Н.С.: Пане Процюк, роман «Жертвопринесення», Ви встигли презентувати його цього року в Івано-Франківську та Вінниці, викликав поки що не так багато різних думок. На цей раз мало хто може лишитися до Вашої книги байдужим, бо Ваш герой – письменник. Твори якого, хоч і виходять, презентуються і перекладаються за кордоном, але він живе на рідній землі, наче вічний блукалець, що не знаходить притулку своїй душі. Чому письменницька праця все більше схожа на працю ізгоя, а навіть якогось «інтелектуально-духовного блазня»?...
Я чую залізні кроки «Термінатора», так би мовити, цей кіч, цей «глазур», це «королівство попси», яке насаджується корпораціями, якимись утвореннями і структурами, які є по цілому світі… Тому що попса не сприяє думці, попса сприяє обезіндивідуальненню. Загалом ці процеси «кічовізації» культури і літератури в цілому світі тривають. Вони є загрозливими. А щодо України, ну то…(сміється) наша містична територія, наша історія, яку не можна читати без брому, як казав Винниченко, – ну, то й поготів. З іншого боку, це абсолютна комерціалізація, ці видавничі корпорації, які мають власне уявлення про успіх, про письменників. І тикають пальцем: «Ти будеш. Ти будеш. А ти – не будеш». Коли я писав роман «Жертвопринесення», то, знаєте, вдавати, що все добре, все «суперово» було би… ну, напевно, літературним блюзнірством. І мене забирав відчай і…
Н.С.: І страх?...
І страх. Розпач… Розумієте? – Якщо вже речі своїми іменами називати. У романі «Жертвопринесення» є три закінчення. Кожне з тих закінчень припиняє його (героя) життя як Поета. Про пошуки «третього шляху» та «авто-психотерапію»
Н.С.: Ті три закінчення – ці три дороги – передбачають якийсь рух. Отже, мусить бути якась четверта дорога. А про Вас кажуть, що Ви відшукуєте «третій шлях» у літературі. Скільки ж тоді ще шляхів може бути, і чи Ви бачите хоч один із них?
Я вважаю, що в українських умовах постмодернізм є літературою розпаду, літературою, яка не пропонує жодних ідеалів і цінностей, літературою абсолютної десакралізації.
Н.С.: Пане Процюк, скажіть просто і чесно нашим радіослухачам, чи Ваша художня сповідь – а саме авторською сповіддю виглядає «Жертвопринесення» – принесла Вам полегшення, як письменнику, котрий поставив собі й читачеві у тій сповіді безліч питань? Чи Ви самі собі знайшли якісь відповіді хоч на частину з них?
Здається, ще І.Франко казав, що поет – «Semper tiro» – поет «завжди учень». Я вважаю, що людина, яка застигає в чомусь, вона стає мумією. Все. Але я завжди міняюся в якихось речах. Я дуже боюся застиглості. Чи мені принесло полегшення?… Звичайно, що у прозі такого типу, як у мене, є елемент автопсихотерапії. Так званої… І, очевидно, певне полегшення така автопсихотерапія приносить, але не тільки це. Мені здається, що я належу до того типу літераторів, яким передусім важливий не успіх, а порозуміння. Мене в свій час потрясла фраза Лілі Брік про Володимира Маяковського: «Було багато людей, які любили його і шанували його. Але це крапля в морі для людини, у якої є злодій у душі, який хоче, щоб любили ті, які не люблять, читали ті, які не читають, приходили ті, які не приходять». І звичайно: чи може це принести полегшення? Запитання риторичне…(сміється).
Я чую залізні кроки «Термінатора», так би мовити, цей кіч, цей «глазур», це «королівство попси», яке насаджується корпораціями, якимись утвореннями і структурами, які є по цілому світі… Тому що попса не сприяє думці, попса сприяє обезіндивідуальненню. Загалом ці процеси «кічовізації» культури і літератури в цілому світі тривають. Вони є загрозливими. А щодо України, ну то…(сміється) наша містична територія, наша історія, яку не можна читати без брому, як казав Винниченко, – ну, то й поготів. З іншого боку, це абсолютна комерціалізація, ці видавничі корпорації, які мають власне уявлення про успіх, про письменників. І тикають пальцем: «Ти будеш. Ти будеш. А ти – не будеш». Коли я писав роман «Жертвопринесення», то, знаєте, вдавати, що все добре, все «суперово» було би… ну, напевно, літературним блюзнірством. І мене забирав відчай і…
Н.С.: І страх?...
І страх. Розпач… Розумієте? – Якщо вже речі своїми іменами називати. У романі «Жертвопринесення» є три закінчення. Кожне з тих закінчень припиняє його (героя) життя як Поета. Про пошуки «третього шляху» та «авто-психотерапію»
Н.С.: Ті три закінчення – ці три дороги – передбачають якийсь рух. Отже, мусить бути якась четверта дорога. А про Вас кажуть, що Ви відшукуєте «третій шлях» у літературі. Скільки ж тоді ще шляхів може бути, і чи Ви бачите хоч один із них?
Я вважаю, що в українських умовах постмодернізм є літературою розпаду, літературою, яка не пропонує жодних ідеалів і цінностей, літературою абсолютної десакралізації.
Н.С.: Пане Процюк, скажіть просто і чесно нашим радіослухачам, чи Ваша художня сповідь – а саме авторською сповіддю виглядає «Жертвопринесення» – принесла Вам полегшення, як письменнику, котрий поставив собі й читачеві у тій сповіді безліч питань? Чи Ви самі собі знайшли якісь відповіді хоч на частину з них?
Здається, ще І.Франко казав, що поет – «Semper tiro» – поет «завжди учень». Я вважаю, що людина, яка застигає в чомусь, вона стає мумією. Все. Але я завжди міняюся в якихось речах. Я дуже боюся застиглості. Чи мені принесло полегшення?… Звичайно, що у прозі такого типу, як у мене, є елемент автопсихотерапії. Так званої… І, очевидно, певне полегшення така автопсихотерапія приносить, але не тільки це. Мені здається, що я належу до того типу літераторів, яким передусім важливий не успіх, а порозуміння. Мене в свій час потрясла фраза Лілі Брік про Володимира Маяковського: «Було багато людей, які любили його і шанували його. Але це крапля в морі для людини, у якої є злодій у душі, який хоче, щоб любили ті, які не люблять, читали ті, які не читають, приходили ті, які не приходять». І звичайно: чи може це принести полегшення? Запитання риторичне…(сміється).