На початку війни на Донбасі місто Слов’янськ перетворилося на своєрідний символ так званої «русской весны». І хоча з моменту звільнення міста пройшло вже шість років, в Україні досі тривають суперечки – що це було: успіх української армії і, по суті, кінець проєкту «Новоросія» чи поразка?
Справа у тому, що на той момент місто, за заявами самих українських військових, було оточене. Але незважаючи на це, переважній більшості бойовиків російських гібридних сил вдалося вийти зі Слов’янська і продовжити воювати далі. Журналіст проєкту Радіо Свобода «Донбас.Реалії» Левко Стек вирішив відновити хронологію 4-5 липня 2014 року, поспілкувавшись із учасниками тих подій, щоб отримати відповіді на кілька ключових запитань: як саме бойовики тікали з міста, що зробили українські сили, щоб зупинити колону? Чому слов’янському угрупованню вдалося практично безперешкодно подолати понад сто кілометрів по відкритій місцевості й осісти в Донецьку? І взагалі, як ця операція вплинула на хід подальших бойових дій на Донбасі?
Чому Слов’янськ був таким важливим для сил АТО?
«Вже після захоплення було зрозуміло, що Слов’янськ став символом цього «русского мира», символом сепаратизму. І виходячи саме з цього, ми планували операцію щодо звільнення Слов’янська, тому що розуміли, що визволення Слов’янська, взяття його під контроль, одразу внесе певну розгубленість в оці терористичні угруповання, які на момент його взяття, розсіялися практично по всьому Донбасу», – пояснює начальник Генштабу ЗСУ у 2014–2019 роках Віктор Муженко.
«Слов’янськ розташований на комунікаціях, які йдуть вздовж Сіверського Дінця, практично до самого кордону. Це один із важливих оперативних напрямів, тому що він давав можливість контролювати цю трасу, яка йшла до кордону. Слов’янськ – одне з міст у цій низці населених пунктів – Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка – у лінії форпостів, що закривають вісь Маріуполь – Донецьк – Слов’янськ. Тому в оперативному плані Слов’янськ був архіважливий», – каже Михайло Забродський, командир 95-ї десантно-штурмової бригади, яка навесні-влітку 2014 року брала участь в операції з визволення Слов’янська.
Чому бойовики залишили Слов’янськ?
Влітку 2014-го я поїхав на Донбас, щоб знімати військову операцію в районі Слов’янська. Тоді здавалося, що це головне місце у зоні бойових дій. У будь-якому випадку, говорили про нього чи не найбільше. Я досить багато часу провів на позиціях навколо захопленого міста. Знімав і в самому Слов’янську, відразу після звільнення. Тому зараз ми вирішили використати ту інформацію, щоб детально відновити хід операції зі звільнення міста.
Блокпост сил АТО №1 у 2014-му розміщувався на західних околицях Слов’янська. Опинившись там, я вперше побачив важкі наслідки боїв довкола міста. 26 червня бойовики, використовуючи танки, атакували цю позицію. У тому бою загинули четверо українських військових.
«Ось місце їх загибелі. Бачите, мухи сидять, це місце крові. Працювали автоматники, кулеметники, гранатометники і важка техніка. Валилися дерева, було димно. З автоматами протистояти цьому було практично нереально. Наші два основних засоби – два БТРи – були першими ж двома пострілами знищені», – розповідав тоді військовослужбовець Національної гвардії Валерій.
У штабі обрали тактику блокування міста. Для цього на основних і другорядних дорогах, що ведуть до Слов’янська, встановлювали укріплені блокпости. Всього по периметру їх було дев’ять.
Восьмий блокпост, або як його ще називали – «3-А», був одним із «найгарячіших» поблизу Слов’янська. Обстріли там не припинялися через близькість до укріпленого району бойовиків у Семенівці. Вони зайняли корпуси місцевої психіатричної лікарні.
До звільнення міста я зміг побувати тут кілька разів, спілкувався із військовими і сам став свідком боїв.
– Ми щойно говорили з вами, кажете – немає завдання атакувати. Це якось давить, що мусите під обстрілами стояти весь час?
– Так, дуже. Важко психологічно. Бойовий дух у нас високий, а ми, та й не тільки ми, тут і 25-а, і 95-а бригади стоять, як м’ясо для пристрілки, – казав тоді військовослужбовець Національної гвардії Олександр.
– Тобто, хотіли б йти вперед?
– Так, так і ще раз так. Хотіли би піти і дати, як то кажуть, «ляща хорошого сепаратюгам», щоб відчули, що таке 2-й батальйон Нацгвардії.
Чому було ухвалене рішення блокувати місто?
«Будь-які дії у місті, особливо наступальні – це завжди дуже затратно, з точки зору втрат. Це завжди дуже довго, з точки зору часу, а фактор часу був тоді дуже важливий, треба було на все реагувати оперативно. І, крім того, це пов’язано зі значними жертвами серед цивільного населення, яких просто не уникнути під час вуличних боїв», – пояснює Михайло Забродський.
