Петропавлівка Бериславського району Херсонщини прожила сім місяців під окупацією. Російські військові мародерили по хатах. З села зникали люди. Місцеві були змушені переховувати дітей та молодих дівчат. Через обстріли армії РФ у селі загинуло подружжя, було зруйновано кілька хат та комунальних споруд. Зараз, після звільнення, Петропавлівка перебуває за 25 кілометрів від лінії фронту, отож про повноцінне відновлення життя тут поки не йдеться. І все ж в село повертаються жителі, налагоджуються комунікації.
Що пережили мешканці населеного пункту під час окупації та як відроджується село зараз – у репортажі Радіо Свобода.
Життя в окупації
Бібліотекарка Надія Рябчук з чоловіком та трьома дітьми прожила всі сім місяців окупації в рідному селі. Розказує: Петропавлівку захопили в перші дні повномасштабного вторгнення.
Увесь той час у людей не було світла, а отже й централізованого водопостачання.
Готували їсти на буржуйках – у кого що було. Воду на технічні потреби й напування скотини брали дощову.
Бог, мабуть, бачив: запаси закінчувалися – і дощНадія Рябчук
«Ми чекали дощу. Бог, мабуть, бачив: тільки в нас запаси закінчувалися – і дощ. Вода дощова відстояна була, хоч попрати та худобі.
Почали люди вручну копати колодязі, щоб дістатися до води. Вона була гіркувата, і все ж її можна було пити», – каже жінка.
Окупанти поводилися як окупанти: заселялися в хати, звідки виїхали господарі, крали все, що бачили. З будівлі старостату забрали все цінне: комп’ютери, ноутбуки та іншу техніку. Молодих дівчат та дітей, каже жінка, доводилося переховувати.
На танках, на БТРах вони по селу їздили і забирати з собою все – сковорідки, матраци, каструлі, техніку, холодильники
«Діти вдома були, боялися, ховалися, на вулицю майже не виходили. І стріляли по нас, і прилітало до нас. На танках, на БТРах вони по селу їздили і забирати з собою все – сковорідки, матраци, каструлі, техніку, холодильники. Все забирали. В посадках полишали, коли тікали. Ходили по будинках з обшуками. Це росіяни. А «ДНРівці» ходили, їсти просили – молоко, м'ясо.
Буряти заїздили – дівчат шукали. В мене донька, їй тоді 17 років було, то вона всі сім місяців просиділа в хаті, на подвір’я не виходила. Боялася, щоб не помітили. Вийшла, вже тоді, коли наші село звільнили, плакала. Каже: вдихнула хоч свіжого повітря…», – розказує Надія.
Під час окупації в селі з 300 жителів залишалося близько половини, зокрема 12 дітей. Серед них – і Людмила Шепета. Тоді їй було 17. Дівчина мешкала з бабусею, дідусем та братом на околиці. З хати старалася не виходити.
Ти йдеш і бачиш, що щось стирчить з землі, щось страшне й залізне. Оце страшноЛюдмила Шепета
«Що їли? Це ж село. Яєчко курочка знесе, корівка... Брали продукти й з магазину. Гроші переводили на картку продавцеві. У нас в селі я рублів не бачила, тільки гривні. Ми віддалено від села живемо, то в нас росіяни не ходили. А в самому селі – ходили, хати обкрадали.
Ми з братом завжди сиділи вдома. Десь там машини гудуть – а я надвір не виходжу, сиджу. Нам пощастило, що в нас був запас ліків, у нас тітка – лікар. Картопля, цибуля, дрібне – встигли посадити на городі. А найстрашніше – коли були прильоти недалеко біля будинку. Ти йдеш і бачиш, що щось стирчить з землі, щось страшне й залізне. Оце страшно», – розказує Людмила.
Пенсіонерка Раїса Гашицька місяці окупації не може згадувати без сліз. Каже: донька з дітьми встигла виїхати до Кривого Рогу, а вони з чоловіком лишилися.
Найстрашнішими, говорить, були місяці без ліків.
Таблеток не було. Десь до сусідів підеш: дайте хоч половинкуРаїса Гашицька
«У мене – цукровий діабет, у чоловіка – гіпертонія. Таблеток не було. Десь до сусідів підеш: дайте хоч половинку. А вони до тебе, також просять… Виживали як могли. Що ми їли? Припустимо, у мене є чи качка, чи курка – складалися. В того – крашанка, в того – молоко. В кого є борошно – давали. То вареничок якийсь зліпиш, то ще щось. Воду збирали дощову. У нас невелика свердловина – вода дуже гірка, але всі ходили до нас по воду. Треба ж було хоч посуд помити. Ні свічок не було, нічого. Так і жили – без світла», – говорить вона.
Якось до них з чоловіком приходили окупанти, згадує Раїса. Погрожували вбивством за те, що комунікують з сусідами.
«Еще раз прийдете – я вас застрелю»
«Стукали. Десь о 4-ій ранку. Питають: «Что вы бегаете к соседям?». Кажу: «Ну ми ж повинні якось спілкуватися». «Еще раз прийдете – я вас застрелю», – відповідь. Потім я знову пішла. Він знову побачив і каже: «Не ходите, убью». Зв’язку не було. Але в інших були телефони, ми з сусідами спілкувалися… Нам треба було якось вижити. Надія, звичайно, допомагала», – згадує жінка.
Визволення села
Петропавлівка була звільнена від окупації 5 жовтня 2022 року. За кілька днів до того, згадують місцеві, колони російської техніки йшли на виїзд з села. Потім настало затишшя. Згодом люди побачили на вулиці техніку з українськими прапорами.
