Ірина Біла: За останні роки кількість дітей-інвалідів в Україні зросла майже на чверть. І на сьогодні понад 170 тисяч дітлахів потребують особливої уваги.
Чи готові навчально-виховні заклади надати їм відповідну освіту і догляд? Наскільки маленькі співгромадяни з фізичними вадами почуваються захищеними в Новій Україні? Чи можуть розраховувати на підтримку держави?
Батьки дітей-інвалідів в Новій Україні поставлені перед непростим вибором: віддати дитину до інтернату, відірвавши її від родини, або залишити вдома, давши їй любов, але позбавивши кваліфікованої допомоги?
Реабілітологи стверджують, що в таких ситуаціях допомоги потребують і неповносправні діти, і їхні батьки.
Погоджується з фахівцями і львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук. Днями вона спілкувалась з матерями, що відмовились від повноцінного життя в суспільстві заради своїх невиліковно хворих дітей.
“ДЕРЖАВА ПРО ТАКИХ ДІТЕЙ, ЯК ЇЇ СИН, НЕ ПІКЛУЄТЬСЯ”
Галина Терещук: Сніжана Снігур - мама 7-річного Дениса. Хлопчик страждає на психічно-розумові розлади, є гіперактивний.
Жінка розповіла, що у грудні помер її чоловік. Вона залишилась з сином, родичів немає. Держава синові, як інваліду, виплачує 540 гривень, ще 400 гривень за втрату годувальника.
Половину суми жінка видає на комунальні послуги, а іншу суму економить, розділяє між ліками і харчами.
Сніжана вважає, що держава про таких дітей, як її син, не піклується.
Пані Сніжана не працює, оскільки немає на кого залишити хворого сина. Два місяці тому вони почали відвідувати дошкільний заклад в реабілітаційному центрі «Джерело» і до 13 години з Денисом займаються педагоги і психологи. Сніжана Снігур зазначила, що вперше у житті зустріла людей, які розуміють її і її проблему.
Сніжана Снігур: Нам, таким мамам, є важко. Ми не знаємо куди подітись, що робити з дітьми. Ми по суті зачинені у чотирьох стінах.
Денису подобається йти у «Джерело». Вдома він не малював ручками, в тут навчився. Навіть була виставка робіт і аукціон.
Галина Терещук: Ірина Федущак - мама 5-річної дівчинки, яка страждає аутизмом. Реабілітаційний центр «Джерело» відвідують з вересня минулого року.
Ірина розповіла, що її донька не розмовляє, але вона має надію, що таки колись бодай окремі слова почне вимовляти. В Ірині є ще двоє здорових діток. Жінка постійно живе у борговій ямі, позичає гроші і їх віддає. Трішки працює у косметичній фірмі.
Ірина Федущак: Я така втомлена, змучена від постійного болю і матеріальної скрути.
Мені, як і Сніжані, ніколи міська чи обласна влада не запропонувала жодної путівки для дітей чи для мене з хворою донькою. Кому вони надають ці путівки? Постійно ж заявляють, як багато роблять для неповносправних.
Галина Терещук: Мої співрозмовниці виглядали дуже втомлені, а їхні очі наповнені смутком. Ці матері не мають ані захисту, ані підтримки суспільства, почуваються покинутими і непотрібними.
Лише у Львові сьогодні налічується понад 2 тисячі родин з неповносправними дітьми. Ця кількість щороку зростає, а однією з причин медики називають нервовий стан молодих людей, які згодом одружуються, неналежний рівень медицини.
Більшість матерів дітей з особливими потребами не працюють. Тягар заробітку лягає на плечі чоловіків. Останні не завжди витримують і часто кидають таку сім’ю.
Наталія Тодчук, керівник освітнього програми центру «Джерело», літературознавець. Вона змінила професію і як мама, яка має дитину з особливими потребами, вирішила допомагати таким же матерям. Вона каже, що держава таким жінкам, які доглядають хворих дітей, має платити якісь гроші.
Наталія Тодчук: Діти з особливими потребами позбавлені відповідних умов для навчання, адже школи не пристосовані. Суспільство ж не розуміє дітей з розумовими відхиленнями, неадекватно реагують на них і їхніх матерів. Немає культури ставлення до таких родин. Ми мусимо проводити якусь пропаганду і змінювати суспільство. Маємо десятки різних бар’єрів, а найбільше у власних головах.
Галина Терещук: Зараз у «Джерелі» працюють дошкільні групи, а з вересня буде й два класи для дітей з особливими потребами, що поселить крихту надії у серця матерів і дасть шанс хворим діткам на освіту і здобуття якогось фаху.
Ірина Біла: Допомогти жити дітям-інвалідам та їхнім батькам, а не просто виживати допомагають і в київському благодійному товаристві “Джерела”.
Голова товариства Раїса Кравченко каже, що найчастіше стають об’єктами правових зловживань саме діти з розумовими вадами.
