Сергій Грабовський: Упродовж своєї історії українці не раз здобували державну незалежність, але не завжди були спроможні її відстояти.
Сьогодні ми говоритимемо про те, як 90 років тому політичні обставини змусили українців одночасно і розбудовувати свою державність, і захищати її.
«Рада змушує нас оголосити їй війну, і це ми вчинимо без вагання, навіть якби та інституція мала бути формально визнана такою, що безумовно репрезентує все населення незалежної буржуазної Української Республіки».
Максим Стріха: Цими словами завершувався підготовлений Троцьким, Сталіним та Леніним ультиматум, що його петроградський Раднарком пред’явив Центральній Раді 17 грудня 1917 року.
Як ми розповідали у своїй програмі місяць тому, російські більшовики справді без жодних вагань розпочали війну проти Української Народної Республіки.
Вони вдалися до військової інтервенції після того, як у Києві провалилися два більшовицьких заколоти поспіль, а спроба захопити столицю силами збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу була зірвана частинами 1-го Українського корпусу під командуванням Павла Скоропадського.
Сергій Грабовський: Нагадаємо, що в своєму ультиматумі Совнарком вимагав від Центральної Ради не дезорганізувати спільний фронт проти Німеччини та Австро-Угорщини проведенням українізації військових частин, не пропускати з фронту на Дон і Урал козачі загони, не підтримувати повстання проти совєтської влади і припинити роззброєння збільшовичених військових підрозділів.
Власне кажучи, вимоги напіванекдотичні, оскільки українізовані частини були найбоєздатнішими на фронті проти Німеччини та Австро-Угорщини, а збільшовичені військові підрозділи щойно спробували вчинити антиукраїнський заколот.
Генеральний Секретаріат, тобто український уряд, відхилив ультиматум як втручання у внутрішні справи України і як замах на право українського народу на самовизначення.
Максим Стріха: Але відповідь Генерального Секретаріату вже не мала для Раднаркому жодного значення, бо ще за 10 днів до пред’явлення ультиматуму Ленін розпорядився відправити до Харкова та на Донбас перший озброєний загін балтійських матросів на чолі з Ховріним та Желєзняковим.
Тоді ж був уведений в дію спеціальний план військової кампанії проти Української Народної Республіки.
Ось як згадував про підготовку до вторгнення російського червоного війська в Україну так званий «главковерх Південної Росії» Володимир Антонов-Овсієнко:
Сергій Грабовський: Той самий Антонов, якому Ленін наполегливо радив підписуватися «Овсієнком», щоб його сприймали українці як свого.
«З Північного і Західного фронтів, із гарнізонів Петрограда, Москви та інших міст розпочалася відправка зведених загонів солдатів, матросів та червоногвардійців на південь – Гомель, Брянськ і далі до Бахмача, Харкова.
Для боротьби із Центральною Радою передбачалося використати дислокований в районі Жмеринки 2-й гвардійський корпус російської армії.
У Севастополь був відправлений комісар Шерстобитов, щоб втягнути в боротьбу матросів Чорноморського флоту.
Безпосереднє керівництво наступом військ із Гомеля на Бахмач було доручено Берзіну. Йому доручалося координувати свої дії з Кудинським, який концентрував більшовицькі частини в Брянську, Орлі та Курську для захоплення Харкова».
Сергій Грабовський: 18 грудня Совнарком визнав незадовільною відповідь Генерального Секретаріату на свій ультиматум (а інакше і бути не могло) і вирішив вважати себе у стані війни з Центральною Радою.
На той момент на Лівобережжі від півночі Чернігівщини до півдня Донбасу вже близько двох тижнів точилася війна між українськими частинами та загонами російських більшовиків.
Одні історики називають цю війну «першою українсько-російською», інші – «радянсько-совєтською».
Яка ж назва найбільше відповідає її характеру? Говорить київський історик Владислав Гриневич.