Дані про хід операції в штабі АТО отримували не тільки з передових позицій навколо Слов’янська. Джерела інформації були і всередині захопленого міста. Відомості про дії бойовиків надавали місцеві жителі, які погодилися бути «очима» і «вухами» військових. Ба більше, свої люди в української армії були навіть всередині угруповань бойовиків.
Серед них – Ігор Лук’янов – колишній військовослужбовець ЗСУ. До війни жив у Краматорську, а на початку конфлікту пішов добровольцем на фронт. Загальний стаж його служби в ЗСУ – 9 років.
– Наскільки я розумію, вашим завданням було проникнути в ряди бойовиків і звідти отримувати інформацію. Можете пояснити, як це відбувалося?
– Ну, не зовсім так. Це моя ініціатива була. Завдання як такого в той період не ставилося, бо була дезорганізація загальна і все планування було ситуативним. А те, що так вийшло потрапити в штаб до Стрєлкова, більшою мірою випадковість.
– Якою була мета?
– Збирати інформацію і передавати безпосередньому командуванню.
Переломний момент в операції по оточенню Слов’янська настав у другій половині червня. В ході боїв вдалося звільнити кілька населених пунктів на сході від міста. Сили АТО впритул наблизилися до своєї мети – повного оточення. Останньою краплею стала Миколаївка – її звільнили 4 липня.
Одними з перших втечу бойовиків помітили полонені, яких тоді утримували в Слов’янську.
– Чи можете пояснити, як ви потрапили «на підвал»?
– Дуже просто, як і дуже багато людей тоді у Слов’янську. Ось та машина, на якій я приїхав, на ній я місяця півтора, кілька разів на тиждень, а іноді й щодня, завозив у Слов’янськ продукти та медикаменти. А потім увесь день з церквою «Добра звістка» допомагав їм вивозити біженців зі Слов’янська. Потім, десь за три дні до їхньої втечі, на одному з блокпостів мене заарештували, висунули звинувачення спочатку в тому, що я виводжу «прикриття», як вони назвали місцевих жителів. Мовляв, ви ж «прикриття» вивезете і що потім буде з нами?», – розповідає свою історію волонтер Євген Ткачов.
– Коли ви зрозуміли, що вільні? Як це відбулося? Ви говорите, хтось прийшов і просто відкрив двері?
– Вже аналізуючи, ми прийшли до висновку, що один з варіантів: з нами сиділо кілька місцевих авторитетів злочинного світу. Може бути, що хтось із їхніх прийшов за своїми. Тому що – куди цей дідусь потім подівся, як подівся? Ми його після цих кількох хвилин вже не бачили.
Чого зараз недоговорює Гіркін?
Громадянин Російської Федерації Ігор «Стрєлков» Гіркін у 2014 був ватажком бойовиків, які захопили Слов’янськ.
– Чи було вам відомо, що у бойовиків виникла необхідність і розуміння, що з міста треба бігти? Коли це було і за яких обставин?
– Мені це стало відомо від «польових командирів» після наради. Ну, так званих польових командирів, яких біля себе збирав Гіркін. Коли це точно було, я згадати не можу. Але я точно знаю, коли цю інформацію я приніс. Коли я вийшов, ця інформація була донесена, але вона вже не була новиною. Тобто я вважав, що це важливо і приніс цю інформацію, але це вже було відомо, навіть на той період, – розповідає колишній військовослужбовець ЗСУ Ігор Лук’янов.
– Це коли було?
– Десь за три дні до виходу.
– Самі бойовики зараз заявляють, що рішення ухвалили, грубо кажучи, зранку, а ввечері вони вже виходили.
– Ні. Я дивився це інтерв’ю, Гіркін там частково правду каже, а частково бреше. Він сказав, що в останню ніч ставив завдання по виходу – так. Він молодшій-середній командній ланці це довів – так, це, дійсно, правда. Але те, що план обговорювався з вищими командирами раніше – цього він не сказав, – каже Лук’янов.
Полонений на той час Євген Ткачов також стверджує: відхід бойовиків не був спонтанним.
– По тому що ви бачили, чули, відчували: наскільки це був організований процес?
– Я так розумію, що їхня верхівка була поінформована і вони це планували. Тому що кинути тони цінного озброєння, але взяти з собою потрібних людей для обміну чи ще для чогось – на це у них вистачило часу і планування, – каже Євген Ткачов.
– Якусь частину полонених вивезли?
– Так, звісно. І там рахунок йшов на десятки. Це не одна і не дві людини.
