С. К.: Це певною мірою перебільшення, коли Ви кажете «перетворився в одного із лідерів». В одного з тимчасових, я б сказав, лідерів я перетворився не раніше, як учора, коли став членом трійки. Якщо Ви знаєте, в партії організована правозахисна фракція, і я один із її керівників. Мене привабило в «Яблуку» якраз те, що ця партія чітко заявила право одним із головних, якщо не найголовнішим своїм пріоритетом. А це абсолютно збіглось з тим, що у моїй особистий позиції весь останній час переважає наступне, не зовсім стандартне для правозахисника переконання.
Я вважаю, що насправді доволі поширене заклинання правозахисників «ми не політики, ми не займаємося політикою» є наслідком певного непорозуміння, якогось не зовсім чіткого засвоєння правозахисної максими. Це походить ось звідки. Цілком справедливе твердження: право – це те, що поза політикою і над політикою. Це, якщо хочете, основний принцип права. Право - це межа політики, а зовсім не засіб політики. Однак, я вважаю, що насправді правозахисники, на відміну від юристів, правознавців, займаються лише політикою і нічим іншим, самі, можливо, цього не розуміючи. Як мольєрівський герой, який не знав, що він розмовляє прозою. Це зовсім не парадоксальне твердження, запевняю вас. Насправді воно цілком логічне. Просто правозахисники – це ті люди, які стверджують першість права, які вимагають, щоб політики з цією першістю погодилися, щоб політики свідомо підкорялися цим обмеженням права.
Якщо хочете, правозахисники – це рицарі того нового політичного мислення, яке було проголошене в середині минулого століття абсолютно славетними людьми – Альбертом Ейнштейном, Бертраном Расселом, їхніми співавторами, дуже значними постатями науки і розуму, такими, як Андрєй Сахаров. Але незалежно від них і незабаром після них. Насправді ця нова політика, це нове політичне мислення, про яке я веду мову і якого насправді вимагають правозахисники – не просто якась нетрадиційна політична модель, це докорінний переворот у політиці. Тому я глибоко переконаний ( і мої попередники у цій справі, я думаю, виходили з такого ж переконання), що традиційна політика, так звана «реальна політика», політика за принципом «мистецтва можливого» - ця традиційна політика не просто вичерпала себе, вона стала досить небезпечним пережитком.
Р.С.: Як Ви розцінюєте шанси партії «Яблуко» на парламентських виборах у грудні, враховуючи нинішню політичну ситуацію в Росії?
С. К.: Я не володію здібностями провидця. І так, просто кажучи, я думаю, що ці шанси досить проблематичні — досягти семи відсотків. Але я думаю, що «Яблуко» повинне енергійно, відкрито, добросовісно, всіма способами, вірогідними для шанованих людей, намагатися ці шанси збільшити, намагатися знайти свій шанс. Думаю, що ця омріяна цифра 7 відсотків не буде нами досягнута.
Я б сказав так: якщо Кремль не дуже лякатиметься цих семи «яблучних» відсотків, махне рукою і скаже, та нехай, з дідьком лисим, Захід переконається, що у нас навіть гостра опозиція проходить до парламенту, ось які ми демократичні. Тобто, Кремль буде імітувати парламентаризм у нашій країні, адже це лише гра, і буде імітувати його більш тонко, аніж до сьогодні, то тоді ці 7 прохідних відсотків досяжні. Якщо Кремль, охоплений жахом (він же часто лякається наслідків своїх фантазій), вирішить: ні, ні в якому разі, тоді все у нього в руках, скільки забажає відсотків, стільки і дасть. Р.С.: Виходить, що всі учасники російського політичного процесу змушені грати за правилами, які встановлені Кремлем. До того ж, правила цієї гри можуть змінюватися і в перебігу передвиборчих змагань. У чому тоді Ваше завдання як політика? Що Ви хочете довести?