Родини, які ними опікуються, становлять групу ризику щодо бідності. Принаймні один член родини не може нормально працювати і заробляти. Родина пожиттєво перебуває під стресом.
І все ж діти з інтелектуальними вадами можуть і повинні почуватися захищеними. Переконані в товаристві “Джерела”. Тому намагаються якомога частіше проводити заходи, котрі спрямовані адаптувати дітлахів у здорове суспільство. На одному з них побувала і кореспондентка Радіо Свобода Євгенія Вятчанінова.
БАГАТО ХТО ВВАЖАЄ, ЩО ЦЕ – НЕБЕЗПЕЧНІ ДІТИ
Євгенія Вятчанінова: Погожа весняна днина. Спека і вітерець, що колише верхівки сосен. Попід ними люди, мов мурахи, збирають фантики, папірці та пластикові пляшки. Пліч-о-пліч розумово відсталі діти, їхні батьки, педагоги та студенти-волонтери. Програма адаптації розпочалась із прибирання лісу.
Місце акції обрали невипадково. Біля цього лісу невдовзі відпочиватимуть інваліди з інтелектуальною недостатністю. Транзитний будинок для них уже готовий. Він стане проміжною ланкою між батьківською оселею та дорослим життям у гуртожитку. Тому неподалік майбутнього дому треба навести лад і так допомогти суспільству. Каже організаторка акції Раїса Кравченко, голова правління благодійного товариства „Джерела”.
Раїса Кравченко: Для того, щоб діти наші, розумово відсталі інваліди, починали звикати до життя в громаді. І не тільки до тих привілеїв і вигод, які є в громаді, не тільки ходити в кіно, театри, музеї (як ми цього вже сьогодні досягли), але й вирішувати проблеми.
Євгенія Вятчанінова: Студент-дефектолог Дмитро вже чотири роки спілкується з розумово відсталими дітьми. Каже,що до знайомства з ними була боязнь. Після хлопець позбувся своїх страхів.
Дмитро: Багато, хто вважає, що це небезпечні діти. Це неправда. Ці діти дуже добрі, лагідні, привітні. І на відміну від дітей з нормальним інтелектом, вони більш безпечні і відповідальніше ставляться до поставлених завдань.
ЯК ВИРОК, ПЕРША ГРУПА ІНВАЛІДНОСТІ
Євгенія Вятчанінова: Катя народилась здоровою дитиною. У три роки вона вже читала. Однак згодом дівчинка почала відставати у розвитку. Нині їй 20. Вона досі не втратила інтересу до дитячих книжок
Катрусю, а чим Ти займаєшся у вільний час?
Катруся: Книжки читаю.
Євгенія Вятчанінова: А яка твоя улюблена книжка?
Катруся: Пушкіна.
Євгенія Вятчанінова: Катрусю, а про що ти мрієш?
Катруся: Стати поваром.
Євгенія Вятчанінова: А що ти полюбляєш готувати?
Катруся: Супи.
Євгенія Вятчанінова: І Тобі гарно вдається?
Катруся: Так.
Євгенія Вятчанінова: Бажання Каті працювати доти лишиться мрією, доки у її посвідченні, як вирок, перша група інвалідності. І це тоді, коли дівчина не потребує особливої допомоги у побуті. Розповідає мати Каті Ніна Павлівна.
Ніна Павлівна: В неї написано в довідці мсеківській (МСЕК – це комісія, яка визначає групу інвалідності), що вона потребує постійного догляду і нагляду. І це навічно! Це перша група інвалідності постійно. Тепер, якщо і знайдуться люди, які можуть взяти її на роботу, але ця довідка...
Вони всі можуть працювати індивідуально і писати потрібно так: “За своїми можливостями”.
Євгенія Вятчанінова: Відомий психолог Лев Виготський казав: “Діти з аномальним розвитком – це не поганий розвиток, це лише якісно інший розвиток”.
Приклад цьому: діяльність нобелівського лауреата Альберта Ейнштейна, американського комп’ютерного генія Білла Гейтса, “королеви детективів” Агати Крісті, які вважаються аутистами.
Тим часом лісосмугу біля траси прибрали. Незабаром тут гулятимуть розумово відсталі діти, коли транзитний будинок відчинить для них свої двері.
Ірина Біла: За статистикою, більше половини дітей-інвалідів навчаються у спеціальних закладах інтернатного типу. Тоді, як за кордоном у таких школах перебуває 3-4 % дітей із найважчими порушеннями. Решта навчаються у звичайних школах. Фахівці стверджують, що коли дитина з особливими потребами вчиться у колективі звичайних школярів, то це позитивно впливає як на дітей-інвалідів (вони швидше розвиваються і легше адаптуються в суспільство), так і на інших дітей (вони стають терпимішими і толерантнішими).
