю, що тут можна було б виділити два моменти. З одного боку, естафету і в поколіннях. На Крутах виховувалися цілі покоління. Я дуже сумніваюся, чи ми в своїх лагерях і тюрмах мали таку підтримку від українців всього світу якби не те, що вони виховані на Крутах. Я дуже сумніваюся. Кожен з них був би споживачем. А ми мали жертовних людей!
- Пане Ліховий, на Вашу думку, цей вогник не згасає? Що треба робити, щоб він не згасав для українців сьогодні? Що є героїзм знову ж таки?
Ігор Ліховий: Героїзм притаманний українцям. Правда, він з часом набуває інших форм прояву: у воєнних умовах – це один, а в мирних – це інший.
Але насправді українське суспільство постійно знаходиться в стані боротьби за збереження нації, за відстоювання цінностей людських.
Дійсно, коли ми говоримо про Помаранчеву революцію, я не хотів би зараз політизувати, але це справді був масовий героїзм, коли люди сказали: ні - брехні, ні - плазуванню перед владою, ми відстоюємо свою гідність. Сказати собі один раз: я буду жити не за подвійними, потрійними стандартами, а, власне, так, як мені моє сумління підказує. Це також героїзм!
- Так от, ми знову повертаємося до цієї теми, що одноразового вияву, виявляється, недостатньо...
Ігор Ліховий: Ні, абсолютно. Я щойно сюди приїхав із презентації нового фільму за твором Івана Франка “Страшний суд”.
От життя Івана Франка було героїзмом, було суцільним героїзмом – він відстоював свої високі цінності.
Життя Лесі Українки, Тараса Шевченка, власне, Євгена Сверстюка, тут присутнього, також і багатьох неприсутніх сьогодні чи в нашому фізичному житті, чи в цій студії, але це також прояви героїзму.
(Скорочена версія. Повну версію “Вечірньої Свободи” слухайте в аудіозапису.)
Матеріали до теми:
Вулиця героїв Крут... Майбутні українські офіцери мало знають про Крути. Прояв найбільшого патріотизму – Бій під Крутами.
