(scan) |
Марченко був єдиним в Україні перекладачем класичної азербайджанської літератури нової доби. Він переклав українською мовою твори Ахундова, Мамедкулі-Заде, Анара, Рзаєва та азербайджанською – оповідання Григора Тютюнника, а також писав публіцистичні статті та передавав їх для публікації за кордон.
25 червня 1973 року Марченко був заарештований за звинуваченням в українському та азербайджанському буржуазному націоналізмі і написанні та поширенні творів, які містили так звані «злісні наклепи на радянський лад».
Київський обласний суд засудив Валерія Марченка до шести років позбавлення волі у колонії суворого режиму та двох років заслання.
За висновком суду, націоналістичні переконання склалися у Марченка в результаті ознайомлення з нелеґальною антирадянською літературою та прослуховування програм західних радіостанцій.
«Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору – свідомість, що ярмо – нестерпне. І не мовчазною пасивністю треба йому протистояти».
У пермському концентраційному таборі Марченко, за визначенням адміністрації, «не став на шлях виправлення». Він долучився до Української Гельсінкської Групи, писав статті та переправляв їх за кордон і навіть звернувся з відкритим листом до генерального директора ЮНЕСКО, прохаючи його посприяти в отриманні дозволу перекладати у таборі Шекспіра.
Не збочив із путівця моральності
У травні 1981 року Марченко повернувся з заслання до Києва. Він працював сторожем і водночас писав статті та перекладав твори Уеллса, Х’юза, Моема, Мастерса, Джефферсона, Едгара По, Джерома і Сенкевича.
21 жовтня 1983 року Марченко був заарештований удруге за антирадянську агітацію та пропаганду і як «особливо небезпечний рецидивіст» засуджений до десяти років ув’язнення у таборі особливо суворого режиму і п’яти років заслання.
Попри важку хворобу, Валерій Марченко відмовився від пропозиції КДБ публічно покаятися в обмін на дострокове звільнення.
Він помер тридцяти семи років у в’язничній лікарні у Ленінграді 7 жовтня 1984 року.
«Я не хочу приєднатися до тих численних, котрі, не витримавши випробувань і збочивши з путівця моральності, вдаються до рятівного аргументу „не ми одні такі“».