Лев Ребет

Слухати:

Сергій Грабовський: Доброго вечора, шановні слухачі. Сьогодні з вами ми – журналіст радіо «Свобода» Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації Українських Письменників Максим Стріха.

Максим Стріха: Вітаємо вас, шановні слухачі!

Сергій Грабовський: В українській історії траплялися мислителі, чиїми ідеями ми користуємося, не замислюючись при цьому, кому саме вони належать. Сьогодні ми говоритимемо про одного з таких мислителів – політика, правознавця та філософа Лева Ребета.

Головною базою ОУН була молодь, насамперед студентська. Ця молодь виросла вже в традиції української державності, вона пам’ятала існування, хай і короткотривале, самостійної держави, вона на власні очі бачила українське військо, одним словом, уже пережила те становище нашої нації, за яке збиралася боротися. Державна самостійність не була для неї нездійсненою фантазією; молодь цю самостійність уже бачила, і вона перед її уявою стояла реально: треба було тільки здобути її».

Максим Стріха: Пишучи ці рядки 1954 року у Мюнхені, 42-літній професор права Українського Вільного Університету Лев Ребет, напевно, згадував власну молодість і своє навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Бо сам він ще у гімназії рідного міста Стрия долучився до діяльності підпільної Української Військової Організації, а вже в сімнадцять років вступив до Організації Українських Націоналістів. Вже наступного року Ребет очолив провід ОУН у Стрийському повіті, пізніше став керівником Крайової екзекутиви ОУН на Західноукраїнських Землях. За свою політичну діяльність він близько трьох років провів у польських в’язницях.

Сергій Грабовський: Чимало представників тієї ґенерації галичан, до якої належав Лев Ребет, у своїй діяльності керувалася насамперед першою заповіддю націоналістичного «Декалогу»: «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї». А Лев Ребет очолив Крайову екзекутиву ОУН молодою людиною після того, як всі інші члени Крайової екзекутиви ОУН були заарештовані польською поліцією 1934 року, коли група бойовиків Степана Бандери вбила польського міністра внутрішніх справ Перацького – постать брудну, яка була задіяна у масовому терорі проти поляків і українців під час так званої “пацифікації”. І Леву Ребету, за спогадами його сучасників, вдалося не тільки зберегти організацію, але і поширити її, відновити і дати їй нові рубежі для діяльності.

Максим Стріха: Після розподілу Польщі між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 року Ребет виїхав до Кракова, там він входив до складу Центральної Екзекутиви ОУН і керував розвідкою. Коли ж 22 червня 1941 року між учорашніми союзниками вибухнула війна за переділ Європи і світу, Ребет у складі бандерівської похідної групи вирушив до Львова. Ввечері 30 червня 1941 року у звільненому від Червоної армії Львові було проголошено відновлення Української держави. А 5 липня Ребет був призначений заступником голови Українського державного правління (тобто Західноукраїнського уряду).

Сергій Грабовський: Того ж дня Гітлер наказав Гіммлеру вжити репресій проти Українського державного правління. Відтак, 6 липня гестапо заарештувало у Кракові Бандеру, 9 липня у Львові – голову Українського державного правління Ярослава Стецька, а 12 липня – членів Правління Дмитра Яціва, Романа Ільницького, Володимира Стахіва та Лева Ребета. Всіх їх перевезли до Берліна, і там нацисти упродовж 2 місяців слідства вимагали від них відкликати Акт відновлення Української держави. Оскільки ж Бандера, Ребет, Стецько та інші керівники Українського державного правління відмовилися це зробити, нацисти відправили їх до концентраційних таборів. Ребет провів 3 роки в Освенцимі.

Максим Стріха: Це були роки найвищого піднесення українського визвольного руху. Зокрема, влітку 1943 року завершилося формування Української Повстанської Армії, а ОУН прийняла нову програму. А влітку 1944 року була утворена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка перебрала керівництво повстанським рухом (до речі, до складу Президії Ради була обрана дружина Ребета Дарія). Тоді ж був сформований і Генеральний Секретаріат, тобто український підпільний уряд. І коли у жовтні 1944 року нацисти нарешті випустили Ребета з концтабору, він за дорученням Української Головної Визвольної Ради виїхав до Мюнхена, щоб представляти її у відносинах із західними союзниками.

