Коли я виходила заміж 15 років тому, моя майбутня свекруха-баварка дала мені пораду: «Запам’ятай, дитино, висловлені слова і скоєні вчинки уже ніколи не повернеш. Завжди добре подумай, коли кортітиме щось сказати або зробити зі злості своєму чоловікові. І знай: шлюб – це не тільки медовий місяць, це й проблеми, але якщо їх вирішувати разом – вони не страшні».
Я згадала настанови своєї «швіґермуттер», читаючи в журналі «Шлюбної та родинної терапії» статтю професора психології Каліфорнійського університету Даяни Ґейгард.
«Гормони закоханості теж раптом зникають...»
Фахівець з питань подружжя, вона вважає, що до щасливого шлюбу належить бодай трохи страждань: «Є така фаза медового місяця, яку переважно відчувають всі подружжя протягом перших одного-двох років. І коли вона закінчується – на зміну приходить щоденна реальність. Вона ж переходить у звичну рутину, а гормони закоханості теж раптом зникають. Тоді з’являється відчуття, що ніби щось не те, щось справді неправильно. В голову приходить: навіщо було одружуватися? Замість того, щоб подумати: «Це належить до нормального розвитку подружнього життя».
Що, все ж таки, належить до шлюбу? Про це ми запитали у перехожих на вулицях Києва.
– Це вимагає дуже серйозного підходу.
– Любов була по молодості. Друг до друга звикли, якось притерлись.
– Ми повинні буть у шлюбі. Ми ж не первісні люди!»
Професор Ґейгард дійшла висновку, що переважно у тривалих шлюбах партнери щасливі один з одним, але не весь час: «У щасливих пар, за статистикою, на кожних 5 позитивів у відносинах припадає один негатив, а в нещасливих – 50 на 50».
Як зберегти шлюб? Чи існує рецепт?
Дослідження, яке провела психолог Ґейгард, показало, що у більшості випадків проблеми між партнерами виникають через їхню відмінність між собою: «Коли партнер робить спроби змінити нас, то більшість із нас чинить спротив. І все ж, якщо почати сприймати партнера таким, яким він є, хай він і не ідеальний, то дуже часто цей партнер змінюється з власної потреби, а не з примусу».
Ані професор Ґейгард, ані інші фахівці не можуть дати точного рецепту, як зберегти шлюб. Але, згадуючи слова моєї баварської «швіґермуттер», я зізнаюся, що 15 років вони мені дійсно допомагали й допомагатимуть далі, і якби у мене була донька, я б їй порадила те саме: "Пам"ятай, сказане і скоєне ніколи не повернеш".
Я згадала настанови своєї «швіґермуттер», читаючи в журналі «Шлюбної та родинної терапії» статтю професора психології Каліфорнійського університету Даяни Ґейгард.
«Гормони закоханості теж раптом зникають...»
Фахівець з питань подружжя, вона вважає, що до щасливого шлюбу належить бодай трохи страждань: «Є така фаза медового місяця, яку переважно відчувають всі подружжя протягом перших одного-двох років. І коли вона закінчується – на зміну приходить щоденна реальність. Вона ж переходить у звичну рутину, а гормони закоханості теж раптом зникають. Тоді з’являється відчуття, що ніби щось не те, щось справді неправильно. В голову приходить: навіщо було одружуватися? Замість того, щоб подумати: «Це належить до нормального розвитку подружнього життя».
Що, все ж таки, належить до шлюбу? Про це ми запитали у перехожих на вулицях Києва.
– Це вимагає дуже серйозного підходу.
– Любов була по молодості. Друг до друга звикли, якось притерлись.
– Ми повинні буть у шлюбі. Ми ж не первісні люди!»
Професор Ґейгард дійшла висновку, що переважно у тривалих шлюбах партнери щасливі один з одним, але не весь час: «У щасливих пар, за статистикою, на кожних 5 позитивів у відносинах припадає один негатив, а в нещасливих – 50 на 50».
Як зберегти шлюб? Чи існує рецепт?
Дослідження, яке провела психолог Ґейгард, показало, що у більшості випадків проблеми між партнерами виникають через їхню відмінність між собою: «Коли партнер робить спроби змінити нас, то більшість із нас чинить спротив. І все ж, якщо почати сприймати партнера таким, яким він є, хай він і не ідеальний, то дуже часто цей партнер змінюється з власної потреби, а не з примусу».
Ані професор Ґейгард, ані інші фахівці не можуть дати точного рецепту, як зберегти шлюб. Але, згадуючи слова моєї баварської «швіґермуттер», я зізнаюся, що 15 років вони мені дійсно допомагали й допомагатимуть далі, і якби у мене була донька, я б їй порадила те саме: "Пам"ятай, сказане і скоєне ніколи не повернеш".