ЖИТТЯ БЕЗ СВІТЛА ЗНАНЬ
Навчатися у звичайних школах можуть будь-які категорії неповносправних дітей, в тому числі і незрячі. Тим паче, що рівень освіти в спеціалізованих школах-інтернатах для сліпих незрівнянно нижчий, аніж у звичайних школах. Переконаний директор інформаційного центру для сліпих Сергій Васін.
Сергій Васін: Проблема освіти для цих дітей стала більш принциповою, оскільки практично для багатьох з них альтернативи отриманню освіти сьогодні немає.
Негативним фактором є закритий характер цієї системи освіти. Немає контролю їх знань, бо іспити як такі не проводяться. Це пов’язано з закритістю, коли немає зовнішнього контролю ні батьківського, ні громадськості, яка могла б в контакті з педагогічним колективом забезпечувати високий рівень освіти.
Є й інші фактори, які не сприяють якості освіти. Це невисокий рівень матеріально-технічного забезпечення.
ЧИ МОЖЕ ЗАХИСТИТИСЯ ДИТИНА, ПРИРЕЧЕНА НА МОВЧАННЯ?
Ірина Біла: Закритість інтернатів для дітей-інвалідів призводить до жорстокого поводження з малечею і до зловживань.
Історія, котра відбувалася два роки тому в Острозькій школі-інтернаті для дітей з вадами слуху, вражає своєю ницістю.
Розпочалася вона зі скарг вихованців на свого директора, які вони з острахом висловили своїм батькам і вчителям. А полягали вони в тому, що директор не просто грубо поводиться з дітьми, а й навчає їх нецензурщини мовою жестів.
За перебігом подальших подій стежила рівненська кореспондентка Радіо Свобода Валентина Одарченко.
Валентина Одарченко: Як розповідає вчителька Валентина Тимчук, учні звернулися до неї на одному з уроків, попросивши допомоги у заступника з навчально-виховної роботи.
Валентина Тимчук: Підійшов Петро Вознюк і каже, чи ти нас не видаси, бо є дуже велика таємниця: ми боїмося Костюка. Вони почали мені розповідати. І так інсценували це все, що я була шокована.
Валентина Одарченко: Учні розповідали про те, що директор застосовує до них силу та красномовно описує сексуальні збочення. Розповіла мені згодом старшокласниця Тетяна Гусєва.
Тетяна Гусєва: Був комп’ютерний урок. Сидить там Саша, а він нічого не розуміє, погано вчився. А він (директор) б’є його лінійкою по руках: «Говори! Не показуй жестами, а говори». А він не вміє вимовляти «клавіатура».
Валентина Одарченко: Те, що далі розповідала про вчинки і жести свого колишнього директора учениця і справді не для вух та очей широкого загалу.
А тим часом до школи прибули батьки ще кількох учнів, стривожені розповідями своїх дітей. Розповідає Іван Коханевич.
Іван Коханевич: Спочатку я не вірив - все ж таки директор школи. Але він мені увесь час розповідав. Ну, я й поїхав до школи. Приходимо до вчительської з Іваном і Сергієм, а вони мені ці речі показують, як він показував, що можна займатися онанізмом. Мені недобре стало.
Валентина Одарченко: Першого вересня 2005 року в газеті «Рівне Вечірнє» з’явилася стаття під назвою «Чи можна розбестити жестом?», у якій журналістка Мирослава Шершень описала вищезгадані факти з опитуванням усіх сторін конфлікту.
Директор пояснював свою поведінку тим, що, мовляв, давав учням знання відповідно до запитань або актуальності теми.
Варто зазначити, що викладав він у школі… інформатику. Однак учителям потрібно було якось діяти.
Валентина Тимчук: Ми повідомили управління освіти, що потрібно вживати якихось заходів, а далі управління освіти зайнялося цим питанням.
Валентина Одарченко: За запитом депутата обласної ради Віри Кобилянської була проведена прокурорська перевірка, за якою послідувало подання в управління освіти з вимогою звільнити Володимира Костюка з його посади.
Так і сталося, однак Апеляційний суд поновив його на посаді, на яку він повернутися чомусь… не наважився. З того часу і тривають судові засідання, останнє з яких має відбутися сьогодні.
Володимир Костюк стверджує, що його обмовили, і вимагає з редакції 31 тисячу гривень компенсації моральної і матеріальної шкоди. З іншими журналістами спілкуватися відмовляється.
Якщо, згідно з науковим коментарем Кримінального кодексом, те, що робив директор, можна трактувати як відверто сексуальні розмови з неповнолітніми, то це вже підпадає під статтю вчинення розпусних дій. Втім, обласне управління освіти і прокуратура, вважаючи, що зробили свою справу, далі не діють.
Щоправда, старший помічник прокурора області із захисту прав неповнолітніх Валентина Костенко досі вважає, що навіть уроки праці, які веде зараз в інтернаті Володимир Костюк, йому не варто довіряти, бо це робота з дітьми.
