«Встане славна Україна від Кубані до Сяну» – Іван Франко

ЛЬВІВ – 27 серпня минає 165 років від народження українського літератора, філософа, науковця, громадсько-політичного діяча Івана Франка (1856–1916). Франко залишив понад 6 тисяч творів. Переклав українською мовою твори близько 200 авторів із 14 мов.

Попри титул українського Мойсея чи Каменяра ще за життя, він не був до кінця зрозумілий спільнотою, заради якої працював.

У радянський час Франко не був у списках заборонених літераторів, однак його возвеличували як радянського «вічного революціонера», «борця за права селян та інших трудящихся». Однак багато творів письменника перебували під цензурою.

Чи належно оцінений і відомий сьогодні Франко? Чому немає культу Івана Франка на кшталт Тараса Шевченка? Чому досі не вдалося зняти з Франка «радянський фасад»? Як це шкодить його популяризації?

Про Івана Франка говорили, як про надзвичайно веселого, милого, гарного чоловіка, навіть Дон Жуана, який користувався величезним успіхом у жінок. Три великих кохання Франка описані франкознавцями, а це до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської, Целіни Журовської, але єдиною дружиною була Ольга Хоружинська зі Слобідської України, з якою оженився письменник у 30-літньому віці. Подружжя виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра, Анну.

Іван Франко вирізнявся працьовитістю при величезному таланті. Прожив неповних 60 років, залишившись у 16-літньому віці круглим сиротою. Народився майбутній письменник у селі Нагуєвичі 27 серпня 1856 року, але більшу частину життя прожив у місті, спершу в Дрогобичі, а з 20-річного віку і до смерті – у Львові, тодішній галицькій столиці. Однак у багатьох своїх творах описує сільське життя і світ селянина.

Протягом 20 років Іван Франко навчався спершу в сільській початковій школі, потім у міській в Дрогобичі, гімназії у цьому ж місті, Львівському, Чернівецькому, Віденському університетах. В останньому, в 37-річному віці, захистив докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія».

Перша поетична збірка «Баляди і розкази» Івана Франка вийшла, коли йому було 20 років. Цікаво, що Франко користувався майже сотнею псевдонімів, серед яких Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Іван Живий, Невідомий. Він писав українською, німецькою, польською, російською, болгарською, а володів, як стверджують франкознавці, 19 мовами. Тому багато своїх творів перекладав сам. Іван Франко за своє життя, за підрахунками науковців, опублікував понад 1150 статей польською мовою і близько 150 – німецькою.

Молодий Франко зумів бути соціалістом, атеїстом і навіть феміністом. Тричі австрійський уряд арештовував літератора через політичні погляди і тричі він мало не втратив життя за ґратами.

«Іван Франко чітко символізує для мене, через свою всежиттєву стратегію, органічність поєднання: української національної ідентичності, як модерної, усвідомленої, раціональної. Не просто селянського походження з українського етносу, а розуміння того, що політичний українець – це людина, особистість, яка може будувати спільноту довкола себе, яка має стати державою. А з іншого боку, його європейський вектор, тобто для нього інтегрованість у європейський контекст була природною. Він чувся звично у Львові, Відні, Римі. Його тексти, рівно ж такою мірою, промовляли до широкої публіки. Франко недооцінений, з огляду на його складність, колосальну спадщину, яку складно одразу всю опанувати. Він змінювався, визнавав помилки, рухався. Тому Франко дуже сучасна постать», – каже франкознавець Богдан Тихолоз, директор Львівського національного літературно-меморіального музею, який називають «Дім Франка».

«Сучасна, сильна Україна без Франка – неможлива»

Вулиці Івана Франка, пам’ятники, погруддя, томи творів у бібліотеках – це все було у містах і селах у радянський час. З Франка робили «вічного революціонера», забронзовілого, неживого, настільки великого, що аж недоступного для розуміння. Лиш би не виглядав Франко людяним і мудрим.

Комуністи доклались до формування радянського образу Франка, робивши з нього ненависника «середньоєвропейського болота», друга царської Росії і цей «радянський фасад», стереотипність мислення успадковані з радянських часів.

«Франко з його галичанством, інтегрованістю в європейський контекст, суперечливістю, парадоксальністю, драматизмом його світоглядної еволюції, поліглотством, багатогранністю ніби випорскував із тенет. Нам ніхто не заважав за роки незалежності зняти з Франка радянське фальшування. Цього не зроблено через відсутність стратегії в культурі. На жаль, українське суспільство не об’єдналось реальним бажанням відмовитися від цих стереотипів. Франко не для того, щоб йому поставити пам’ятник і квіти, спекулювати на ньому, як це робили СДПУ(о), Радикальна партія. Це людина, яка все життя працювала на українську культуру та ідею. Сучасна, сильна Україна без Франка, без його інтелекту, світогляду, без його художніх осягань – неможлива», – наголошує Богдан Тихолоз.

