Р.С.: Пане Доскоч, як підняти престиж хорового співу?
І.Д.: То має бути революція. У кожній школі має бути «Зоринка», якщо не «Зоринка», то хоча б «зоринятко». Має бути добре поставлена робота, в кожній школі має бути фанат-хормейстер і трошки волі директора. Почалася «Зоринка» звідки? Із 10 школи, де була директор, яка побачила, що прийшла людина, яка не переверне світ, але допоможе, російськомовній, до речі, школі виховати в дітей почуття колективізму — моральний кодекс будівника комунізму. Але, вибачайте, є такі цінності, які ні партія, ні уряд не можуть скасувати!. Це почуття ліктя, дружби, відповідальності, працелюбства.
Особливо, що стосується дитячого хорового співу, тут має бути людина – професор. Ця людина повинна бути прекрасним педагогом, психологом, актором і потім – хорошим музикантом, хормейстером. У нас це ще з Радянського Союзу було переведено на гурткову роботу. Були в школі вчителі хорового співу. Хто вів у школі співи? Та людина, якій не вистачало годин до ставки. Він міг бути фізкультурником, математиком тощо.
Р.С.: Чому діти тоді йдуть у хорову школу?
І.Д.: Я починав свою творчу діяльність і подружився у Києві з Мережиним. Він керівник «Зарніци». Я до нього їздив, вчився. То було, певно, у 70-их. Він говорив: «До нас діти не йдуть. Ми повинні їх запрошувати, ми повинні їх затягувати.Але вони від нас і не йдуть!». Я повторю те саме: до нас діти не йдуть. Йдуть до Поплавського, на танці, на «Шанси». Вони хочуть все й одразу. Тут усього й одразу немає.
Р.С.: Пане Доскоч, «Зоринка» – неодноразовий учасник і переможець міжнародних фестивалів та конкурсів. На Вашу думку, яке обличчя хорової України на змаганнях такого рівня?
І.Д.: Ось Ви кажете, що ми беремо участь в міжнародних конкурсах. Держава нас не посилає на ці конкурси. Ті часи скінчилися, коли держава посилала на міжнародні конкурси чи змагання колектив і повністю за нього відповідала. Це наші проблеми.
Ми мали кілька років тому запрошення з Італії, поробили усі документи, батьки витратили купу грошей, ми перерахували 2000 доларів на оформлення віз. І візи нам не поставили. Уявіть собі: діти майже рік готувалися до конкурсу, тому що там є свої вимоги, досить суворі. І коли ми вже знесилені (діти вже майже сиділи на валізах) звернулися в МЗС, яким керував, так би мовити, товариш, який за українську мову і за розвиток культури, то нам у міністерстві сказали: «А ми вас туди не посилали».
Нас не посилає держава. Ми пасинки в держави, ми їдемо за свій рахунок. І тому, коли ми беремо участь у конкурсі в Австрії чи в Німеччині, ми єдині представляємо хорове мистецтво — і дитяче, і доросле.
Р.С.: І як тоді «Зоринку» сприймають закордоном?
І.Д.: Я наведу Вам приклад. Ми мали запрошення в Краків, є там фестиваль «Краківські зустрічі з церковною музикою». В одному костелі нас попередили, що не заведено аплодувати в храмі. Після третього-четвертого твору почали аплодувати. І на останньому виступі в Дебрецені (Угорщина) перекладача покликала жінка старенька-старенька. По-перше, вона плакала. А по-друге, вона попросила передати дітям, що вона прожила життя, а такого співу не чула.
І.Д.: То має бути революція. У кожній школі має бути «Зоринка», якщо не «Зоринка», то хоча б «зоринятко». Має бути добре поставлена робота, в кожній школі має бути фанат-хормейстер і трошки волі директора. Почалася «Зоринка» звідки? Із 10 школи, де була директор, яка побачила, що прийшла людина, яка не переверне світ, але допоможе, російськомовній, до речі, школі виховати в дітей почуття колективізму — моральний кодекс будівника комунізму. Але, вибачайте, є такі цінності, які ні партія, ні уряд не можуть скасувати!. Це почуття ліктя, дружби, відповідальності, працелюбства.
Особливо, що стосується дитячого хорового співу, тут має бути людина – професор. Ця людина повинна бути прекрасним педагогом, психологом, актором і потім – хорошим музикантом, хормейстером. У нас це ще з Радянського Союзу було переведено на гурткову роботу. Були в школі вчителі хорового співу. Хто вів у школі співи? Та людина, якій не вистачало годин до ставки. Він міг бути фізкультурником, математиком тощо.
Р.С.: Чому діти тоді йдуть у хорову школу?
І.Д.: Я починав свою творчу діяльність і подружився у Києві з Мережиним. Він керівник «Зарніци». Я до нього їздив, вчився. То було, певно, у 70-их. Він говорив: «До нас діти не йдуть. Ми повинні їх запрошувати, ми повинні їх затягувати.Але вони від нас і не йдуть!». Я повторю те саме: до нас діти не йдуть. Йдуть до Поплавського, на танці, на «Шанси». Вони хочуть все й одразу. Тут усього й одразу немає.
Р.С.: Пане Доскоч, «Зоринка» – неодноразовий учасник і переможець міжнародних фестивалів та конкурсів. На Вашу думку, яке обличчя хорової України на змаганнях такого рівня?
І.Д.: Ось Ви кажете, що ми беремо участь в міжнародних конкурсах. Держава нас не посилає на ці конкурси. Ті часи скінчилися, коли держава посилала на міжнародні конкурси чи змагання колектив і повністю за нього відповідала. Це наші проблеми.
Ми мали кілька років тому запрошення з Італії, поробили усі документи, батьки витратили купу грошей, ми перерахували 2000 доларів на оформлення віз. І візи нам не поставили. Уявіть собі: діти майже рік готувалися до конкурсу, тому що там є свої вимоги, досить суворі. І коли ми вже знесилені (діти вже майже сиділи на валізах) звернулися в МЗС, яким керував, так би мовити, товариш, який за українську мову і за розвиток культури, то нам у міністерстві сказали: «А ми вас туди не посилали».
Нас не посилає держава. Ми пасинки в держави, ми їдемо за свій рахунок. І тому, коли ми беремо участь у конкурсі в Австрії чи в Німеччині, ми єдині представляємо хорове мистецтво — і дитяче, і доросле.
Р.С.: І як тоді «Зоринку» сприймають закордоном?
І.Д.: Я наведу Вам приклад. Ми мали запрошення в Краків, є там фестиваль «Краківські зустрічі з церковною музикою». В одному костелі нас попередили, що не заведено аплодувати в храмі. Після третього-четвертого твору почали аплодувати. І на останньому виступі в Дебрецені (Угорщина) перекладача покликала жінка старенька-старенька. По-перше, вона плакала. А по-друге, вона попросила передати дітям, що вона прожила життя, а такого співу не чула.