А от судді Рівненського суду не дозволяють журналістам бути присутніми під час розгляду даної справи, пояснюючи це… відсутністю зайвих місць. Процес проти наших колег, котрі стали на захист глухонімих школярів, триває за зачиненими дверима Феміди.
ІНВАЛІДІВ НЕ ПОТРІБНО ЗАГАНЯТИ В РЕЗЕРВАЦІЇ
Ірина Біла: Ірина Крошко, голова Українського конгресу інвалідів, від народження мала діагноз церебральний параліч. Закінчувала звичайну загальноосвітню школу, потім університет і переконана, що дітей з обмеженими можливостями не потрібно ізолювати від суспільства і заганяти в резервацію інтернатів.
Вже кілька років, як молода жінка втілила мрію, вона створила навчальний заклад, де поруч із здоровими дітьми навчаються й інваліди.
Ірина Крошко: Мета – це створити маленьку модель суспільства, де інваліди, здорові люди і працюють, і навчаються разом, так як воно повинно бути, так як воно в більшості країн світу робиться.
Модель дуже вдала вийшла, тому що в школу для дітей-інвалідів пішли здорові діти.
Ірина Біла: Аби навчатися в цій школі, дехто навіть переїздить з інших міст. Головне, як каже Ірина Крошко, що діти із задоволенням відвідують навчання і в школі не існує примусу, лише заохочення і жодних принижень.
Хоча ці “привілеї” для дітей з обмеженими можливостями керівництву школи далися не так легко. Чиновники з Міністерства освіти чомусь вперто не хотіли видавати ліцензію.
Ірина Крошко: Такий біль ми витримали за цей рік, поки нам вдалося взяти ту ліцензію. Коли посадова особа, начальник юридичного відділу головного управління говорить, що навіщо вам, інвалідам, школа, бо у нас достатньо всього в Україні є... Є. Чого ж немає? Але дитина, яка поруч живе, повинна мати право вибору, якщо вона хоче вчитися саме в такій школі, вона повинна мати це право.
Ірина Біла: Сьогодні дитина – інвалід отримує в місять 271 грн. пенсії. Якщо ж мама, котра доглядає за дитиною, змушена залишатися вдома, тоді на дитину і матір виділяють разом 570 гривень. При цьому, згідно із статистикою, 50% родин розпадаються, і мати з дитиною-інвалідом опиняються на межі виживання.
Ірина Крошко каже, що держава має змінити порядок фінансування дітей-інвалідів. Основними розпорядниками дитячих пенсій повинні бути батьки цих дітей. І саме вони повинні визначати, в яку школу - спеціалізовану чи звичайну - віддавати дитину і якому навчальному закладу віддавати кошти, які держава виділяє на навчання.
Ірина Крошко: Ми виступаємо за те, щоби гроші були закріплені за дитиною. Хай в неї буде чи картка, чи якийсь соціальний паспорт – це немає значення. Вона приходить до мене в школу, я отримую ці гроші і зроблю так, щоб дитина від мене не пішла.
Якщо всі діти шкільного віку будуть мати право на ці гроші, то кожний колектив педагогів буде зацікавлений, щоб діти принесли ці гроші в їхню школу, тоді ні про яку корупцію не буде йти мова.
Ірина Біла: Зараз школа існує лише на пожертви батьків. І хоча вона не може похвалитися євроремонтом та суперсучасним обладнанням, кількість охочих навчатися тут збільшується.
Прихильником ідеї, коли “гроші повинні ходити за дитиною”, є і заступник голови профільного комітету Верховної Ради 5-го скликання Валерій Сушкевич.
Він вважає недоцільним і несправедливим розподіл державної допомоги для дітей з обмеженими можливостями “на заходи” або “на заклади”.
Валерій Сушкевич: Сьогодні держава виділяє певні кошти на вирішення проблем інвалідів і ці кошти йдуть, власне, на фінансування заходів для дітей-інвалідів або на заклади, в яких можуть знаходитися діти-інваліди, а не фінансують, власне, проблеми самої дитини з інвалідністю.
Ірина Біла: В законопроекті, розробленому Валерієм Сушкевичем, пропонувалося запровадити соціальний сертифікат, в якому держава визначає певну суму коштів в безготівковому варіанті і чітко вказує, на що вони можуть бути витрачені. А вже остаточний вибір за родиною.
Валерій Сушкевич: Державою у вигляді постанови Кабміну виписано, що ці кошти сім’я, в якій є дитина інвалід, має право потратити на виховання дитини, на санаторно-курортне лікування, на освіту дитини, на її реабілітацію.
Ірина Біла: Можливість отримати кошти на виховання заохотило б і дитячі садки. Адже нині до звичайних дошкільних закладів дитині –інваліду потрапити практично не можливо. Так каже Валерій Сушкевич.
Але розроблений депутатом Сушкевичем законопроект, не зважаючи підтримку в усіх парламентських комітетах, так і не ухвалили. “Причина суто політична,” - переконаний Валерій Сушкевич. Оскільки він належить до однієї з опозиційних фракцій, то й підтримали його лише депутати з опозиції. Наслідок: проблеми батьків інвалідів чекатимуть наступних виборів. І сподіватися, що там їх почують.