«З 3-го на 4-е мені приснився сон, що нібито наші їдуть. Вранці йду по корову, повертаюся, дивлюся – справді наші їдуть, з прапором. Це такі емоції були!.. І всі люди теж побачили, почали збігатися. Плачуть, обіймаються. Це велике щастя було», – каже Надія Рябчук.
Хлопців зустрічали біля сільради, зірвали російський прапорРаїса Гашицька
«Ми побачили, що їде воєнна машина. Сидить чоловік і всім махає. Ми спершу не зрозуміли, а потім уже зраділи. Хлопців зустрічали біля сільради, зірвали російський прапор», – згадує Раїса Гашицька.
Що зараз
Через обстріли армії РФ у селі загинуло подружжя, понівечено кілька хат та комунальних споруд. Зокрема, школа, дитсадок, бібліотека, клуб, магазин та склад – усе в руїнах. Зараз, після звільнення, Петропавлівка перебуває за 25 кілометрів від лінії фронту, отож про повноцінне відновлення життя тут не йдеться.
Завдяки доброчинникам в селі облаштували пункт незламності й систему фільтрування води.
А цього тижня відкрили й безпечний дитячий простір з усіляким «начинням» – меблями, іграшками, розвиваючими іграми, книжками.
Гроші надійшли від міжнародних організацій з Великої Британії, США та Німеччини. Їх залучив до співпраці фонд «За майбутнє України» з Дніпра.
У кожної дитини має бути не просто безпечне місце для навчання, відпочинку, відновлення, а радісне місцеОлена Лучко
Керівниця Олена Лучко працює з дітьми з прифронтових територій десять років. Говорить: це вже 33-ій дитячий простір, відкритий її організацією з початку повномасштабної війни.
Розказує: будівельні матеріали, меблі та все інше волонтери фонду привозили з Дніпра, бо на Херсонщині з цим тяжко. На облаштування простору пішло кілька місяців, каже Олена.
«Ми добре попрацювали над простором. Ми залучили кошти доброчинників, міжнародних організацій. І залучили громаду. Ремонтно-будівельні роботи – зроблено руками громади. Ми ж наповнили цей простір меблями, обладнанням, ресурсними матеріалами. Те, що вийшло, – це велике свято.
У кожної дитини має бути не просто безпечне місце для навчання, відпочинку, відновлення, а радісне місце. Місце, яке повертає їй дитинство, повертає сміх. Це дуже важливо на деокупованих територіях. Діти тут будуть малювати, читати, гратися, брати участь в арттерапії, є можливість займатися руханками, фізіотерапевтичними вправами, а ми будемо продовжувати наповнювати цей простір. Окрім того, до дітей громади приїжджають психологи, які працюють над відновленням їхнього психологічного стану після травмуючих подій», – говорить керівниця фонду «За майбутнє України» Олена Лучко.
На відкритті простору діти, яких у селі зараз близько пів сотні, отримали набори канцтоварів, а також солодощі.
Коли буде відбудова
Попри близькість до лінії фронту в Петропавлівку повертаються люди, поступово налагоджують побут.
Староста Костянтин Сігаєв розповідає зараз у селі, як і до війни, мешкає 300 людей. Частина – не повернулися, але тут облаштувалися переселенці з Херсона та сіл, які перебувають на лінії вогню. Двоє жителів, каже Сігаєв, і досі перебувають у полоні, в Росії.
Місцева влада вивчає питання відбудови зруйнованих будинків та споруд, зауважує староста.
Інвестиції прийдуть з Європи, і є надія, що ми ще краще будемо розвивати селоКостянтин Сігаєв
«Уже пройшли офіційні комісії, складені акти, заходять міжнародні організації. І ми людям надавали будматеріали для ремонту будинків, допомагали руками, роботою, чим могли.
Школа, дитсадок, бібліотека – відновлення не на часі, бо ще немає 45-кілометрової зони від лінії фронту. Як тільки ворога буде відігнано подалі, ми цим займемося. Звичайно, є надія на відновлення села. Інвестиції прийдуть з Європи, і є сподівання, що ми ще краще будемо розвивати село», – розповів староста.
Психологічно після деокупації жителі села ще не відновилися, вважає пенсіонерка Раїса Гашицька.
«Тоді я в собі тримав, а зараз, тільки що, і зразу – в плач. Насувається те, чого не хочеш згадувати. Книжку читаю, Біблію читаю, в церкву ходжу, з онуками займаюся. Чоловік – той щось стругає, то пиляє, він – так долає», – каже вона.
Я можу спокійно займатися навчанням, роботою і вже не боюся, тут – УкраїнаЛюдмила Шепета
Натомість Людмила Шепета говорить, що після звільнення місцеві нарешті перестали боятися, життя завирувало.
«З потеплінням почали садити городи, обробляти землю, корівки он пасуться. Можемо спокійно вийти надвір, немає такого страху, що щось прилетить. Усе розміновано. Я можу спокійно займатися навчанням, роботою і вже не боюся, тут – Україна», – каже дівчина.
- Одразу після звільнення великої частини Херсонщини президент Зеленський повідомив, що Росія зруйнувала понад 50 сіл області. після того російська армія продовжила обстрілювати усі території Херсонщини і сам Херсон, руйнуючи інфраструктуру і убиваючи людей.
- Кремль заперечує, що здійснює цілеспрямовані атаки, що завдають шкоди цивільному населенню.
Форум