Воронячий Камінь, або угорською Hollókő, відомий в Угорщині ще з ХІІІ століття, коли з прикаспійських степів почали масово переселятися половецькі роди, тікаючи від печенігів до своїх союзників-угорців, а згодом і від монголо-татар. На думку істориків, половецькі князі разом з угорськими колись були васалами більш могутнього хозарського каганату.
Легендарні початки
Зруйнована зараз фортеця Голлоукьо, як і кожний старий замок, має свою легенду. Етнограф з Будапешта Бріґітта Залатнаї розповідає, що згідно з легендою, володар міста Пуставара якийсь Андраш Кочіч викрав одну гарну жінку в половців, яка мала відьму-годувальницю. Ця мáмка вступила в союз з дідьком, щоб звільнити викрадену з полону. Отож нечистий в подобі чорного ворона понаносив серед чистого поля велетенське каміння, втілюючи свій задум. З того часу тут буцімто і тримається осібно ця фортеця, яку не жалували завойовники і котру нині так полюбляють туристи.
До речі, замок має штатного завгоспа і почесного воєводу в одній особі. Іштван Буткаї не скидає з себе середньовічних лаштунків з ранку до вечора і ледве встигає відповідати на запитання численних гостей з 1 квітня до 31 жовтня, поки працює краєзнавча експозиція просто неба.
Тут 1442 року влаштував свої перемови з угорцями ватажок чеського загону гуситів Ґрішка. У 1600-роках місцеву фортецю й села контролювали турки. А 1703 року замок дощенту зруйнували під час визвольної війни куруців на чолі з князем Ференцем Ракоці ІІ.
Половецьке село XVII століття
Проте Воронячий Камінь – це не тільки фортеця. Наподалік замку розкинулось одноіменне село, архітектурний вигляд якого не змінювався з XVII століття. До речі, вбрання його мешканців та їхні звичаї також не зазнали великих змін. Майже всі народні костюми ручної роботи. Жіночі сукні й кольорові рясні спідниці мають красиві оторочки й вишивку. Заміжні жінки в урочисті дні носять самобутній головний убір, дещо схожий на український очіпок.
Весілля в половців велелюдні, щонайменше на три сотні гостей. На жаль, мова кочовиків не збереглася, хіба окремі слова й деякі вислови... Туристи можуть повправлятися в селі у різьб’ярстві, плетінні кошиків та інших народних ремеслах. На одному селянському обійсті можна знайти пошту, в іншому – корчму, на третьому збудували стилізований заїжджий двір, де й заночувати не сором. Одне слово, тече собі привільно життя в цьому селі в будні, вирує в празники, бо вкорінилося в цих місцях не дике зерно, а люди, свідомі свого роду-племені.
Легендарні початки
Зруйнована зараз фортеця Голлоукьо, як і кожний старий замок, має свою легенду. Етнограф з Будапешта Бріґітта Залатнаї розповідає, що згідно з легендою, володар міста Пуставара якийсь Андраш Кочіч викрав одну гарну жінку в половців, яка мала відьму-годувальницю. Ця мáмка вступила в союз з дідьком, щоб звільнити викрадену з полону. Отож нечистий в подобі чорного ворона понаносив серед чистого поля велетенське каміння, втілюючи свій задум. З того часу тут буцімто і тримається осібно ця фортеця, яку не жалували завойовники і котру нині так полюбляють туристи.
До речі, замок має штатного завгоспа і почесного воєводу в одній особі. Іштван Буткаї не скидає з себе середньовічних лаштунків з ранку до вечора і ледве встигає відповідати на запитання численних гостей з 1 квітня до 31 жовтня, поки працює краєзнавча експозиція просто неба.
Тут 1442 року влаштував свої перемови з угорцями ватажок чеського загону гуситів Ґрішка. У 1600-роках місцеву фортецю й села контролювали турки. А 1703 року замок дощенту зруйнували під час визвольної війни куруців на чолі з князем Ференцем Ракоці ІІ.
Половецьке село XVII століття
Проте Воронячий Камінь – це не тільки фортеця. Наподалік замку розкинулось одноіменне село, архітектурний вигляд якого не змінювався з XVII століття. До речі, вбрання його мешканців та їхні звичаї також не зазнали великих змін. Майже всі народні костюми ручної роботи. Жіночі сукні й кольорові рясні спідниці мають красиві оторочки й вишивку. Заміжні жінки в урочисті дні носять самобутній головний убір, дещо схожий на український очіпок.
Весілля в половців велелюдні, щонайменше на три сотні гостей. На жаль, мова кочовиків не збереглася, хіба окремі слова й деякі вислови... Туристи можуть повправлятися в селі у різьб’ярстві, плетінні кошиків та інших народних ремеслах. На одному селянському обійсті можна знайти пошту, в іншому – корчму, на третьому збудували стилізований заїжджий двір, де й заночувати не сором. Одне слово, тече собі привільно життя в цьому селі в будні, вирує в празники, бо вкорінилося в цих місцях не дике зерно, а люди, свідомі свого роду-племені.