Владислав Гриневич: Її називали по-різному. Називали «україно-більшовицька війна». Але в даному контексті воно не зовсім так, бо тут не українці з більшовиками воювали. В тій війні на боці росіян були і українці, і дуже відомі українці, такі як Примаков, такі як син відомого письменника Коцюбинського Юрій Коцюбинський, який, власне, і командував військами, що з Харкова на Київ йшли.
Зараз називають здебільшого цю війну «війною радянської України проти УНР» чи називають «війною Росії проти УНР». Бо все ж таки український уряд до певної міри був умовний, і він скоріше був кишеньковий від московського уряду.
Максим Стріха: Щоб полегшити своїй армії оволодіння Україною, більшовики спробували втретє за півтора місяця захопити владу у Києві, де в ті дні проходив Всеукраїнський з’їзд рад. Вони запропонували сформувати Центральний виконавчий комітет рад України і замінити ним Центральну Раду.
Проте цю пропозицію підтримала лише десята частина з 2,5 тисяч делегатів з’їзду. До того ж з’їзд засудив ультиматум Раднаркому і схвалив відповідь Генерального Секретаріату.
Сергій Грабовський: Не здобувши підтримки у Києві, більшовики та деякі інші делегати з’їзду, себто ліві соціалісти –загалом 124 особи, – 20 грудня виїхали до Харкова. Там вони приєдналися до делегатів ІІІ екстреного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну і оголосили себе І Всеукраїнським з’їздом Рад.
Цей з’їзд, звичайно, не можна вважати легітимним, оскільки його делегати представляли лише 89 з майже півтисячі рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, які тоді існували в Україні.
Фактично це був з’їзд більшовицької партії, яку напередодні, на виборах до Всеросійських Установчих Зборів підтримало лише 10% виборців колишньої підросійської України.
Максим Стріха: 21 грудня Харків захопили вже згаданий загін балтійських матросів Ховріна і Желєзнякова, загін петроградських червоногвардійців Зайцева і загін чорноморських матросів Мокроусова.
А 25 грудня більшовицький з’їзд у Харкові оголосив Україну «Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів» та частиною радянської Росії.
З’їзд також заявив про поширення на територію України всіх декретів петроградського Раднаркому і про скасування всіх законодавчих актів та розпоряджень Центральної Ради, насамперед про заборону вивозу збіжжя з України.
Сергій Грабовський: Оце останнє, мабуть, було одним із найважливіших реальних приводів, чому саме більшовики послали свої збройні загоди до України.
І цікаво, що офіційно більшовики називали совєтську Україну теж «Українською Народною Республікою». І це був, мабуть, перший випадок застосування технології «клонування», яка потім широко застосовувалася більшовиками і в період 1918–1920 років, і в 1939–1945 роках.
Але повернімося до перебігу тодішніх подій.
Через два дні Петроградський Совнарком визнав совєтську УНР і пообіцяв їй всіляку підтримку.
30 грудня був сформований український совєтський уряд, що, на відміну від Генерального Секретаріату в Києві, назвався Народним Секретаріатом.
Максим Стріха: Один із членів більшовицького Народного Секретаріату Володимир Затонський, який 1938 року так само, як і Антонов-Овсієнко, був розстріляний більшовиками, згадував, що до харківського уряду самі його члени ставилися «трохи гумористично», його не визнавала навіть Харківська рада робітничих і солдатських депутатів, і він перебував, за висловом Затонського, «у кишені». Зрозуміло, у чиїй.
Ще відвертіше про характер харківського уряду висловився один з його 12 міністрів, народний секретар військових справ Василь Шахрай.
«Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніш їхніх прізвищ?
Що я за “український військовий міністр”, коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади?
За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться як на вороже».
Сергій Грабовський: Після створення харківського уряду Совнарком став видавати агресію совєтської Росії проти Української Народної Республіки за війну українців проти українців – такий собі внутрішній конфлікт між Народним та Генеральним секретаріатами.