Чи готові навчально-виховні заклади надати їм відповідну освіту і догляд? Наскільки маленькі співгромадяни з фізичними вадами почуваються захищеними в Новій Україні? Чи можуть розраховувати на підтримку держави?
Батьки дітей-інвалідів в Новій Україні поставлені перед непростим вибором: віддати дитину до інтернату, відірвавши її від родини, або залишити вдома, давши їй любов, але позбавивши кваліфікованої допомоги?
Реабілітологи стверджують, що в таких ситуаціях допомоги потребують і неповносправні діти, і їхні батьки.
Погоджується з фахівцями і львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук. Днями вона спілкувалась з матерями, що відмовились від повноцінного життя в суспільстві заради своїх невиліковно хворих дітей.
“ДЕРЖАВА ПРО ТАКИХ ДІТЕЙ, ЯК ЇЇ СИН, НЕ ПІКЛУЄТЬСЯ”
Галина Терещук: Сніжана Снігур - мама 7-річного Дениса. Хлопчик страждає на психічно-розумові розлади, є гіперактивний.
Жінка розповіла, що у грудні помер її чоловік. Вона залишилась з сином, родичів немає. Держава синові, як інваліду, виплачує 540 гривень, ще 400 гривень за втрату годувальника.
Половину суми жінка видає на комунальні послуги, а іншу суму економить, розділяє між ліками і харчами.
Сніжана вважає, що держава про таких дітей, як її син, не піклується.
Пані Сніжана не працює, оскільки немає на кого залишити хворого сина. Два місяці тому вони почали відвідувати дошкільний заклад в реабілітаційному центрі «Джерело» і до 13 години з Денисом займаються педагоги і психологи. Сніжана Снігур зазначила, що вперше у житті зустріла людей, які розуміють її і її проблему.
Сніжана Снігур: Нам, таким мамам, є важко. Ми не знаємо куди подітись, що робити з дітьми. Ми по суті зачинені у чотирьох стінах.
Денису подобається йти у «Джерело». Вдома він не малював ручками, в тут навчився. Навіть була виставка робіт і аукціон.
Галина Терещук: Ірина Федущак - мама 5-річної дівчинки, яка страждає аутизмом. Реабілітаційний центр «Джерело» відвідують з вересня минулого року.
Ірина розповіла, що її донька не розмовляє, але вона має надію, що таки колись бодай окремі слова почне вимовляти. В Ірині є ще двоє здорових діток. Жінка постійно живе у борговій ямі, позичає гроші і їх віддає. Трішки працює у косметичній фірмі.
Ірина Федущак: Я така втомлена, змучена від постійного болю і матеріальної скрути.
Мені, як і Сніжані, ніколи міська чи обласна влада не запропонувала жодної путівки для дітей чи для мене з хворою донькою. Кому вони надають ці путівки? Постійно ж заявляють, як багато роблять для неповносправних.
Галина Терещук: Мої співрозмовниці виглядали дуже втомлені, а їхні очі наповнені смутком. Ці матері не мають ані захисту, ані підтримки суспільства, почуваються покинутими і непотрібними.
Лише у Львові сьогодні налічується понад 2 тисячі родин з неповносправними дітьми. Ця кількість щороку зростає, а однією з причин медики називають нервовий стан молодих людей, які згодом одружуються, неналежний рівень медицини.
Більшість матерів дітей з особливими потребами не працюють. Тягар заробітку лягає на плечі чоловіків. Останні не завжди витримують і часто кидають таку сім’ю.
Наталія Тодчук, керівник освітнього програми центру «Джерело», літературознавець. Вона змінила професію і як мама, яка має дитину з особливими потребами, вирішила допомагати таким же матерям. Вона каже, що держава таким жінкам, які доглядають хворих дітей, має платити якісь гроші.
Наталія Тодчук: Діти з особливими потребами позбавлені відповідних умов для навчання, адже школи не пристосовані. Суспільство ж не розуміє дітей з розумовими відхиленнями, неадекватно реагують на них і їхніх матерів. Немає культури ставлення до таких родин. Ми мусимо проводити якусь пропаганду і змінювати суспільство. Маємо десятки різних бар’єрів, а найбільше у власних головах.
Галина Терещук: Зараз у «Джерелі» працюють дошкільні групи, а з вересня буде й два класи для дітей з особливими потребами, що поселить крихту надії у серця матерів і дасть шанс хворим діткам на освіту і здобуття якогось фаху.
Ірина Біла: Допомогти жити дітям-інвалідам та їхнім батькам, а не просто виживати допомагають і в київському благодійному товаристві “Джерела”.
Голова товариства Раїса Кравченко каже, що найчастіше стають об’єктами правових зловживань саме діти з розумовими вадами.