У свою чергу Віктор Муженко зазначає: «Ми передбачали, що у них була можливість ще тижнів два доволі успішно утримувати Слов’янськ. Враховуючи те, що ми особливо не планували якоїсь активізації дій в самому місті. Проблема була, дійсно, з отриманням достовірної інформації, та й взагалі інформації. Інформації було море, але відсотків 90, якщо не більше, це була деза, яка потім нічим і ніким не підтверджувалась. І вже після оволодіння Слов’янськом, вона не знайшла свого реального підтвердження».
Як бойовики залишали місто?
Вихід бойовиків розпочався для них катастрофічно. Їхня бронегрупа вийшла на п’ятий блокпост. Він розміщувався на трасі між Слов’янськом і Краматорськом. За кілька годин практично вся техніка була знищена.
У 2014-му сюди я зміг потрапити туди тільки через кілька днів після бою. Втім, побачене цілком дозволяло відновити події тієї ночі. Розбиту бронетехніку ще довго не прибирали з траси. Але найбільше мене вразило інше: оглядаючи місце бою, ми натрапили на обпалені останки одного з бойовиків. Невідомо, чи то їх не знайшли, чи то забули. Відверто кажучи, до побаченого я зовсім не був готовий.
«Першим пішов на нас танк. Танк підірвався на мінах. Після цього хлопці з 4-ї роти 2-го батальйону знесли його з гранатомета. Далі пішла бойова машина піхоти. БМП застрягла між танком і товариш Бажура розніс її з тридцятки (30-міліметрова гармата на озброєнні БМП – ред.). Після цього пішла бойова машина десанту. БМД теж не вдалося прорватися, оскільки ми її знешкодили. І через чотири години важкого бою нам вдалося зупинити цю техніку», – розповідав через кілька днів після бою військовослужбовець 25-ї повітряно-десантної бригади Олексій.
Але поки там тривав бій, основна частина бойовиків залишала Слов’янськ за іншим маршрутом. Попри заяви військових, шляхи відходу у бойовиків ще залишалися. Це досить велика територія між четвертим і п’ятим блокпостами, які стояли на трасах зі Слов’янська в Краматорськ і Бахмут.
Щоб побачити, в яких умовах рухалися колони в ту ніч, ми самі вирішили проїхати по території, яка в 2014-му стала порятунком для бойовиків.
Щоб дістатися до Краматорська бойовикам треба було проїхати більше 10 кілометрів польовими дорогами. Зробити це швидко на цивільних автомобілях, яких в колонах було досить багато, не так і просто. Крім того, бойовики рухалися вночі і з вимкненими фарами. Це теж варто враховувати.
«На той період ця дорога залишалася останньою. І я по ній ходив тільки з цієї причини: тому що іншої можливості, щоб не вийти на противника і не вийти на наших з боку ворога – не було. Це єдина дорога залишалася. Єдина дорога постачання, причому вона була активною. Причому навіть коли я по ній виходив, кілька машин з бойовиками повз мене каталися в бік Горлівки. Тобто там цілком був жвавий рух», – пригадує колишній військовослужбовець ЗСУ Ігор Лук’янов.
Майже вся ця дорога між Слов’янськом і Краматорськом проходить полями. Довкола є кілька лісосмуг, а от якоїсь житлової забудови чи взагалі будівель ми тут не помітили. Місцевість доволі відкрита.
Через деякий час після втечі, бойовики почали публікувати відео, зняте під час переміщення колон в ніч із 4 на 5 липня:
«Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних, Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних», – повторював один із бойовиків в автомобілі.
«Залишаємо Семенівку і Слов’янськ, намагаємося виїхати до Краматорська. Потім – на Донецьк, а далі невідомо», – коментував ситуацію інший, вочевидь, автор відео.
Віктор Муженко розповідає, що знав про рух колон ворога, утім достовірних координат про їхнє пересування не було.
«Була, дійсно, інформація, що в ніч із 4 на 5 липня в районі вулиці Аеродромної формується якесь угруповання, якась кількість людей: що за люди, яка там техніка була – невідомо. Ну, і це в умовах міської забудови, там же будинки місцевих жителів. Могли нанести серйозні втрати місцевому населенню. І відкрили вогонь тільки тоді, коли вже пішла інформація, що почався рух», – розповідає Віктор Муженко.
– Тобто, ви говорите, що вогонь по колонах між Слов’янськом і Краматорськом все-таки вівся?
– Вівся, звичайно. Це було десь приблизно з 12 години ночі і ми практично всю ніч вели обстріл, але не розуміли куди, стріляли по площах. Тому що у нас не було реальних цілей, не було реальних координат. На наступний день, 5 червня, я відправив групи спецназу для того, щоб вони провели дорозвідку саме в цьому просторі: які ж результати вогневого ураження? Ми там нічого не побачили. Кілька розбитих, згорілих цивільних машин, воронки і більше нічого. Ніякої бойової техніки не було», – каже Муженко.
Чи була в українських військових інформація про втечу бойовиків?