С. К.: Я Вам скажу на це дуже просто. Особисто для мене, та й, думаю, не лише для мене (але не для всіх учасників виборчих перегонів від «Яблука»), для декого ці самі 7 відсотків, так би мовити, формальний виграш виборів, не дуже суттєві. Я в міру сил своїх та вміння прагнутиму використати трошки більше можливості, щоб бути хоча б кимось почутим. Ось і все.
Я вважаю, що насправді доволі поширене заклинання правозахисників «ми не політики, ми не займаємося політикою» є наслідком певного непорозуміння, якогось не зовсім чіткого засвоєння правозахисної максими. Це походить ось звідки. Цілком справедливе твердження: право – це те, що поза політикою і над політикою. Це, якщо хочете, основний принцип права. Право - це межа політики, а зовсім не засіб політики. Однак, я вважаю, що насправді правозахисники, на відміну від юристів, правознавців, займаються лише політикою і нічим іншим, самі, можливо, цього не розуміючи. Як мольєрівський герой, який не знав, що він розмовляє прозою. Це зовсім не парадоксальне твердження, запевняю вас. Насправді воно цілком логічне. Просто правозахисники – це ті люди, які стверджують першість права, які вимагають, щоб політики з цією першістю погодилися, щоб політики свідомо підкорялися цим обмеженням права.
Якщо хочете, правозахисники – це рицарі того нового політичного мислення, яке було проголошене в середині минулого століття абсолютно славетними людьми – Альбертом Ейнштейном, Бертраном Расселом, їхніми співавторами, дуже значними постатями науки і розуму, такими, як Андрєй Сахаров. Але незалежно від них і незабаром після них. Насправді ця нова політика, це нове політичне мислення, про яке я веду мову і якого насправді вимагають правозахисники – не просто якась нетрадиційна політична модель, це докорінний переворот у політиці. Тому я глибоко переконаний ( і мої попередники у цій справі, я думаю, виходили з такого ж переконання), що традиційна політика, так звана «реальна політика», політика за принципом «мистецтва можливого» - ця традиційна політика не просто вичерпала себе, вона стала досить небезпечним пережитком.
Р.С.: Як Ви розцінюєте шанси партії «Яблуко» на парламентських виборах у грудні, враховуючи нинішню політичну ситуацію в Росії?
С. К.: Я не володію здібностями провидця. І так, просто кажучи, я думаю, що ці шанси досить проблематичні — досягти семи відсотків. Але я думаю, що «Яблуко» повинне енергійно, відкрито, добросовісно, всіма способами, вірогідними для шанованих людей, намагатися ці шанси збільшити, намагатися знайти свій шанс. Думаю, що ця омріяна цифра 7 відсотків не буде нами досягнута.
Я б сказав так: якщо Кремль не дуже лякатиметься цих семи «яблучних» відсотків, махне рукою і скаже, та нехай, з дідьком лисим, Захід переконається, що у нас навіть гостра опозиція проходить до парламенту, ось які ми демократичні. Тобто, Кремль буде імітувати парламентаризм у нашій країні, адже це лише гра, і буде імітувати його більш тонко, аніж до сьогодні, то тоді ці 7 прохідних відсотків досяжні. Якщо Кремль, охоплений жахом (він же часто лякається наслідків своїх фантазій), вирішить: ні, ні в якому разі, тоді все у нього в руках, скільки забажає відсотків, стільки і дасть. Р.С.: Виходить, що всі учасники російського політичного процесу змушені грати за правилами, які встановлені Кремлем. До того ж, правила цієї гри можуть змінюватися і в перебігу передвиборчих змагань. У чому тоді Ваше завдання як політика? Що Ви хочете довести?
С. К.: Я Вам скажу на це дуже просто. Особисто для мене, та й, думаю, не лише для мене (але не для всіх учасників виборчих перегонів від «Яблука»), для декого ці самі 7 відсотків, так би мовити, формальний виграш виборів, не дуже суттєві. Я в міру сил своїх та вміння прагнутиму використати трошки більше можливості, щоб бути хоча б кимось почутим. Ось і все.