Кубанські козаки.«Кубань могла і мала би бути українською і входити до українських земель»
Київський історик Ігор Гирич наголошує: «Треба визнати, що, власне, Кубанська Україна була українською більше – а особливо якщо брати початок ХХ століття, – ніж деякі сучасні етнічні території України. Якщо ми візьмемо, скажімо, діячів Української Центральної Ради, і особливо військових діячів України, то ми бачимо, що серед них була маса кубанців. І якби не поразка у Визвольних Змаганнях, то в принципі Кубань могла і мала би бути українською і входити до українських земель».
Наприкінці лютого з Росії на територію Кубані вторглася армія більшовиків. Їй протистояло 3-тисячне Кубанське військо та загони курсантів і добровольців-старшокласників. Увечері 28 лютого Законодавча Рада та Крайовий уряд залишили Катеринодар.
«Кубанське козацтво однозначно заявило про свою приналежність до української нації...»
За словами професора Володимира Сергійчука, «Кубанське козацтво однозначно заявило про свою приналежність до української нації і почало формувати органи місцевої влади, де чітко проглядався курс на зближення з Україною. Це ми можемо бачити і в контактах, які відбувалися між Центральною Радою і Кубанськими Зборами, хоча там були і інші спрямування політичні, тобто на зближення з Великою Росією, а також на самостійність Кубані».
Наприкінці травня 1918 року кубанська урядова делегація провела у Києві переговори з гетьманом Скоропадським. Український уряд передав Кубанському війську зброю, боєприпаси та амуніцію і планував відправити до Кубані на боротьбу проти більшовиків п’ятнадцятитисячну дивізію генерала Натієва. У жовтні були укладені українсько-кубанські угоди про консульські, торговельні і банківські зв’язки та конвенція про залізничні шляхи сполучень та поштово-телеграфний зв’язок.
Кубанська Народна Республіка проіснувала до кінця травня 1920 року, коли її територію вдруге захопила Червона армія.