Доступність посилання

ТОП новини
19 Серпень 2018, Київ 15:17

​«Найбільше пригнічував моральний тиск» – боєць, що два роки пробув у полоні сепаратистів


Антон Гросицький

Дніпро – 30-річний боєць Збройних сил України Антон Гросицький повернувся з полону на батьківщину, до Дніпра після грудневого обміну полоненими між Україною та бойовиками угруповань «ДНР» та «ЛНР». Два роки неволі, зокрема, перебування в катівнях будівлі колишнього Донецького СБУ, – позаду. Зараз чоловік проходить лікування у військовому шпиталі, плекає надії на майбутнє – за фахом він слюсар, до початку бойових дій на Донбасі шість років пропрацював на підприємстві. До 2014-го, коли добровольцем пішов до війська…

Він потрапив до рук озброєних сепаратистів у грудні 2015 року – машина, де перебував боєць і його товариші, випадково заїхала на ворожий блокпост. Згадувати про подальші два роки неволі, каже Антон Гросицький, дуже важко, найбільше – про моральний тиск і приниження.

Історією його перебування в полоні зацікавились українські правозахисники, вони готують звернення до Європейського суду з прав людини.

Радіо Свобода в середу вдалось поспілкуватись із самим колишнім полоненим.

Я так зрозумів, що це була російська група, бо вони навіть не орієнтувались, весь час зупинялись і питали дорогу до Донецька

Антон Гросицький: «19 грудня 2015 року. Блокпост так званих «Збройних сил ДНР». Там нас спершу, будемо казати так, дуже сильно «виховували» – били, провокували на втечу, аби застрелити. А потім, я так зрозумів, їм прийшов наказ «згори» нас не займати, а везти до Донецька, в колишнє СБУ, де зараз розташована комендантська рота «ДНР».

Поки везли в машині, нас увесь час били. Дуже пощастило, що вони не знайшли плоскогубців, бо хотіли повиривати нігті. Я так зрозумів, що це була російська група, бо вони навіть не орієнтувались, весь час зупинялись і питали дорогу до Донецька. Мене постійно били, всі дві години дороги: вибивали мені плече, щоб я не міг більше автомат тримати, «клепали» мене по ногах, зламали палець.

Кажуть: «Скажіть щось погане про Україну, якщо хочете, щоб ніч у вас пройшла спокійно»

У Донецьку нас посадили у підвал, били, допитували. Спершу ми були в одиничних камерах – ні світла, нічого. Тільки через пару днів нас погодували: принесли по маленькій тарілочці кашки, по шматочку хліба. До туалету нас вивели тільки через три дні. Десь через два тижні я побачив своїх хлопців, вони сказали мені «Слава Україні!», і я зрозумів, що це наші. Їх було понад 30 осіб.

Сказали: краще відзняти це відео, поки ми побиті, «щоб частіше обміни відбувались». Кажуть: «Скажіть щось погане про Україну, якщо хочете, щоб ніч у вас пройшла спокійно

Якось раз приїхало телебачення. Нам сказали, що нас зніматимуть, щоб відіслати нашим батькам відео. Сказали: краще відзняти це відео, поки ми побиті, «щоб частіше обміни відбувались». Кажуть: «Скажіть щось погане про Україну, якщо хочете, щоб ніч у вас пройшла спокійно. Я сказав, що примусили, ось і все.

Потім нас повернули до «ями» – підвалу СБУ, посадили до своїх хлопців. Там уже було легше – можна було і чай зігріти, і покурити.

Місяця через півтора сказали, що нас повезуть на роботи під Іловайськ. Чесно кажучи, ми з хлопцями думали, що нас повезуть на розстріл. Нас посадили до машини чоловік 15 і повезли в Іловайськ робити демонтаж бази пально-мастильних матеріалів. Там годували, ставились нормально. Місяців зо два ми їздили на роботи, потім нас перевели вантажниками до їдальні. Там ми чистили овочі. З цієї кухні нам виділявся пайок.

Потім ми сиділи на вулиці Артема, потім – на Молодіжній, у камерах, а потім нам сказали, що нас готують на обмін. Це був червень 2016 року. На роботи нас уже не пускали, а через три дні вивели, наказавши взяти найнеобхідніші речі, і повезли на Макіївську тюрму. Привезли, оформили, сильно побили. Там ми сиділи вже до останнього.

Далі вже не били, але знищували морально. Дуже неприємно згадувати, принижували до такого, що один чоловік, який з нами сидів, збожеволів

Далі вже не били, але знищували морально. Дуже неприємно згадувати, принижували до такого, що один чоловік, який з нами сидів, збожеволів. Я скажу як солдат: найбільше пригнічував мене моральний тиск. Зараз, коли починають ставити питання про перебування в полоні, мене трусить. Постійно п’ю заспокійливе. Навіть батьки намагаються не розпитувати мене про це».

– Весь цей час ви мали зв’язок з рідними?

– Батькам повідомило моє командування, що я в полоні. Сам я зміг подзвонити їм тільки через місяць після того, як потрапив до полону. Давалось тільки дві хвилини поговорити. Мама плакала…

Півроку, коли ми перебували в Донецьку, в колишньому СБУ, раз на тиждень нам давали телефонувати батькам, ми спілкувались. Але після того, як нас повезли до Макіївки, – вже ні. Хлопці просили подзвонити – їх за це побили до втрати свідомості. Не дали ні подзвонити, ні цигарок.