І ця хитрість мала успіх: на пропозицію Володимира Винниченка Генеральний Секретаріат ухвалив запитати у Совнаркому, чи воює він, а чи ні.
Власне, за моделлю, відпрацьованою в Україні: інтернаціональна допомога попередньо створеному кишеньковому урядові, – згодом відбувалися вторгнення і у Фінляндію, і в 1979 році в Афганістан.
І навіть сьогодні, через 90 років, чимало українських громадян вважають події кінця 1917-го – початку 1918 років типовою громадянською війною.
Максим Стріха: А поки українські урядовці з’ясовували, чи справді соціалістична Росія веде війну проти Української Народної Республіки, російське червоне військо оволоділо Лівобережжям.
Сергій Грабовський: Наступ 30-тисячної армії Муравйова намагалися стримати українські частини, загальна кількість яких на всьому Лівобережжі складала лишень кілька тисяч вояків. І це при тому, що ще влітку про свою підтримку Центральній Раді заявляли представники мільйона вояків на фронті, який проходив територією України. Ба більше, восени цей фронт був названий Українським фронтом.
Але ці війська кудись випарувалися.
На відміну від добре озброєної більшовицької армії, українські частини весь відчували брак зброї, боєприпасів та амуніції. І це при наявності на території України величезних армійських складів для забезпечення фронту.
Максим Стріха: Головною причиною швидкого захоплення Лівобережжя та військового краху УНР в січні 1918 року став насамперед брак в української влади політичної волі протистояти агресії.
Більшість тодішніх українських провідників за своїми соціалістичними переконаннями були супротивниками формування регулярного національного війська, яке, мовляв, є знаряддям експлуататорських класів.
Знову говорить історик Владислав Гриневич.
Владислав Гриневич: В Україні, починаючи від утворення Центральної Ради, постійно були проблеми з самою ідеєю: чи формувати українську армію?
Довкола цього точилися дискусії, а в той самий момент в російській армії відбувалися дуже потужні процеси українізації.
Але в Українській республіці превалювала позиція соціалістична, що армія не потрібна, потрібна озброєна міліція, потрібні такі добровольчі загони.
Власне кажучи, от весь цей глобальний процес українізації армії не був каналізований у річище створення української армії.
В той же час більшовики, хоча й були соціалістами, комуністами, подбали про свою армію. У них була армія у вигляді спочатку добровільної Червоної гвардії, але поступово з цієї Червоної гвардії була утворена потужна Червона армія, яка і відвоювала імперію для більшовиків надалі.
Отже, на момент, коли, згідно ІІІ Універсала, Україна заявила про прагнення творити свою державу, тут ще більше виникло проблем, бо в Україні було дуже багато російських офіцерів і російських військ.
Сергій Грабовський: Наприкінці грудня Генеральний Секретаріат розформував як контрреволюційні обидві сердюцькі дивізії загальною чисельністю 15 тисяч вояків.
У січні Генеральний Секретаріат оголосив взагалі про демобілізацію армії і створення натомість народної міліції. Так що нечисленні українські частини, що чинили тоді опір армії Муравйова: Курінь Січових Стрільців, Гайдамацький Кіш Слобідської України, підрозділи І Українського корпусу Павла Скоропадського, загони Вільного Козацтва, – билися, власне, всупереч урядовим рішенням.
Максим Стріха: Відтак, російська більшовицька армія до середини лютого захопила все Лівобережжя, Південь і більшу частину Правобережжя зі столицею Києвом включно. Під контролем українського уряду залишалися лишень частина Волині і Поділля.
Тож, щоб визволити Україну, Центральна Рада була змушена звернутися по військову допомогу до Німеччини та Австро-Угорщини.
І, мабуть, найбільш точно ту війну в її першу річницю охарактеризувала газета Української соціал-демократичної робітничої партії «Червоний прапор».
«Ми іменно на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією.
Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.
Ми добре пам’ятаємо плакати з написом “Смерть буржуям и украинцам”.
Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, що її торік пережила українська нація».
Сергій Грабовський: Тоді українські політики писали, що вони не забули тієї російської шовіністичної свистопляски. А чи пам’ятають сучасні українські політики про те, що було 90 років тому, і чи зробили вони з того належні висновки?
Сьогодні ми говоритимемо про те, як 90 років тому політичні обставини змусили українців одночасно і розбудовувати свою державність, і захищати її.
«Рада змушує нас оголосити їй війну, і це ми вчинимо без вагання, навіть якби та інституція мала бути формально визнана такою, що безумовно репрезентує все населення незалежної буржуазної Української Республіки».
Максим Стріха: Цими словами завершувався підготовлений Троцьким, Сталіним та Леніним ультиматум, що його петроградський Раднарком пред’явив Центральній Раді 17 грудня 1917 року.
Як ми розповідали у своїй програмі місяць тому, російські більшовики справді без жодних вагань розпочали війну проти Української Народної Республіки.
Вони вдалися до військової інтервенції після того, як у Києві провалилися два більшовицьких заколоти поспіль, а спроба захопити столицю силами збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу була зірвана частинами 1-го Українського корпусу під командуванням Павла Скоропадського.
Сергій Грабовський: Нагадаємо, що в своєму ультиматумі Совнарком вимагав від Центральної Ради не дезорганізувати спільний фронт проти Німеччини та Австро-Угорщини проведенням українізації військових частин, не пропускати з фронту на Дон і Урал козачі загони, не підтримувати повстання проти совєтської влади і припинити роззброєння збільшовичених військових підрозділів.
Власне кажучи, вимоги напіванекдотичні, оскільки українізовані частини були найбоєздатнішими на фронті проти Німеччини та Австро-Угорщини, а збільшовичені військові підрозділи щойно спробували вчинити антиукраїнський заколот.
Генеральний Секретаріат, тобто український уряд, відхилив ультиматум як втручання у внутрішні справи України і як замах на право українського народу на самовизначення.
Максим Стріха: Але відповідь Генерального Секретаріату вже не мала для Раднаркому жодного значення, бо ще за 10 днів до пред’явлення ультиматуму Ленін розпорядився відправити до Харкова та на Донбас перший озброєний загін балтійських матросів на чолі з Ховріним та Желєзняковим.
Тоді ж був уведений в дію спеціальний план військової кампанії проти Української Народної Республіки.
Ось як згадував про підготовку до вторгнення російського червоного війська в Україну так званий «главковерх Південної Росії» Володимир Антонов-Овсієнко:
Володимир Антонов-Овсієнко |
(Фото з фондів Центрального державного архіву кінофотофонодокументів України) |
«З Північного і Західного фронтів, із гарнізонів Петрограда, Москви та інших міст розпочалася відправка зведених загонів солдатів, матросів та червоногвардійців на південь – Гомель, Брянськ і далі до Бахмача, Харкова.
Для боротьби із Центральною Радою передбачалося використати дислокований в районі Жмеринки 2-й гвардійський корпус російської армії.
У Севастополь був відправлений комісар Шерстобитов, щоб втягнути в боротьбу матросів Чорноморського флоту.
Безпосереднє керівництво наступом військ із Гомеля на Бахмач було доручено Берзіну. Йому доручалося координувати свої дії з Кудинським, який концентрував більшовицькі частини в Брянську, Орлі та Курську для захоплення Харкова».
Сергій Грабовський: 18 грудня Совнарком визнав незадовільною відповідь Генерального Секретаріату на свій ультиматум (а інакше і бути не могло) і вирішив вважати себе у стані війни з Центральною Радою.
На той момент на Лівобережжі від півночі Чернігівщини до півдня Донбасу вже близько двох тижнів точилася війна між українськими частинами та загонами російських більшовиків.
Одні історики називають цю війну «першою українсько-російською», інші – «радянсько-совєтською».