Краматорськ, як і Слов’янськ, на початку липня 2014-го перебував під контролем бойовиків. За винятком одного об’єкта – краматорського аеродрому. Цей стратегічний об’єкт українські військові утримували під своїм контролем аж до втечі бойовиків та звільнення міста.
На початку війни на Донбасі теперішній заступник секретаря РНБО Сергій Кривонос був начальником штабу високомобільних десантних військ ЗСУ. 47 днів командував обороною Краматорського аеродрому.
– На момент виходу бойовиків зі Слов’янська, ви були на Краматорському аеродромі?
– Так.
– Чи було відомо силам АТО, про те, що бойовики готують вихід?
– Всі це розуміли. Маючи певну інформацію зі своїх джерел зі Слов’янська і Краматорська, ми розуміли, що вони будуть виходити. Це розуміння було чітко сформоване між 2 і 3 липня. І вже 4 числа, було вже зрозуміло, що вони підуть в цю ніч – з 4 на 5.
– Наскільки я розумію, ви давали координати колони для авіації чи артилерії?
– Ми активно вели розвідку і давали координати безпосередньо і по нічному пересуванню колони, і по денному розташуванню противника в Краматорську, і потім про вихід колон Гіркіна з Краматорська. Ці координати давались. Реалізації цих координат не було
Чому сили АТО не зупинили колони бойовиків?
Гора Карачун – одна з ключових точок операції зі звільнення Слов’янська. Звідти добре видно телевежу. Стратегічну важливість висоти розуміли як сили АТО, так і бойовики, тому влітку 2014-го зведеннями про обстріли гори рясніли новинні стрічки.
Підрозділи 95 окремої десантно-штурмової бригади у травні 2014 року взяли під контроль гору Карачун і утримували її до визволення Слов’янська.
На позиції українських військових я потрапив завдяки волонтерам. Вони везли допомогу підрозділам і взяли мене із собою. Щоправда, знімати тоді на позиціях військові не дозволили. Побоювалися, що опублікований матеріал можуть помітити бойовики і це зашкодить обороні.
– Яку роль у процесі оточення і блокування міста, а потім і звільнення грала висота Карачун?
– Висота Карачун – це висота, володіючи якою можна візуально, і вогнем – головне, контролювати практично все місто. Тому її значення – панівна висота. А у випадку Слов’янська ця висота нависає над містом, де місто – як на долоні, – каже командир 95-ї окремої десантно-штурмової бригади у 2013–2015 роках Михайло Забродський.
– Якщо говорити про артилерію, наскільки я розумію, з висоти гори Карачун колону бойовиків можна було обстрілювати.
– Для того, щоб ціль вразити, потрібно знати її місце розташування на місцевості. Не бачити, а хоча б знати. Якщо ніхто не знав про відхід бойовиків, як артилерія могла працювати по колоні?
– Тобто артилерія на Карачуні не знала про те, що виходить колона бойовиків зі Слов’янська?
– Артилерія на Карачуні не зобов’язана була знати, що бойовики виходять зі Слов’янська. Ось так прошу зафіксувати мою відповідь.
Чи мали альтернативу бойовики під час виходу?
– Наскільки цей маршрут був зручний для виходу бойовиків?
– Він був вкрай небезпечний: тим, що він єдиний, там дуже вузьке місце, два наших опорних пункти з боків, плюс з третьої сторони аеродром нависає, дістає артилерія. І там поля, ніякої житлової забудови, нічого. Ось всю цю колону, яка там рухалася, можна було в тому місці і залишити, – вважає колишній військовослужбовець ЗСУ Ігор Лук’янов.
Віктор Муженко переконує: щоб зупини бойовиків, українській армії на той час бракувало ресурсів.
– Чи справді на момент 4 липня для бойовиків залишався єдиний маршрут для втечі?
– Ну, не маршрут. Могло бути кілька маршрутів, враховуючи польові дороги і бездоріжжя. Але оця місцевість, смуга шириною від 8 до 12 кілометрів між трасою на Слов’янськ і трасою на Артемівськ.
– Чому не було спроби її перекрити?
– Така ціль стояла, але у нас не було стільки сил і засобів. Загальне угруповання – близько двох тисяч, із них половина – на блокпостах. Тобто, не було... По-друге, ті підрозділи, які вели наступальні дії, вони були вже вимотані, їм потрібен був певний відпочинок, хоча б нічний. І потрібно було зробити перегрупування – а це час. І тільки після цього ми могли заблокувати цей простір. На жаль, це нам не вдалося і якраз це використали бойовики», – наголошує Муженко.
Бойовики в Краматорську
На маршруті, по якому рухалися колони, у них була одна важлива зупинка – це Краматорськ. Там, 5 липня, вони провели досить багато часу. Місто тоді було під контролем бойовиків і вони не особливо приховували свою присутність там.