Родини, які ними опікуються, становлять групу ризику щодо бідності. Принаймні один член родини не може нормально працювати і заробляти. Родина пожиттєво перебуває під стресом.
І все ж діти з інтелектуальними вадами можуть і повинні почуватися захищеними. Переконані в товаристві “Джерела”. Тому намагаються якомога частіше проводити заходи, котрі спрямовані адаптувати дітлахів у здорове суспільство. На одному з них побувала і кореспондентка Радіо Свобода Євгенія Вятчанінова.
БАГАТО ХТО ВВАЖАЄ, ЩО ЦЕ – НЕБЕЗПЕЧНІ ДІТИ
Євгенія Вятчанінова: Погожа весняна днина. Спека і вітерець, що колише верхівки сосен. Попід ними люди, мов мурахи, збирають фантики, папірці та пластикові пляшки. Пліч-о-пліч розумово відсталі діти, їхні батьки, педагоги та студенти-волонтери. Програма адаптації розпочалась із прибирання лісу.
Місце акції обрали невипадково. Біля цього лісу невдовзі відпочиватимуть інваліди з інтелектуальною недостатністю. Транзитний будинок для них уже готовий. Він стане проміжною ланкою між батьківською оселею та дорослим життям у гуртожитку. Тому неподалік майбутнього дому треба навести лад і так допомогти суспільству. Каже організаторка акції Раїса Кравченко, голова правління благодійного товариства „Джерела”.
Раїса Кравченко: Для того, щоб діти наші, розумово відсталі інваліди, починали звикати до життя в громаді. І не тільки до тих привілеїв і вигод, які є в громаді, не тільки ходити в кіно, театри, музеї (як ми цього вже сьогодні досягли), але й вирішувати проблеми.
Євгенія Вятчанінова: Студент-дефектолог Дмитро вже чотири роки спілкується з розумово відсталими дітьми. Каже,що до знайомства з ними була боязнь. Після хлопець позбувся своїх страхів.
Дмитро: Багато, хто вважає, що це небезпечні діти. Це неправда. Ці діти дуже добрі, лагідні, привітні. І на відміну від дітей з нормальним інтелектом, вони більш безпечні і відповідальніше ставляться до поставлених завдань.
ЯК ВИРОК, ПЕРША ГРУПА ІНВАЛІДНОСТІ
 |
| Катя і Оля |
| (RadioSvoboda.Ua) |
Катрусю, а чим Ти займаєшся у вільний час?
Катруся: Книжки читаю.
Євгенія Вятчанінова: А яка твоя улюблена книжка?
Катруся: Пушкіна.
Євгенія Вятчанінова: Катрусю, а про що ти мрієш?
Катруся: Стати поваром.
Євгенія Вятчанінова: А що ти полюбляєш готувати?
Катруся: Супи.
Євгенія Вятчанінова: І Тобі гарно вдається?
Катруся: Так.
Євгенія Вятчанінова: Бажання Каті працювати доти лишиться мрією, доки у її посвідченні, як вирок, перша група інвалідності. І це тоді, коли дівчина не потребує особливої допомоги у побуті. Розповідає мати Каті Ніна Павлівна.
Ніна Павлівна: В неї написано в довідці мсеківській (МСЕК – це комісія, яка визначає групу інвалідності), що вона потребує постійного догляду і нагляду. І це навічно! Це перша група інвалідності постійно. Тепер, якщо і знайдуться люди, які можуть взяти її на роботу, але ця довідка...
Вони всі можуть працювати індивідуально і писати потрібно так: “За своїми можливостями”.
Євгенія Вятчанінова: Відомий психолог Лев Виготський казав: “Діти з аномальним розвитком – це не поганий розвиток, це лише якісно інший розвиток”.
Приклад цьому: діяльність нобелівського лауреата Альберта Ейнштейна, американського комп’ютерного генія Білла Гейтса, “королеви детективів” Агати Крісті, які вважаються аутистами.
Тим часом лісосмугу біля траси прибрали. Незабаром тут гулятимуть розумово відсталі діти, коли транзитний будинок відчинить для них свої двері.
Ірина Біла: За статистикою, більше половини дітей-інвалідів навчаються у спеціальних закладах інтернатного типу. Тоді, як за кордоном у таких школах перебуває 3-4 % дітей із найважчими порушеннями. Решта навчаються у звичайних школах. Фахівці стверджують, що коли дитина з особливими потребами вчиться у колективі звичайних школярів, то це позитивно впливає як на дітей-інвалідів (вони швидше розвиваються і легше адаптуються в суспільство), так і на інших дітей (вони стають терпимішими і толерантнішими).
ЖИТТЯ БЕЗ СВІТЛА ЗНАНЬ
Навчатися у звичайних школах можуть будь-які категорії неповносправних дітей, в тому числі і незрячі. Тим паче, що рівень освіти в спеціалізованих школах-інтернатах для сліпих незрівнянно нижчий, аніж у звичайних школах. Переконаний директор інформаційного центру для сліпих Сергій Васін.