Яка ж назва найбільше відповідає її характеру? Говорить київський історик Владислав Гриневич.
Владислав Гриневич: Її називали по-різному. Називали «україно-більшовицька війна». Але в даному контексті воно не зовсім так, бо тут не українці з більшовиками воювали. В тій війні на боці росіян були і українці, і дуже відомі українці, такі як Примаков, такі як син відомого письменника Коцюбинського Юрій Коцюбинський, який, власне, і командував військами, що з Харкова на Київ йшли.
Зараз називають здебільшого цю війну «війною радянської України проти УНР» чи називають «війною Росії проти УНР». Бо все ж таки український уряд до певної міри був умовний, і він скоріше був кишеньковий від московського уряду.
Максим Стріха: Щоб полегшити своїй армії оволодіння Україною, більшовики спробували втретє за півтора місяця захопити владу у Києві, де в ті дні проходив Всеукраїнський з’їзд рад. Вони запропонували сформувати Центральний виконавчий комітет рад України і замінити ним Центральну Раду.
Проте цю пропозицію підтримала лише десята частина з 2,5 тисяч делегатів з’їзду. До того ж з’їзд засудив ультиматум Раднаркому і схвалив відповідь Генерального Секретаріату.
Сергій Грабовський: Не здобувши підтримки у Києві, більшовики та деякі інші делегати з’їзду, себто ліві соціалісти –загалом 124 особи, – 20 грудня виїхали до Харкова. Там вони приєдналися до делегатів ІІІ екстреного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну і оголосили себе І Всеукраїнським з’їздом Рад.
Цей з’їзд, звичайно, не можна вважати легітимним, оскільки його делегати представляли лише 89 з майже півтисячі рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, які тоді існували в Україні.
Фактично це був з’їзд більшовицької партії, яку напередодні, на виборах до Всеросійських Установчих Зборів підтримало лише 10% виборців колишньої підросійської України.
Максим Стріха: 21 грудня Харків захопили вже згаданий загін балтійських матросів Ховріна і Желєзнякова, загін петроградських червоногвардійців Зайцева і загін чорноморських матросів Мокроусова.
А 25 грудня більшовицький з’їзд у Харкові оголосив Україну «Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів» та частиною радянської Росії.
З’їзд також заявив про поширення на територію України всіх декретів петроградського Раднаркому і про скасування всіх законодавчих актів та розпоряджень Центральної Ради, насамперед про заборону вивозу збіжжя з України.
Сергій Грабовський: Оце останнє, мабуть, було одним із найважливіших реальних приводів, чому саме більшовики послали свої збройні загоди до України.
І цікаво, що офіційно більшовики називали совєтську Україну теж «Українською Народною Республікою». І це був, мабуть, перший випадок застосування технології «клонування», яка потім широко застосовувалася більшовиками і в період 1918–1920 років, і в 1939–1945 роках.
Але повернімося до перебігу тодішніх подій.
Через два дні Петроградський Совнарком визнав совєтську УНР і пообіцяв їй всіляку підтримку.
30 грудня був сформований український совєтський уряд, що, на відміну від Генерального Секретаріату в Києві, назвався Народним Секретаріатом.
Володимир Затонський |
() |
Ще відвертіше про характер харківського уряду висловився один з його 12 міністрів, народний секретар військових справ Василь Шахрай.
«Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніш їхніх прізвищ?
Що я за “український військовий міністр”, коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади?
За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться як на вороже».
Сергій Грабовський: Після створення харківського уряду Совнарком став видавати агресію совєтської Росії проти Української Народної Республіки за війну українців проти українців – такий собі внутрішній конфлікт між Народним та Генеральним секретаріатами.
І ця хитрість мала успіх: на пропозицію Володимира Винниченка Генеральний Секретаріат ухвалив запитати у Совнаркому, чи воює він, а чи ні.
Власне, за моделлю, відпрацьованою в Україні: інтернаціональна допомога попередньо створеному кишеньковому урядові, – згодом відбувалися вторгнення і у Фінляндію, і в 1979 році в Афганістан.
І навіть сьогодні, через 90 років, чимало українських громадян вважають події кінця 1917-го – початку 1918 років типовою громадянською війною.
Максим Стріха: А поки українські урядовці з’ясовували, чи справді соціалістична Росія веде війну проти Української Народної Республіки, російське червоне військо оволоділо Лівобережжям.
Сергій Грабовський: Наступ 30-тисячної армії Муравйова намагалися стримати українські частини, загальна кількість яких на всьому Лівобережжі складала лишень кілька тисяч вояків. І це при тому, що ще влітку про свою підтримку Центральній Раді заявляли представники мільйона вояків на фронті, який проходив територією України. Ба більше, восени цей фронт був названий Українським фронтом.
Але ці війська кудись випарувалися.
На відміну від добре озброєної більшовицької армії, українські частини весь відчували брак зброї, боєприпасів та амуніції. І це при наявності на території України величезних армійських складів для забезпечення фронту.
Максим Стріха: Головною причиною швидкого захоплення Лівобережжя та військового краху УНР в січні 1918 року став насамперед брак в української влади політичної волі протистояти агресії.
Більшість тодішніх українських провідників за своїми соціалістичними переконаннями були супротивниками формування регулярного національного війська, яке, мовляв, є знаряддям експлуататорських класів.
Знову говорить історик Владислав Гриневич.
Владислав Гриневич: В Україні, починаючи від утворення Центральної Ради, постійно були проблеми з самою ідеєю: чи формувати українську армію?
Довкола цього точилися дискусії, а в той самий момент в російській армії відбувалися дуже потужні процеси українізації.
Але в Українській республіці превалювала позиція соціалістична, що армія не потрібна, потрібна озброєна міліція, потрібні такі добровольчі загони.
Власне кажучи, от весь цей глобальний процес українізації армії не був каналізований у річище створення української армії.
В той же час більшовики, хоча й були соціалістами, комуністами, подбали про свою армію. У них була армія у вигляді спочатку добровільної Червоної гвардії, але поступово з цієї Червоної гвардії була утворена потужна Червона армія, яка і відвоювала імперію для більшовиків надалі.
Отже, на момент, коли, згідно ІІІ Універсала, Україна заявила про прагнення творити свою державу, тут ще більше виникло проблем, бо в Україні було дуже багато російських офіцерів і російських військ.
Сергій Грабовський: Наприкінці грудня Генеральний Секретаріат розформував як контрреволюційні обидві сердюцькі дивізії загальною чисельністю 15 тисяч вояків.
У січні Генеральний Секретаріат оголосив взагалі про демобілізацію армії і створення натомість народної міліції. Так що нечисленні українські частини, що чинили тоді опір армії Муравйова: Курінь Січових Стрільців, Гайдамацький Кіш Слобідської України, підрозділи І Українського корпусу Павла Скоропадського, загони Вільного Козацтва, – билися, власне, всупереч урядовим рішенням.
Максим Стріха: Відтак, російська більшовицька армія до середини лютого захопила все Лівобережжя, Південь і більшу частину Правобережжя зі столицею Києвом включно. Під контролем українського уряду залишалися лишень частина Волині і Поділля.
Тож, щоб визволити Україну, Центральна Рада була змушена звернутися по військову допомогу до Німеччини та Австро-Угорщини.
І, мабуть, найбільш точно ту війну в її першу річницю охарактеризувала газета Української соціал-демократичної робітничої партії «Червоний прапор».
«Ми іменно на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією.
Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.
Ми добре пам’ятаємо плакати з написом “Смерть буржуям и украинцам”.
Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, що її торік пережила українська нація».
Сергій Грабовський: Тоді українські політики писали, що вони не забули тієї російської шовіністичної свистопляски. А чи пам’ятають сучасні українські політики про те, що було 90 років тому, і чи зробили вони з того належні висновки?