Сергій Грабовський: Ребет залишився у Мюнхені і після завершення ІІ світової війни. В 1948 році у бандерівському відламі ОУН стався перший розкол, коли Лев Ребет і ряд інших лідерів виступили проти тоталітарних і авторитарних ідей, сповідуваних Бандерою, Стецьком та іншими лідерами. У 1953 році була зроблена спроба примирення, але у лютому 1954 року цей розкол став остаточним. Бандера та Стецько запропонували повернутися до ідеології чинного націоналізму з його гаслом «Україна для українців», а Лев Ребет вважав це дурницею. Бандера і Стецько пропагувала авторитарний стиль, натомість Лев Ребет і його однодумці відстоював ухвалену 1943 року нову програму ОУН, головним гаслом якої було «Свободу народам, свободу людині!», і яка, власне, дублювала гасла Атлантичної хартії, з якою союзники воювали проти нацизму. Власне, це була програма ліберального або громадянського націоналізму, і саме вона була прийнята Українською Повстанською Армією. В результаті конфлікту від бандерівської або революційної ОУН відкололася Закордонна ОУН на чолі з Левом Ребетом та Зиновієм Матлою, через що її членів ще називали «двійкарями».

Максим Стріха: Але Лев Ребет був не лише одним із політичних лідерів ОУН. Він також редагував тижневик, а згодом місячник, «Український Самостійник» і разом з Осипом Горновим та Петром Полтавою став провідним ідеологом та теоретиком ОУН і одним з перших її істориків. А 1949 року Ребет захистив докторат на тему «Держава і нація», він викладав в Українському Вільному Університеті у Мюнхені і у своїх працях розробляв теорію нації.

«Взаємовідносини між зовнішніми і внутрішніми видами національного життя визначаються коловоротом між буттям, що породило ідею, та ідеєю, що творить буття. Людина родиться і живе в системі цих відносин однаково з природного примусу (родиться в своєму середовищі) і з власного вибору (формує в ньому свою індивідуальність і здійснює свої амбіції). Нація бо як спільнота має найбільшу інтенсивність впливу, і людина належить до неї усім своїм єством і всіма сторінками свого життя».

Сергій Грабовський: Власне, саме як провідний теоретик та ідеолог націоналізму Ребет і привернув до себе увагу совєтської держбезпеки. У першій половині 1950-х років його кілька разів безуспішно намагалися викрасти, але врешті-решт було ухвалено рішення його знищити. Розповідає київський історик Владислав Гриневич.

Владислав Гриневич: Можна сказати безумовно, що він був одним з провідних ідеологів руху українських націоналістів, він, крім цього, був і автором багатьох наукових праць у галузі політології, соціології, права. Він дуже глибоко займався проблемами національного руху, націоналізму і політичної діяльності українських націоналістів.

Власне кажучи, саме те, що КҐБ виділило його до числа одного з найбільш небезпечних діячів, свідчить те, що було влаштовано проти нього атентат. І він загинув від рук агента КҐБ Сташинського, спеціально засланого туди. Можна ще сказати про те, що кагебісти – вони убивали, як то кажуть, чільників. І враховуючи те, що Ребет був чільником однієї із ланок ОУН, він являв собою небезпеку.

Водночас намагалися так все спровокувати, що немов би це його політичні опоненти, самі ж українські націоналісти, знищили. І відносно не так давно стало відомо, що цей замах було вчинено КҐБ. Ми значно більше зараз знаємо про саме цей замах, атентат, це вбивство його, але менше знаємо про внутрішній певний розвиток подій з точки зору самого ОУН. Тому що значна частина, переважна частина документів ОУН – вони на таємному зберіганні в нью-йоркському сховищі і в архіві ОУН, який практично зараз дослідникам не видається. Тому об’єктивне вивчення діяльності Організації Українських Націоналістів – воно, до певної міри, поки що утруднене, і ми тільки знаємо ті документи, які знаходяться, до певної міри, на поверхні.

Максим Стріха: 45-річний професор Ребет був убитий вранці у суботу 12 жовтня 1957 року на сходах у будинку на Карлплатц у Мюнхені, де тоді містилася редакція «Українського Самостійника». Вбивцею був агент радянської держбезпеки Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, він же Зигфрид Дрегер, він же Ганс-Йоахим Будайт, він же Олександр Крилов. Знаряддям убивства став пристрій, який вистрілював струменем синильної кислоти. Він був виготовлений у московській лабораторії, що у добу ЧК називалася «спеціальним кабінетом», у добу НКВД – «камерою», а за часів КҐБ – «спецлабораторією №12». Зараз у структурах ФСБ вона називається “лабораторією Х”.

«Я чекав перед будинком. Після 10-ої години я його побачив, як він йшов від зупинки трамваю, я повернувся й пішов у напрямку будинку. Я піднявся на одні сходи в гору, до першого поверху. Я відбезпечив зброю – почекав у коридорі на першому поверсі і за якийсь час почув, що вхідні двері відчинились. Я вийшов з малого коридору і пішов сходами, із лівої сторони вни,з Ребетові на зустріч. Ребет тримався правого боку сходів. Проходячи повз нього, я враз підняв руку і натиснув на спусковий гачок пістоля, вистрілив із зброї у його напрямку і тоді пішов далі. Я помітив, що Ребет похитнувся вперед».

Максим Стріха: Як і було задумано у Москві, при вдиханні пари отрути швидко потрапляли до крові жертви і спричиняли закупорку судин її головного мозку. Смерть Ребета настала за півтори хвилини, але жодних слідів втручання на його тілі не залишилося. Тож лікарська експертиза, що відбулася о 10:50, причиною смерті назвала серцеву недостатність. Через 7 місяців Сташинський безуспішно намагався у Роттердамі висадити у повітрі лідерів ОУН, які вшановували пам’ять Євгена Коновальця (його 20 років перед тим убив агент НКВД Павло Судоплатов). А через 2 роки і 3 дні після вбивства Ребета Сташинський у такий саме спосіб і теж у Мюнхені убив Степана Бандеру. Отже, так звані «компетентні органи» СРСР перейшли до індивідуального терору, який, до речі, ОУН використовувала проти польської влади. Знову говорить історик Владислав Гриневич.

Владислав Гриневич: Дійсно, на початковому етапі діяльності, коли з 1929 року активно почала діяти ОУН, і особливо коли відлам стався, і була молодіжна організація – молода ОУН, Бандери, – вони використовували такі силові методи. Ну і, власне кажучи, вони відповідали на терор польської влади індивідуальним терором. Коли почалася вже ІІ світова війна, і коли власне після проголошення Акту цього вже німці їх заарештували, і вони переважно опинилися в німецьких в’язницях і концтаборах, то тут вже зовсім інші методи почали використовуватися.

Тут було складно воювати проти двох оцих тоталітарних режимів, тому обирали, як воно найкраще. Власне, після війни вже ніякого терору індивідуального ОУН не проводила. Проводився терор проти ОУН, і жертвами цього терору і стали Ребет і Бандера, а до того і Коновалець. Тобто, діяли методом індивідуального терору, вбивства керівних лідерів саме з того боку – з боку радянської влади і КҐБ.

Максим Стріха: Згодом генерал КҐБ Павло Судоплатов у своїх мемуарах так розмірковував про те, чи був убитий син Льва Троцького Лев Сєдов: «Якби Сєдова вбили, то хтось мав би отримати державну нагороду або міг би на неї претендувати». Справді, за вбивство Ребета Сташинський отримав фотоапарат «Контакс», а за вбивство Бандери він був нагороджений Орденом червоного прапору – як було сказано в указі президії Верховної Ради СРСР: «За виконання важливого державного завдання у винятково складних умовах».

Сергій Грабовський: КҐБ готував Сташинського до виконання нових «важливих державних завдань», але цей агент, поживши трохи на Заході, зрозумів, що його врешті-решт можуть прибрати. У серпні 1961 року Сташинський разом з дружиною втік до Західного Берліна і здався поліції. Найвищий суд Федеративної Республіки Німеччина визнав його виконавцем двох убивств і засудив до 8,5 років ув’язнення. Натомість замовниками вбивств суд визнав КҐБ та ЦК КПСС.

Максим Стріха: Подальша доля агента нам не відома, щодо цього є суперечливі відомості. Натомість, низка ідей Лева Ребета сьогодні набула нової актуальності. Це, зокрема, ідея формування української нації на політичній та культурній, а не етнічній основі. Це теза про консолідацію суспільства на базі національної ідеї. Це і наголошення на залежності розвитку нації від забезпечення нею прав особи.

«Український народ, будучи в Східній Європі народом з найстаршою землеробською культурою, має дані бути також глашатаєм передових ідей людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська – біла й червона – імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де воля й достоїнство людини – не порожній звук».