Тому, тепер ми можемо докладно встановити події на краматорській ділянці їхнього маршруту
Володимир Ткачук – інформатор сил АТО у 2014 році. Тоді жив у Краматорську. Займався волонтерською допомогою і був координатором місцевих жителів, які надавали інформацію українській армії.
– Пане Ткачук, могли б ви для початку пояснити, чим займалися в Краматорську навесні-влітку 2014 року?
– Ми почали допомагати нашим військовим: завозили їм переважно воду, продукти харчування у місця, де вони були блоковані. Це Краматорський аеродром і гора Карачун. І при цьому допомагали інформаційно: розповідали про задуми сепаратистів, їхню кількість, пересування по місту Краматорську. Міста, повірте, маленькі – і Слов’янськ, і Краматорськ. І настільки було багато спільних знайомих: проникали навіть в ряди керівництва «ДНР» і отримували інформацію усіма можливими і неможливими способами.
– Ви знали, що є такий шлях і що ним користуються? І чи знали про цей «хід» українські військові?
– «Ходом» цим вони постійно користувалися. Важке озброєння: танки, БМП, «Нони» – надходили через Краматорськ. Там вдень виставляли блокпост, а вночі його прибирали. Там є кілька доріг ґрунтових, і вони говорили, що «немає можливості їх вночі блокувати, тому що вночі, якщо ми виставимо блокпост, то його можуть просто знищити». Поставимо 10 осіб, вони 20-30 чоловік приїдуть і переб’ють. Тобто, немає сенсу його стаціонарно тримати вночі, тому що це дуже небезпечно», – розповідає Ткачук.
За словами очевидців, у Краматорськ бойовики прибували групами. Для подальшого просування формували колони в декількох районах міста. Однією з головних точок збору була площа біля місцевої міськради, розповідає житель Краматорська Олексій Кода.
– Олексію, ви можете згадати, що бачили в центрі міста 5 липня 2014 року?
– Потрапив я сюди випадково. Мене знайомі попросили глянути, що там із їхнім магазином. Я подивився магазин, потім бачу тут скупчення людей, військової техніки. Ось тут стояли! Вони викрали штук 20 маршруток з місцевого транспортного підприємства. Це все «добро» стояло тут. Ось тут стояв БТР, маршрутки стояли уздовж дороги. Рефрижератор був.
– Що там було?
– Вони не показували, але був у колоні рефрижератор. І за Будинком культури, і тут все було всіяне «зеленими чоловічками». Ніяких цивільних я тут не зафіксував.
– Скільки людей тут було?
– Сотні. Чому? Ось тут все було заповнено. 20 маршруток – це вже мінімум двісті чоловік. Плюс КАМАЗи, плюс легковики, плюс там ще був повний кузов «Газельки».
Жителька Краматорська Анастасія Савельєва теж була свідком формування колони російських найманців.
– Десь із 07:00 ранку, те що я бачила своїми очима, і до післябіду вони збиралися. Це не одномоментно було. Вони прибували – їхали, прибували – їхали. Машини переважно – цивільні. Із військової техніки бачила під будинком – БМП-1. Приходили дівчата, ймовірно, з місцевих, плакали ось такими сльозами за цими «прекрасними» чоловіками, які нас, слава Богу, залишили.
– Це було прощання?
– Може, хтось і поїхав з ними, але тут був рев, крики: «Вася, забери мене в Самару, як же я без тебе»? Ну, я перебільшую, звичайно. В основному це просто вереск був – «ааа, їдеш»!
Ще одне місце, де збиралися бойовики – сад Бернацького, розповідає житель Краматорська Олексій Пальченко. Це територія ближче до околиці міста.
– Я сів на велосипед і поїхав по цій вулиці вниз, тому що тут видно було траки, щоб дізнатися куди все-таки поїхала військова техніка. Заїхавши в парк Бернацького з тилу, я побачив, що там стоїть броньована військова техніка – це був БМД і кілька КАМАЗів, саме армійських. Видно, вранці вийшли і це був момент, коли вони могли трохи перепочити. Вони були в такому розслабленому стані, і тому моя поява не дуже їх схвилювала.
– Ви побачили людей, техніку, а чи ви цю інформацію передавали далі?
– Так, я виїхав із цього парку, щоб не було такого, уявляєте: я їду на велосипеді, піднімаю телефон, дзвоню – «тут купа сепаратистів». Буквально, проїхавши 300 метрів – зупинився і набрав хлопців із розвідки. Кажу: слухайте – там-то і там-то стоїть стільки-то техніки, КАМАЗів, точну кількість не пам’ятаю, але їх тут було чимало, стільки-то БМП, і приблизно сказав координати. На що мені сказали військові: краще ти звідти забирайся. Якщо ми отримаємо наказ на відкриття вогню, щоб тебе там не зачепило.
– Вогонь відкривали?
– Ні, вогонь не відкривали по цьому місцю. Принаймні, я не чув. Бо коли вибухи в місті – воно чутно.
Чому ЗСУ не відкрили вогонь у Краматорську?
– Наскільки безпечно було стріляти артилерії по цьому району?
«Ми це робили неодноразово – коригували вогонь артилерії. Наші коригувальники потрапляли під обстріли, коли за 50 метрів снаряди йшли. І це, напевно, було найбезпечніше місце для ведення вогню. Там було метрів 700-500 до найближчої п’ятиповерхівки. Там завод, пустирі, і в радіусі 500-700 метрів не було жодного житлового будинку. Тобто парк був повністю ізольований сепаратистами», – розповідає інформатор сил АТО Володимир Ткачук.
Також у деяких колонах, очевидці помітили цивільних, які приїхали в Краматорськ разом із бойовиками.
«Ця колона була дуже довга. Там було автомобілів 30 і кілька автобусів. І якщо переважно в машинах сиділи бойовики з автоматами, з бронежилетами, то в автобусах були жінки і діти. Як мені здалося, в цих автобусах були сім’ї тих людей, які приєдналися до групи Гіркіна, вони були з місцевого населення, зі Слов’янська. Я, до речі, повідомив, що в цій колоні є цивільні. Як ми приїхали, я заїхав в парк і сказав, що в цій колоні перебувають цивільні люди – будьте уважні», – каже житель Краматорська Олексій Пальченко.
«Нам прийшла інформація від угруповання, яке було на Краматорському аеродромі про те, що в центрі міста, в парку – масове скупчення людей. Скільки там було бойовиків чи цивільних – ніякої інформації не було. Це одне, а друге – розуміючи те, що навіть якщо бойовики – в центрі міста, то застосовуючи артилерію чи наносячи удари авіацією, з урахуванням того, що, наприклад, коли ми розуміли чіткі координати стаціонарного об’єкта, яким був залізничний міст в Миколаївці, по ньому кілька разів наносились бомбо-штурмові удари. На стаціонарний об’єкт, який не рухається з чіткими координатами, ні одна із бомб на цей міст не впала. Ми розуміли, що нанесення таких ударів може принести серйозні жертви для місцевого населення в самому Краматорську», – пояснює Віктор Муженко.
Дорога на Донецьк
Я на виїзді з Краматорська. Траса, по якій на Донецьк і йшли бойовики. Далі на їхньому маршруті були Дружківка, Костянтинівка, Торецьк, Горлівка. Загальна протяжність шляху, який повинні були подолати бойовики – більше ста кілометрів.
Тоді ж командування піднімає в небо бойову авіацію.
«Коли бойовики почали декількома колонами виходити з Краматорська, а СУ-25 заходили, я давав напрямок їхнього руху. Але вогонь не відкривали. Я дуже добре пам’ятаю, коли з боку дальньої лісосмуги, з боку аеродрому було здійснено декілька пусків із ПЗРК. І коли військові мені сказали, що ми не бачимо військової техніки, ми не бачимо людей, я кажу – ви, мабуть, й не бачите що по вас стріляють? Хоча, просто чудо і велика майстерність пілотів дозволили уникнути ураження ПЗРК комплексами. Тому там вони були і ураження могло завдаватись», – констатує Сергій Кривонос.
«Були хлопці ось з цими трубами – з ПЗРК. Десь в районі 10:00 ранку з майданчика намагалися збити літак. Коли вже українська авіація літала над містом, то тут стояла «чудова» людина з ось такою ось трубою: «ммм, далеко, далеко – не потраплю, занадто далеко, блін», – пригадує жителька Краматорська Анастасія Савельєва.
Олександр Карпюк – автор книги «Хроніка гібридної війни» про військові дії на сході України у 2014–2015 роках. За даними автора, в її основі – більше ніж 500 документів і 130 інтерв’ю з учасниками війни.
– Наступний етап операції – рух бойовиків з Краматорська в Донецьк. Відбувалося це вдень, видимість була хороша, відбувалося це, очевидно, досить тривалий час. Ці колони не могли рухатися швидко. Чому не вдалося їх зупинити?
– Коли у тебе немає авіанавідника... Тобто те, що ти бачиш внизу – це все дуже швидко. Тобі треба спуститися нижче, а пуститися нижче – це небезпечно, можуть збити будь-яким ПЗРК. Ти починаєш виглядати, ти мчиш на величезній швидкості, ти не можеш ідентифікувати, що це за транспорт. Зрозуміло, що якщо там їде щось велике і зелене, то це бойова машина – по ній можна відстрілятися. Але якщо це просто автобус – він же не знає: там сидять бойовики чи там сидять цивільні. Він не візьме ніколи на себе відповідальність просто взяти і розбити на дорозі автобус. Тому вони шукали бойові машини, вони літали, вони по якійсь навіть відбомбилися, але це було неефективно», – каже Олександр Карпюк.
Опубліковане бойовиками відео дозволяє зблизька роздивитися колони. На кадрах, знятих із салону цивільного автомобіля видно – поруч велика кількість звичайних легковиків і низка маршруток, відібраних у місцевих.
«5 липня 2014 рік. Ми переможним маршем йдемо по Донецьку», – каже бойовик на одному з відео.
«По Горлівці», – виправляє його інший.
У мережі також є кадри з військової вантажівки. У кузові машини видно озброєних бойовиків.
«Зараз все знімемо. Хоум відео. Ми в Дзержинську», – коментував російський найманець.
А ось із якими емоціями спостерігала за відходом бойовиків із міста жителька Краматорська Анастасія Савельєва.
– Спочатку взагалі не розуміла, що відбувається. А потім, коли почали колони вирушати в бік Донецька, вже прийшло якесь розуміння: я думаю – урраа! Ми вільні!
– Ви хотіли, щоб їх випустили, щоб вони швидше пішли?
– Скажімо так, незадовго перед звільненням, ми сиділи в бомбосховищі, у нас вже йшли розмови про те, що ми десь готові повторити долю Дрездена, щоб цю наволоч скоріше прямо тут вибили. Тому що жити в страху, жити в несвободі, навіть короткий час – три місяці, цього мені, принаймні, було досить, щоб розставити пріоритети.
– Але вам не довелося робити такий вибір.
– Я була рада, звичайно, що вони йдуть. Мені б хотілося, щоб їх десь накрили, але не ціною порушення моральних норм. Можна стріляти у ворога, але розстрілювати мирних, знаючи, що вони там є – це вже неправильно.
«Територія, на яку ми зараз дивимося, не контролювалася взагалі. Так, там були кілька відчайдушних хлопців – з батальйону «Донбас», ще кілька хлопців – які просто сіли в цивільні машини і їхали з ними в колонах. Вони виходили просто по телефонному зв’язку і говорили: я готовий коригувати. Військові кажуть – чим? Ти в 70 кілометрах. Ось що ти можеш зробити? Для того, щоб коригувати авіацію потрібне спеціальне обладнання, щоб авіанавідник розмовляв безпосередньо з пілотом. Цього обладнання не було. Тобто вони кажуть – ми там були, ми могли б, але ось нічим», – пояснює Олександр Карпюк.
Поруч із бойовиками кілька разів проїжджає і бронетехніка. Під час однієї із зупинок в кадр потрапляє навіть зенітно-ракетний комплекс «Стріла-10».
– А в колонах були не тільки цивільні автомобілі, були й вантажівки військові, і бронетехніка?
«А звідки у них були воєнні вантажівки?», – запитує у відповідь Віктор Муженко.
– У будь-якому випадку є відео, які знімали самі бойовики, і вантажівки там присутні.
– Там військової техніки не було. Та техніка військова була відправлена на зустріч від Ясинуватського блокпоста. Це техніка того угрупування, яке було в районі Ясинуватої і в районі Донецька. Це теж був такий хід чисто психологічний. Показали, що заходять на посилення угруповання, яке було в Донецьку, з бойовою технікою. Для того, щоб створити в уяві у місцевих жителів враження, що заходить якась сила потужна.
Як українська армія заходила до Краматорська?
До вечора 5 липня українська армія увійшла у вільні від бойовиків Слов’янськ і Краматорськ.
«Основна колона з аеродрому піднімалася звідси. Ці кадри, коли військові піднімаються, а ми сиділи в цих кущах і знімали цей історичний момент. І потім мені хлопці зателефонували і кажуть: ти там занадто сильно бігаєш і тебе можуть підстрелити – забирайся звідти. І я беру велосипед з собою, тікаю з велосипедом і там цікаво, що в кінці чоловік каже: «Не втікай, не втікай, це наші люди прийшли». І це слово «наші» від звичайного мужика, якого я ніколи в житті не бачив – якимось знаковим виявилося в цьому відео. І потім я знімаю кадр такий – там видно Леніна, і я кажу: «Ну, слава Богу, що ми звільнені». І це був особливий момент переживань в нашому житті», – пригадує житель Краматорська Олексій Пальченко.
Як бойовики в’їжджали у Донецьк?
У цей самий час «слов’янське угруповання Гіркіна» освоювалося у новому для себе місці – бойовики наповнили вулиці Донецька.
Розповідає переселенець з Донецька Анатолій Євтушенко.
– Ви кажете, що це було «останньою краплею», яка змусила їхати з міста. Чому це було настільки значущою подією?
– Тому, що очевидно: «Гіркін дорівнює війна». Якщо до цього були якісь сутички, був аеропорт (захоплення бойовиками Донецького аеропорту та відновлення контролю над ним ЗСУ – ред.). «Серйозний заміс», але це було разово. То тепер було зрозуміло, що тут буде те ж саме, що було у Слов’янську.
– До того, як у місто увійшли бойовики зі Слов’янська, у вас ще була надія, що війни у Донецьку вдасться уникнути?
– Так, можливо, це було дещо ірраціонально. Я часто по місту переміщався, спілкувався з таксистами і вони постійно говорили: та ні, яка війна, війна – це десь там в арабських країнах, а у нас зараз хтось з кимось домовиться і все буде як раніше. Але коли Гіркін зайшов, для мене особисто стало ясно – це кінець. По-моєму, він зайшов в суботу чи в неділю, я допрацював тиждень і в наступну п’ятницю поїхав з міста.
– Багато людей вирішили їхати з міста?
– Багато виїхали і до цього. Перший масовий «вихід» трапився відразу після аеропорту. Як тільки був аеропорт, у мене багато друзів поїхали. Коли я їхав, це було 11 липня, місто вже було досить порожнє. Машин було раз в десять менше, ніж зазвичай. Але коли я приїхав на вокзал, я такого теж ніколи не бачив. На вокзалі було народу просто капець скільки. Він був весь заповнений людьми. Очевидно, всі сідали на ці останні поїзди. І там уже на вокзалі ходили незрозумілі чуваки з автоматами, грізного вигляду. Загалом, розслабився я в Красноармійську, коли побачив український прапор і там ходили українські військові по перону.
Як прорив бойовиків в Донецьк вплинув на хід війни на Донбасі?
«Якщо загальна чисельність цих терористичних угруповань нами оцінювалась на середину-кінець червня приблизно в 20 000 людей, то ці півтори тисячі, які вийшли зі Слов’янська і Краматорська могли суттєво вплинути на ситуацію, суттєво посилити угруповання у Донецьку, Луганську, Шахтарську, на кордоні і таке інше? Я не думаю, що це кардинально б змінило співвідношення сил та засобів сторін», – вважає Віктор Муженко
«Я не побачив, щоб ситуація 2-6 липня в районі Слов’янська 2014 року була десь розкрита, з усіма плюсами і мінусами. Це питання потім було просто викреслено. Про це було непопулярно говорити. І навіть в аналізі того досвіду, який був з часом Генеральним штабом проведений, питання боїв за Слов’янськ і Краматорськ ніби не існувало. Така біла пляма нашої історії», – каже Сергій Кривонос.
Під час підготовки цього матеріалу, ми зверталися у Генштаб ЗСУ з питанням – чи був проведений аналіз операції зі звільнення Слов’янська і чи можна ознайомитися з його результатами. Відповідь ми отримали. Але матеріали Генштабу стосувалися вже наступних місяців – серпня та вересня. Про бойові дії навколо Слов’янська інформації немає.
«У 2014 році, треба прямо собі сказати, що ми частково були не готові до цього. Неготовність була і особового складу, і досвіду не було виконувати деякі завдання, саме тому у нас забирали періодично техніку, і зброю, блокували солдатів. Все це у комплексі. Тут немає якоїсь однієї людини, яка винна у всьому, у яку можна ткнути. Це тисячі причин», – вважає автор книги «Хроніка гібридної війни» Олександр Карпюк.
Підсумки операції
«Я оцінюю її як успішну операцію. Відносно з невеликими втратами, ми розуміємо, що навіть загибель однієї людини – це серйозна трагедія. Саме головне, що «Новоросія» позбулася символу – Слов’янська. У них відібрали прапор. І цей прапор якраз був встановлений вже український. Це практично паралізувало бойовиків на певний період. І після цього ми звільнили практично дві третини території окупованого Донбасу», – вважає Віктор Муженко.
«Почуття досади від того, що якби тоді в Слов’янську з ними покінчили, то, можливо, зовсім по-іншому розвивалися б події, наприклад, в тому ж самому Донецьку. Тому що зараз ми знаємо, що все, що відбувалося в Донецьку отримало зовсім новий імпульс після прибуття туди групи бойовиків разом з Гіркіним. Був досить унікальний шанс завершити антитерористичну операцію тоді раз і назавжди», – резюмує командир 95-ї окремої десантно-штурмової бригади у 2013-2015 роках Михайло Забродський.
«На жаль, переважно на той момент була вирощена ціла плеяда командирів, які боялися ухвалити рішення і взяти відповідальність за ці рішення. Всі чекали, коли старший начальник дасть команду. І це починалося від командира роти і доходило до президента. У цьому був великий негатив. І якраз оце затягування процесу – а хто ж понесе відповідальність – призвело до того, що ворог отримав ту фору, фору нерішучості і бездіяльності, яка їм дозволила швидко вискочити», – каже Сергій Кривонос.
За даними волонтерського проєкту «Книга пам’яті полеглих за Україну», з квітня по липень 2014 року в ході операції зі звільнення Слов’янська загинули 82 українських воїни.