Сергій Васін: Проблема освіти для цих дітей стала більш принциповою, оскільки практично для багатьох з них альтернативи отриманню освіти сьогодні немає.
Негативним фактором є закритий характер цієї системи освіти. Немає контролю їх знань, бо іспити як такі не проводяться. Це пов’язано з закритістю, коли немає зовнішнього контролю ні батьківського, ні громадськості, яка могла б в контакті з педагогічним колективом забезпечувати високий рівень освіти.
Є й інші фактори, які не сприяють якості освіти. Це невисокий рівень матеріально-технічного забезпечення.
ЧИ МОЖЕ ЗАХИСТИТИСЯ ДИТИНА, ПРИРЕЧЕНА НА МОВЧАННЯ?
Ірина Біла: Закритість інтернатів для дітей-інвалідів призводить до жорстокого поводження з малечею і до зловживань.
Історія, котра відбувалася два роки тому в Острозькій школі-інтернаті для дітей з вадами слуху, вражає своєю ницістю.
Розпочалася вона зі скарг вихованців на свого директора, які вони з острахом висловили своїм батькам і вчителям. А полягали вони в тому, що директор не просто грубо поводиться з дітьми, а й навчає їх нецензурщини мовою жестів.
За перебігом подальших подій стежила рівненська кореспондентка Радіо Свобода Валентина Одарченко.
Валентина Одарченко: Як розповідає вчителька Валентина Тимчук, учні звернулися до неї на одному з уроків, попросивши допомоги у заступника з навчально-виховної роботи.
Валентина Тимчук: Підійшов Петро Вознюк і каже, чи ти нас не видаси, бо є дуже велика таємниця: ми боїмося Костюка. Вони почали мені розповідати. І так інсценували це все, що я була шокована.
Валентина Одарченко: Учні розповідали про те, що директор застосовує до них силу та красномовно описує сексуальні збочення. Розповіла мені згодом старшокласниця Тетяна Гусєва.
Тетяна Гусєва: Був комп’ютерний урок. Сидить там Саша, а він нічого не розуміє, погано вчився. А він (директор) б’є його лінійкою по руках: «Говори! Не показуй жестами, а говори». А він не вміє вимовляти «клавіатура».
Валентина Одарченко: Те, що далі розповідала про вчинки і жести свого колишнього директора учениця і справді не для вух та очей широкого загалу.
А тим часом до школи прибули батьки ще кількох учнів, стривожені розповідями своїх дітей. Розповідає Іван Коханевич.
Іван Коханевич: Спочатку я не вірив - все ж таки директор школи. Але він мені увесь час розповідав. Ну, я й поїхав до школи. Приходимо до вчительської з Іваном і Сергієм, а вони мені ці речі показують, як він показував, що можна займатися онанізмом. Мені недобре стало.
Валентина Одарченко: Першого вересня 2005 року в газеті «Рівне Вечірнє» з’явилася стаття під назвою «Чи можна розбестити жестом?», у якій журналістка Мирослава Шершень описала вищезгадані факти з опитуванням усіх сторін конфлікту.
Директор пояснював свою поведінку тим, що, мовляв, давав учням знання відповідно до запитань або актуальності теми.
Варто зазначити, що викладав він у школі… інформатику. Однак учителям потрібно було якось діяти.
Валентина Тимчук: Ми повідомили управління освіти, що потрібно вживати якихось заходів, а далі управління освіти зайнялося цим питанням.
Валентина Одарченко: За запитом депутата обласної ради Віри Кобилянської була проведена прокурорська перевірка, за якою послідувало подання в управління освіти з вимогою звільнити Володимира Костюка з його посади.
Так і сталося, однак Апеляційний суд поновив його на посаді, на яку він повернутися чомусь… не наважився. З того часу і тривають судові засідання, останнє з яких має відбутися сьогодні.
Володимир Костюк стверджує, що його обмовили, і вимагає з редакції 31 тисячу гривень компенсації моральної і матеріальної шкоди. З іншими журналістами спілкуватися відмовляється.
Якщо, згідно з науковим коментарем Кримінального кодексом, те, що робив директор, можна трактувати як відверто сексуальні розмови з неповнолітніми, то це вже підпадає під статтю вчинення розпусних дій. Втім, обласне управління освіти і прокуратура, вважаючи, що зробили свою справу, далі не діють.
Щоправда, старший помічник прокурора області із захисту прав неповнолітніх Валентина Костенко досі вважає, що навіть уроки праці, які веде зараз в інтернаті Володимир Костюк, йому не варто довіряти, бо це робота з дітьми.
А от судді Рівненського суду не дозволяють журналістам бути присутніми під час розгляду даної справи, пояснюючи це… відсутністю зайвих місць. Процес проти наших колег, котрі стали на захист глухонімих школярів, триває за зачиненими дверима Феміди.
