Жахливий запах супроводжує увесь будинок
Тут мешкає 400 осіб, переважно по 70-90 років. Втім я зустріла і тих, кому 50-60, але це самотні інваліди 1-2 групи. Будинок, де проживають покинуті люди, нагадує великий гуртожиток, даруйте, радше в’язницю. Мешканці установи не мають власного майна: вони ж або стали жертвами шахраїв, або ж їх викинули власні діти.
Разом у кімнаті мешкають люди, які у минулому були судимі чи ті, які зловживають алкоголем, люди високоосвічені і немічні. Ті, хто допомагає своєю працею в пансіонаті — сам прибирає свою кімнату чи доглядає худобу, сад, город — чи ті, які вважають, що їх повністю мають обслуговувати.
Помешкання двомісні, туалет, балкон. Інтер’єр палати — два ліжка, столик, дві тумбочки, ікони на стіні. А ще жахливий запах, який супроводжує по усьому будинку,що потребує бодай елементарного санітарного ремонту. Мешканці пансіонату отримують на руки четверту частину пенсії, інша йде на утримання установи. Це державний неприбутковий заклад. Таких в області три. Черги, щоб потрапити в такі установи, великі. Люди бояться власної тіні
Мої співрозмовники просили не називати їхніх імен. Ці самотні нікому непотрібні люди бояться навіть власної тіні. - Мені день виглядає важким. - А що дають їсти? - Деколи добре, деколи помиї. - Я так довго сюди просилась, а тепер кажу собі, що краще б лежала у землі… - А кому тут подобається?.. - Тут немає домашньої атмосфери, мусиш тут бути — і все. - Як Ви сюди потрапили, чи маєте помешкання? - Якби мав, то тут би не був. - Я тут 7 років живу. Я інвалід. Сама сюди прийшла. Кому я потрібна, інвалід. Мені тут добре. Я тут одружилась і з чоловіком маю одну кімнатку. Нормально. Гарно ставляться. - Чи звикла? Мабуть, що ні. Жити можна, але дома було б дома.
Заступник начальника Львівського обласного управління праці та соціального захисту Оксана Яковець зазначила, що цього року збільшений бюджет на утримання пансіонатів для літніх людей на 40 %. У Львові в геріатричному будинку планують відремонтувати цілий корпус. Однак нині потрібно більше таких установ і з якісними умовами, каже пані Оксана. Адже, за статистикою, населення на Львівщині, як і по всій Україні, старіє. Людей похилого віку стає більше.
Коли зазнають принижень — мовчать
Мешканці пансіонату, маю на увазі не тих, хто зловживає алкоголем, чимало натерпілись у житті, тому тішаться кусневі хліба і ліжкові у теплій кімнаті, тішаться, що не платять за комунальні послуги, а коли зазнають принижень – мовчать. Бо знають, що вони не потрібні там, за парканом пансіонату, нікому. Очі цих літніх людей наповнені сумом. Вони щодня просять смерті.
Для порівняння: поблизу Торонто, у Канаді, є будинок для людей похилого віку імені Івана Франка. Кожен мешканець, з пенсії 2-3 тисячі доларів оплачує за перебування 1200 доларів. Людина мешкає у 3-кімнатній квартирі з ванною і кухнею. Може сама собі готувати їжу або ж харчуватись із загальної кухні. На території є крамниці, відпочинковий комплекс. Це вільні і щасливі пенсіонери. Опікується цим будинком українка Євгенія Пастернак. Коли вона побувала в українських пансіонатах для людей похилого віку, то з сумом сказала: “Так не можна ставитися до людей”.
Тут мешкає 400 осіб, переважно по 70-90 років. Втім я зустріла і тих, кому 50-60, але це самотні інваліди 1-2 групи. Будинок, де проживають покинуті люди, нагадує великий гуртожиток, даруйте, радше в’язницю. Мешканці установи не мають власного майна: вони ж або стали жертвами шахраїв, або ж їх викинули власні діти.
Разом у кімнаті мешкають люди, які у минулому були судимі чи ті, які зловживають алкоголем, люди високоосвічені і немічні. Ті, хто допомагає своєю працею в пансіонаті — сам прибирає свою кімнату чи доглядає худобу, сад, город — чи ті, які вважають, що їх повністю мають обслуговувати.
Помешкання двомісні, туалет, балкон. Інтер’єр палати — два ліжка, столик, дві тумбочки, ікони на стіні. А ще жахливий запах, який супроводжує по усьому будинку,що потребує бодай елементарного санітарного ремонту. Мешканці пансіонату отримують на руки четверту частину пенсії, інша йде на утримання установи. Це державний неприбутковий заклад. Таких в області три. Черги, щоб потрапити в такі установи, великі. Люди бояться власної тіні
Мої співрозмовники просили не називати їхніх імен. Ці самотні нікому непотрібні люди бояться навіть власної тіні. - Мені день виглядає важким. - А що дають їсти? - Деколи добре, деколи помиї. - Я так довго сюди просилась, а тепер кажу собі, що краще б лежала у землі… - А кому тут подобається?.. - Тут немає домашньої атмосфери, мусиш тут бути — і все. - Як Ви сюди потрапили, чи маєте помешкання? - Якби мав, то тут би не був. - Я тут 7 років живу. Я інвалід. Сама сюди прийшла. Кому я потрібна, інвалід. Мені тут добре. Я тут одружилась і з чоловіком маю одну кімнатку. Нормально. Гарно ставляться. - Чи звикла? Мабуть, що ні. Жити можна, але дома було б дома.
Заступник начальника Львівського обласного управління праці та соціального захисту Оксана Яковець зазначила, що цього року збільшений бюджет на утримання пансіонатів для літніх людей на 40 %. У Львові в геріатричному будинку планують відремонтувати цілий корпус. Однак нині потрібно більше таких установ і з якісними умовами, каже пані Оксана. Адже, за статистикою, населення на Львівщині, як і по всій Україні, старіє. Людей похилого віку стає більше.
Коли зазнають принижень — мовчать
Мешканці пансіонату, маю на увазі не тих, хто зловживає алкоголем, чимало натерпілись у житті, тому тішаться кусневі хліба і ліжкові у теплій кімнаті, тішаться, що не платять за комунальні послуги, а коли зазнають принижень – мовчать. Бо знають, що вони не потрібні там, за парканом пансіонату, нікому. Очі цих літніх людей наповнені сумом. Вони щодня просять смерті.
Для порівняння: поблизу Торонто, у Канаді, є будинок для людей похилого віку імені Івана Франка. Кожен мешканець, з пенсії 2-3 тисячі доларів оплачує за перебування 1200 доларів. Людина мешкає у 3-кімнатній квартирі з ванною і кухнею. Може сама собі готувати їжу або ж харчуватись із загальної кухні. На території є крамниці, відпочинковий комплекс. Це вільні і щасливі пенсіонери. Опікується цим будинком українка Євгенія Пастернак. Коли вона побувала в українських пансіонатах для людей похилого віку, то з сумом сказала: “Так не можна ставитися до людей”.