Слава Богу, що була домовленість із Червоним Хрестом: вони нам привозили передачі від рідних. Але посилки наші в колонії постійно розривали, обкрадали, до нас доходило, грубо кажучи, 25% вмісту.

– Медичної допомоги не було?

– Червоний Хрест тільки привозив посилки. До воріт, бо далі їх не пропускали. Там була санчастина, але коли ми просили хоч би знеболювальні, нам відмовляли. Напевно, боялись, щоб ми їх «не переїли». У мене дуже боліли зуби, пекельний біль, хоч на стінку лізь. Мені запропонували тільки анальгін.

– А як вас годували, яка була їжа?

Вранці – тушкована капуста з запахом каналізації. В обід – суп і каша. Ні рідини там, нічого, лише одне борошно. І шматок хліба. Єдине – тричі на день нам давали окріп, щоб ми могли зробити чаю чи кави

– У Макіївській тюрмі ми перебували на «особливому режимі». Ми сиділи в камерах, де раніше перебували «ПЖ» – довічно засуджені. Було триразове харчування. Вранці – тушкована капуста з запахом каналізації. В обід – суп і каша. Ні рідини там, нічого, лише одне борошно. І шматок хліба. Єдине – тричі на день нам давали окріп, щоб ми могли зробити чаю чи кави.

Найбільше мене шокувало ставлення до нас. Начебто ми ж земляки, всі з однієї країни – і таке ставлення: кричали, що ми «вбивці», що ми «дітей їмо», «карателі», «укропи гнилі»…

– З літа 2016 року Ви чекали на обмін, а його все не було?

– Так, нам сказали, що буде обмін. Як ми пізніше зрозуміли, це була дезінформація, щоб ми не тікали, щоб не створювали їм проблем. Звісно, якби ми знали, що нас перевозять не на обмін, а до колонії, ми б спробували втекти.

– Іззовні приходила інформація про ситуацію в зоні бойових дій, в Україні загалом?

– У колонії нам дві години дозволяли подивитись телевізор: з 7-ї до 9-ї вечора, «1+1» та «5-й канал» були. Ми чекали новин. Там розповідали про ситуацію, про обстріли. У мене вікна виходили на терикон. Ми дізнались, що за 6 кілометрів від нас – наші позиції. Вночі було видно, як «Гради» стріляють по наших позиціях. А потім ми по місцевому радіо чули, як «полковник ДНР» говорив, що це ЗСУ обстрілюють їхні території.

– А зараз ви лікуєтесь, що плануєте далі?

– Я працював слюсарем 3-го розряду в «Міськводоканалі». У подальшому – відновлюсь, відновлю трохи здоров’я, опікуватимусь родиною. Зараз я перебуваю у травматології військового шпиталю, лікуюсь. У мене також виявили інфекційне захворювання, яке, як сказали лікарі, було занесене там, де я перебував, – коли виривали зуби. У цьому полоні я втратив 10 зубів.

– Що допомогло вам вистояти там, у полоні?

Допомогла віра в Господа Бога і батьки – дуже хотілось їх побачити до Нового року

– Чесно сказати, молився. Я ніколи не думав, що знатиму напам’ять «Отче наш» та інші молитви. До нас приїздили священики, підтримували, привозили речі. Допомогла віра в Господа Бога і батьки – дуже хотілось їх побачити до Нового року, так і вийшло…

У справі Гросицького з’ясувались серйозні порушення прав людини – юрист

Історією перебування в полоні бойовиків Антона Гросицького зацікавились правозахисники. Правозахисна група «Січ» готує звернення до Європейського суду з прав людини щодо нього і ще цілої низки колишніх полонених.

Як зазначив юрист «Січі» Володимир Плетенко, у Страсбурзькому суді є шанси довести порушення щонайменше трьох статей Конвенції прав людини: застосування тортур, примусова праця, порушення права на свободу та особисту недоторканність.

«Під час нашого спілкування з Антоном з’ясувались серйозні порушення прав людини. Передусім, його затримали незаконні підрозділи. Після цього, йому завдавали тортури, допитували із застосуванням сили, вогнепальної зброї. Його справа перспективна для звернення до Європейського суду з прав людини. Наша організація займається колишніми полоненими з 2014 року, і я думаю, що 99% за те, що рішення ЄСПЛ щодо Антона буде винесене. Єдине питання: коли? Докази щодо цієї справи є. По-перше, сам факт обміну полоненими, який доводить, що ця особа перебувала в полоні «ДНР». По – друге, дуже часто бойовики викладають відео з тортурами в інтернет, ми користуємось і цими доказами. Крім того, коли ми опитуємо колишніх полонених, вони надають дані щодо позивних, інші дані, і ми це описуємо. Європейський суд (із прав людини) приймає це як докази», – зазначив юрист.

Володимир Плетенко
Володимир Плетенко

27 грудня 2017 року на Донбасі між українською стороною і підтримуваними Росією бойовиками відбувся обмін утримуваними особами. Він був запланований за формулою «306 (тих, видачі кого домагалися підтримувані Росією бойовики – ред.) на 74 (військових і цивільних, включених до списку на обмін Україною – ред.)». Українській стороні 27 грудня передали 74 людини, проте одна з них вирішила залишитися на непідконтрольній українській владі території. Київ передав бойовикам 233 людини.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG