Невеликий двір, приватний будинок, на стінах власноручні вишивки, ікони, поряд українські книжки, рушники та портрет Тараса Шевченка. Тут у кримському селищі Роздольне вже півстоліття живе Теодозія Кобилянська. Жінці 95 років, вона пережила тортури й табори, її судили за допомогу Українській повстанській армії (УПА). Доля цієї українки могла б стати сюжетом книжки, але відомості про неї поки зберігають лише архіви.
Пані Теодозія народилася в одному з найдавніших містечок західної України ‒ Микулинці на Тернопільщині. Батько ‒ польський офіцер, мати ‒ українка, вчителька. Ще в школі Теодозія вступила до патріотичного товариства «Сокіл», де діти переважно займалися творчістю, виступали на сцені на різних українських святах.
Коли почався рух цей, я взяла активну участь. І в ліс ходила до хлопцівТеодозія Кобилянська
Після школи дівчина вступила в Організацію українських націоналістів, хотіла, щоб Україна була самостійною державою. У 1943 році, коли була створена Українська повстанська армія, працювала старшим економістом на пошті. Хотіла більше допомагати Україні, тому стала зв’язковою УПА.
«Коли почався рух цей, я взяла активну участь. І в ліс ходила до хлопців, зустрічалися там. Що потрібно було ‒ завжди їм щось пекли, носили туди їжу», ‒ згадує Теодозія Карлівна.
Коли вона забирала записки від повстанців, її вистежили й заарештували. Це був червень 1946 року. Її кинули у підвал до тіл убитих.
«Ось бандерівців як убили ‒ кинули й мене туди живу. Так із трупами й спала. Били по-чорному, їсти не давали. «Ти ‒ бандерівська б...дь!» і все. Ну, ворожість якась така, знаєте, людська ворожість. Це такі люди малоосвічені, вони не розуміли багато чого, не розуміли в політиці нічого. Я ж була політик, я розбиралася в людях, а це простий люд, вони не розуміли, що людина думає, чим живе», ‒ ділиться вона спогадами.
Так із трупами й спала. Били по-чорному, їсти не давалиТеодозія Кобилянська
Документи у справі Теодозії Гавришків (так записане дівоче прізвище Теодозії у списку реабілітованих в окрузі Микулинецької сільради) зберігаються в архівах СБУ Тернопільської області. У них зазначено: Теодозія Гавришків ‒ член ОУН, працювала під псевдонімом «Струсь». Була засуджена за двома статтями: 54-1а ‒ це за Кримінальним кодексом УРСР ‒ зрада батьківщині, та ‒ 54-11 ‒ участь у контрреволюційній організації.
«Її звинувачення були пов’язані з тим, що вона була членом ОУН, зв’язковою районного провідника ОУН «Крука», передавала інформацію про вибори до радянських органів влади. Звинувачували її в тому, що вона збирала інші відомості», ‒ розповідає заступник директора Державного архіву СБУ Анатолій Хромов.
У неї вимагали зізнань. Вона мовчала. Коли її перевозили нібито для очної ставки, НКВСівці обдурили Теодозію: зімітували ситуацію, ніби її відбили повстанці.
«Доведіть! Хто може за вас поручитися, що ви не продали нас, що ви українка чесна?». Ну й що?! Я тоді кажу про подругу одну, іншу, з якими я працюю, ви розумієте? Потім судили нас, а коли взяли нас у велику в’язницю в Тернопіль, то ми там зустріли ще схожі випадки, що так обманювали», ‒ згадує, як піддалася на прийом пані Теодозія.
«Друже, то убийте мене!»
Документи з архівів УПА свідчать про те, що таку тактику до повстанців застосовували масово. Такі загони НКВС називалися агентурно-бойовими групами або легендованими групами, псевдоповстанцями. За інформацією істориків, у 1944 році на західній Україні таких груп діяло понад тисяча.
Полоненого повстанця відбивала або викрадала псевдоповстанська група, і після цього повстанець давав свідчення вже нібито службі безпеки ОУНВолодимир В’ятрович
«Часто застосовуваним методом була операція, яку називали на сленгу чекістів «Бочка». Суть її полягала в тому, якщо полонений повстанець або повстанка на допитах не зізнавались, не давали потрібної інформації, їх відбивала або викрадала псевдоповстанська група, і після цього повстанець давав свідчення вже нібито службі безпеки Організації українських націоналістів. Потім ці відомості використовувалися вже безпосередньо проти цієї людини, яка була впевнена, що розповідає своїм товаришам із підпілля, що насправді з ним сталося», ‒ пояснює голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
Після такого обманного допиту заарештували двох подруг пані Теодозії ‒ Іванну Трембач і Зиновію Абрагамовську. Дівчата домовилися визнати частину звинувачень.
«Ми домовилися, що маємо в чомусь зізнатися, щоб нас не катували, тому що все одно вже не відпустять», ‒ розповідає Теодозія Кобилянська.
Ось частина свідчень, які пані Теодозія змушена була давати військовому трибуналові. Характерно, що всі записи вів секретар винятково російською мовою, сама жінка й донині говорить українською.
«Прізвисько «Струсь» мені ніхто не давав. «Крук» давав завдання мені скласти списки українців, які приїхали з Заходу, списки кількості засіяних земель. Дати відомості, як минули вибори до Верховної Ради СРСР. З усіх відомостей я дала тільки про минулі вибори, інші відомості не дала, тому що не було можливості дістати їх. Естафети я отримувала від «Крука» в умовленому місці на кладовищі».
У мене була польова пошта під хрестом. Це мене й згубилоТеодозія Кобилянська
Саме біля цього схрону на кладовищі Теодозію й зловили. «У мене була польова пошта під хрестом. Це мене й згубило», ‒ зізнається вона.
Після арешту Теодозія Карлівна бачила людину, яка зрадила повстанців.
«Тут НКВСівці та один ось цей ніби бандерівець, якого ніби зловили. А він із рушницею! Стою, він проходить так біля мене, я кажу: «Друже, то убийте мене!». Я не хотіла жити, я так боялася тієї в’язниці. Він на мене подивився й пішов далі. Тому що він був зрадником», ‒ говорить пані Теодозія. Того ж дня, коли заарештували подруг Теодозії, затримали також її сестру ‒ 17-річну Христину. Мовляв, вона теж брала участь у діяльності УПА за завданням Теодозії.
«Нібито вона давала вказівки своїй молодшій сестрі, яка працювала на пошті, робити виїмку кореспонденції, що надходила в районні відділи радянських органів безпеки», ‒ ділиться відомостями заступник директора Державного архіву СБУ Анатолій Хромов.
У суді сестри це спростували. І повідомили про тортури. Як свідчать архівні документи, ніяких доказів проти Христини трибунал не знайшов, але її все одно посадили ‒ за іншою статтею.
«Що, мовляв, знала, що я з бандерівцями, а не сказала. Їй дали три роки», ‒ говорить Теодозія.
Ми будували Балхаш, а писали в газетах, що це комсомольці будують... Голодували. Вийшла я ‒ важила сорок кілограмівТеодозія Кобилянська
Самій же зв’язковій та одній із її подруг дали по десять років таборів. Ще одній ‒ п’ять. Після суду Теодозію спочатку заслали на лісоповал ‒ у табір поблизу Красноярська, так званий «Краслаг». Потім перевели до Казахстану в один із найвідоміших у системі ГУЛАГу ‒ «Степлаг». Там сидів і Олександр Солженіцин. За офіційними документами, у таборі в цей час українські націоналісти становили майже половину ув’язнених.
«Ми будували Балхаш (металургійний завод і промислові будівлі для міста ‒ КР), а писали в газетах, що це комсомольці будують. Ну, там було трохи краще. З їжею було краще, іноді ми були на помідорах ‒ збирали помідори, так уже поїмо, скільки хотіли. А так ‒ голодували. Вийшла я ‒ важила сорок кілограмів», ‒ згадує пані Теодозія.
Після смерті Сталіна вирок Теодозії переглянули. Дев’ять років вона відсиділа, ще на рік її відпустили на вільне поселення в Караганді.
Втеча до Криму
Молодша сестра пані Теодозії, Христина, у 1957 році поїхала до Польщі. А сама вона повернулася на батьківщину, в Тернопільську область, в Микулинці. Через судимість її довго не прописували. Теодозія виходить заміж, народжує сина.
«Коли ми одружилися, він працював і там підгулював, так ми прожили 10 років. А пізніше, коли дитина народилася, він почав знущатися вже над дитиною й наді мною. Ми змушені були тікати. Ми втекли, він був на роботі, ми втекли в чому стояли», ‒ говорить жінка про особисте.
Теодозія тікає до Криму з сином, знаходить роботу в районній споживспілці. Але ще довго залишається «на олівці» в органів.
Кадебіст переслідував весь час, навіть перевіряв, які книги в бібліотеці я беруТеодозія Кобилянська
«Мене завжди принижували. Директор, якщо була премія, то завжди менше мені давав ту премію. Кадебіст переслідував весь час, навіть перевіряв, які книги в бібліотеці я беру. В один прекрасний день я дізналася, що той слідчий із дружиною напилися та згоріли. Я сказала, що Бог їх за мене покарав. І мене вже після нього ніхто не чіпав», ‒ розповідає Теодозія Кобилянська.
Після розвалу Радянського Союзу всіх чотирьох засуджених жінок реабілітували. Більшу половину життя пані Теодозія прожила з сином у Криму. У дев’яностих Теодозія Карлівна знову почала займатися суспільно-політичною діяльністю. Спочатку неофіційно, а незабаром вже й офіційно заснувала районну організацію Конгресу українських націоналістів.
«На моє прохання вона зареєструвала Роздольненську районну організацію Конгресу, зібрала людей, активістів. Українці сприймали нормально ‒ ті, хто відчував себе українцем. І потихеньку ми оформили протоколами всі засідання», ‒ розповів Крим.Реалії голова Кримської організації Конгресу Українських Націоналістів Василь Овчарук.
У нас там живе жінка, пані Теодозія, вона була зв’язковою в УПА. У неї все тіло НКВДшними батогами посіченеВолодимир Балух
Теодозія Карлівна стала першою головою районної організації партії. Займалися освітою, соціальними проектами, допомагали дошкільним закладам, школам, учням особисто, підручниками та всім, чим можливо, згадує Овчарук.
До районної організації партії входив і фермер, а тепер уже політв’язень Володимир Балух. Перед арештом, у 2016 році, він часто бував у гостях у Теодозії Карлівни.
«Якщо б у нас була можливість зараз, з’їздили б із вами в Роздольне. У нас там живе жінка, пані Теодозія, вона була зв'язковою в УПА. У неї все тіло НКВДшними батогами посічене», ‒ розповів в інтерв’ю Крим.Реалії Володимир Балух у липні 2016 року.
У нас немає єдності, тому ми такі нещасні. В єдності сила народуТеодозія Кобилянська
Пані Теодозія згадує, що Балух вирізнявся серед усіх активістів різкістю думок і вчинків. У всіх, хто приїжджає, вона запитує про новини від нього. Виявляється, прапор, який першим зірвали з його будинку, був саме її подарунком.
У господарстві Теодозії Карлівні допомагає родина сина. Сама вона хворіє, поратися самотужки на дев’яносто шостому році вже важко.
Говорити про життя в Криму після анексії пані Теодозія не хоче. Зауважує лише те, що й зараз боїться арешту.
«Увесь час чекаю, що, не дай Боже, хтось за мною прийде», ‒ говорить пані Теодозія й передає свої побажання українцям.
«Найголовніше ‒ єдність. Тому що у нас немає єдності, тому ми такі нещасні. В єдності сила народу, навіть є пісня ‒ «в єдності сила народу, Боже, єдності нам дай». Це головне. Якщо немає єдності, немає згоди».
