Один з компакт-дисків Гриця ДрапакаГ. Д.: Колись у школі був предмет – трудове навчання. Хлопці різали фанеру лобзиком, випалювали випалювачем різні речі на ній, а дівчата вишивали. Тоді, щоб бути крутим перед дівчатами (я хотів показати, що все умію!), я попробував вишивати. А потім пройшли роки, це все закинулось. Одного разу я прихворів, лежав у лікарні, і там жінка одна вишивала. Я взяв у неї вишиття, спробував, і воно моментально пригадалося. Я почав вишивати сорочки, рушники, серветки, а потім перейшов на невеличкі картинки. І зараз у мене досить солідні роботи. Я ікони вишиваю, портрети відомих людей. Зараз закінчую “Мону Лізу”.
Р. С.: Пане Григорію, а у лікарні, де Ви повернулися до вишивання, Ваші “колеги” у палаті не брали Вас на кпини?
Г. Д.: Це на початках мужчини реготали. Але коли вони бачать роботу, коли я розгортаю вишиття, зразу ж така пауза, деякий шок, це досить пристойно виглядає. А хто взагалі розуміється у вишитті, той знає, що вишивку оцінюють зі зворотної сторони, коли там немає вузликів, усіляких огріхів, і малюнок читається в кольорах. Одразу ж весь сміх, всілякі кпини – це все зникає.
Р. С.: Пане Григорію, вишивання – заняття монотонне, спокійне. Як це вживається у Вас, людині енергійній?
Г. Д.: Дійсно, я енергійний: у мене фантазія, я літаю, я бігаю, я не сиджу на місці. Це йде компенсація того, що хочеться спокою. Я відпрацьовую концерт наживо, в мене розмовний жанр, у мене фонограма, яка не хиляє. І хочеться після концерту побути наодинці зі своїм “я”. От тоді й береться вишиття, яке дає спокій, тишу, блаженство. Коли я вишиваю, я можу дивитися телевізор, вчити тексти – воно мені не заважає, хоч і треба хрестики рахувати. Це відбувається підсвідомо. Я не вживаю спиртне (хлопці так розслабляються) і для мене розслаблення – це вишивання.
Р. С.: Пане Григорію, чи підсвідомо Ви конкуруєте з жінками у вишиванні?
Г. Д.: Ну, звичайно, в кожній творчій роботі є якась конкуренція. Як розібратись, то вишивання – це жіноча справа. І коли я і жінки приносять на виставку свої роботи, то жінки стараються десь якийсь огріх знайти. І я собі не маю права опуститися нижче тієї планки, яку я вже взяв. І коли підходять журналісти, дивляться, то, звичайно, моїм роботам приділяють більше уваги, тому що я в штанах, як кажуть, а жінки – в спідницях. Можливо, у них складніші роботи, але це жінка робила, так повинно бути. От мужчина таке робить – оце вже щось таке незвичне.
Р. С.: А як у Вашій родині ставляться до Вашого захоплення?
Г. Д.: Нормально. Дружина каже: “Вишивальнице, ти ще довго? Ти вже йдеш спати чи ні?” Їй подобається. У нас в квартирі на стінах нічого немає, тільки мої вишивки, які створюють особливий інтер’єр. І коли закінчуєш картину і привозиш додому вишивку в обрамленні, тоді в нас невеличке сімейне свято. Але якщо б мені дружина сказала: “Іди вишивай!”. Я б ніколи цього не робив. Я є дуже вільнодумний: оце мені подобається – оце я буду робити!