ІНВАЛІДІВ НЕ ПОТРІБНО ЗАГАНЯТИ В РЕЗЕРВАЦІЇ
Ірина Біла: Ірина Крошко, голова Українського конгресу інвалідів, від народження мала діагноз церебральний параліч. Закінчувала звичайну загальноосвітню школу, потім університет і переконана, що дітей з обмеженими можливостями не потрібно ізолювати від суспільства і заганяти в резервацію інтернатів.
Вже кілька років, як молода жінка втілила мрію, вона створила навчальний заклад, де поруч із здоровими дітьми навчаються й інваліди.
Ірина Крошко: Мета – це створити маленьку модель суспільства, де інваліди, здорові люди і працюють, і навчаються разом, так як воно повинно бути, так як воно в більшості країн світу робиться.
Модель дуже вдала вийшла, тому що в школу для дітей-інвалідів пішли здорові діти.
Ірина Біла: Аби навчатися в цій школі, дехто навіть переїздить з інших міст. Головне, як каже Ірина Крошко, що діти із задоволенням відвідують навчання і в школі не існує примусу, лише заохочення і жодних принижень.
Хоча ці “привілеї” для дітей з обмеженими можливостями керівництву школи далися не так легко. Чиновники з Міністерства освіти чомусь вперто не хотіли видавати ліцензію.
Ірина Крошко: Такий біль ми витримали за цей рік, поки нам вдалося взяти ту ліцензію. Коли посадова особа, начальник юридичного відділу головного управління говорить, що навіщо вам, інвалідам, школа, бо у нас достатньо всього в Україні є... Є. Чого ж немає? Але дитина, яка поруч живе, повинна мати право вибору, якщо вона хоче вчитися саме в такій школі, вона повинна мати це право.
Ірина Біла: Сьогодні дитина – інвалід отримує в місять 271 грн. пенсії. Якщо ж мама, котра доглядає за дитиною, змушена залишатися вдома, тоді на дитину і матір виділяють разом 570 гривень. При цьому, згідно із статистикою, 50% родин розпадаються, і мати з дитиною-інвалідом опиняються на межі виживання.
Ірина Крошко каже, що держава має змінити порядок фінансування дітей-інвалідів. Основними розпорядниками дитячих пенсій повинні бути батьки цих дітей. І саме вони повинні визначати, в яку школу - спеціалізовану чи звичайну - віддавати дитину і якому навчальному закладу віддавати кошти, які держава виділяє на навчання.
Ірина Крошко: Ми виступаємо за те, щоби гроші були закріплені за дитиною. Хай в неї буде чи картка, чи якийсь соціальний паспорт – це немає значення. Вона приходить до мене в школу, я отримую ці гроші і зроблю так, щоб дитина від мене не пішла.
Якщо всі діти шкільного віку будуть мати право на ці гроші, то кожний колектив педагогів буде зацікавлений, щоб діти принесли ці гроші в їхню школу, тоді ні про яку корупцію не буде йти мова.
Ірина Біла: Зараз школа існує лише на пожертви батьків. І хоча вона не може похвалитися євроремонтом та суперсучасним обладнанням, кількість охочих навчатися тут збільшується.
Прихильником ідеї, коли “гроші повинні ходити за дитиною”, є і заступник голови профільного комітету Верховної Ради 5-го скликання Валерій Сушкевич.
Він вважає недоцільним і несправедливим розподіл державної допомоги для дітей з обмеженими можливостями “на заходи” або “на заклади”.
Валерій Сушкевич: Сьогодні держава виділяє певні кошти на вирішення проблем інвалідів і ці кошти йдуть, власне, на фінансування заходів для дітей-інвалідів або на заклади, в яких можуть знаходитися діти-інваліди, а не фінансують, власне, проблеми самої дитини з інвалідністю.
Ірина Біла: В законопроекті, розробленому Валерієм Сушкевичем, пропонувалося запровадити соціальний сертифікат, в якому держава визначає певну суму коштів в безготівковому варіанті і чітко вказує, на що вони можуть бути витрачені. А вже остаточний вибір за родиною.
Валерій Сушкевич: Державою у вигляді постанови Кабміну виписано, що ці кошти сім’я, в якій є дитина інвалід, має право потратити на виховання дитини, на санаторно-курортне лікування, на освіту дитини, на її реабілітацію.
Ірина Біла: Можливість отримати кошти на виховання заохотило б і дитячі садки. Адже нині до звичайних дошкільних закладів дитині –інваліду потрапити практично не можливо. Так каже Валерій Сушкевич.
Але розроблений депутатом Сушкевичем законопроект, не зважаючи підтримку в усіх парламентських комітетах, так і не ухвалили. “Причина суто політична,” - переконаний Валерій Сушкевич. Оскільки він належить до однієї з опозиційних фракцій, то й підтримали його лише депутати з опозиції. Наслідок: проблеми батьків інвалідів чекатимуть наступних виборів. І сподіватися, що там їх почують.