Франкознавці вважають, що Іван Франко першим в історії української літератури заявив про ідею соборності Української держави і переконував українство ще в ХІХ столітті, що Україна може постати лише за умови об’єднання Наддніпрянської і Західної України.

Попри те, що твори Івана Франка вивчають у шкільній програмі, він недооцінений і маловідомий в сучасній Україні. Ба більше, далі перебуває у тіні радянської інтерпретації, його сприймають надто прямолінійно, як вчили у радянських школах, вважає історик Ярослав Грицак, автор книжки «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота». Дослідник життя та спадщини Івана Франка наголошує, що за роки незалежної України зроблено обмаль для переосмислення письменника.

«Франко був одним із тих, хто найбільше європеєзував українську думку, це модернізатор і європеєзатор. Власне це те, що бракує нам у розумінні Франка. Якщо ми хочемо до Європи, то символом європейського виміру української ідентичності є Франко, а не Шевченко. Він був один із небагатьох, хто серйозно трактував соціально-економічне питання. Наш український націоналізм, у ширшому розумінні цього слова, застановляється на мові, історії, тому український діяч, коли приходить до влади, починає боротися за мову, перейменовувати вулиці. Натомість Франко мав ширшу програму, яка полягала, у першу чергу, в соціально-економічних реформах. Франко нагадує, чого нам бракує, але ми не бачимо, тому що шкільна програма зосереджена на тому, як він утверджував національну ідентичність.

Франко був одним із перших марксистів, про що так скромно мовчать. Але треба розуміти, що у Східній Європі марксизм не був тільки теорією класової боротьби. Чому Франко займався марксизмом? Тому що марксизм дав візію модерності, а цієї візії модерності зараз немає. Наша українська і національна еліта, національна думка, школа і теоретики завше страждають від соціальної близорукості. Вони вважають, що соціально-економічна проблема є на другому чи третьому плані, тому замість модернізувати українську націю, вони далі будують. А Франко модернізував, а не будував.

Ми Франка поставили на пам’ятник і забронзували і йому поклоняємось, а бронзовий Франко – малоцікавий. Франко набагато цікавіший, як жива людина. Я намагався це писати у своїй книжці. Для багатьох людей він був просто символом, що можна щось таке робити, чого ніхто раніше не робив. Франко був таким собі Моцартом української політичної думки, української літератури. Тобто, мав відчуття такого трохи Моцарта, молодого і грайливого, якому все вдається, починаючи від політики, закінчуючи стосунками з жінками. Власне про це йдеться: зробити з Франка живу людину і показати, як живу людину з певними недоліками, бо він був дуже людський. Неймовірно обдарована людина і мені шкода, що ми його так забронзували», – говорить історик Ярослав Грицак.

Франко. Міфи. Нобелівська премія

Довкола особистого життя Івана Франка, його політичних, релігійних поглядів існувало й існує чимало міфів, які походять від незнання. Франкознавці більшість із них спростували, на кшталт хвороби, ворожого атеїзму. Наукове, фахове знання про Івана Франка обмежується вузьким колом, а ось хмари стереотипів швидко розлітаються.

«Поруч із радянськими профанними міфами, що Франко – атеїст, при чому войовничий; селянський син, що не до кінця правда, там було шляхетське походження і батько був ремісником; Франко соціаліст, так він популяризував соціалізм, але швидко звільнився, не той соціалізм, не так і не все життя, з’явились нові, які стосуються його побуту і приватного життя. Інколи наше бажання відкрити живу людину перетворюється на порпання в її білизні.

Так, Франко був хворий в останній фазі життя і мав ревматоїдний поліартрит, а не ті встидні болячки, які йому приписують. Так, у Франка були проблеми з його психічною рівновагою і були на це свої причини: не лише втома чи складнощі особистого життя, але неправильне лікування, коли лікували миш’яком, ртуттю. Не все просто складалось із дружиною, але у кожній сім’ї не ідеально, але він все життя прожив в одному шлюбі і виховав прекрасних чотирьох дітей із дружиною, не паразитував на ній, всупереч чуткам, які нині ширяться, а творив з нею добробут родини. Про казковий спадок Ольги Хоружинської, який не був такий великий, чи про те що протринькав ті гроші. Більшість з них була акумульована в банках та інвестована у будівництво дому», – розповідає франкознавець Богдан Тихолоз.

Іван Франко кандидував на Нобелівську премію. В архіві Шведської академії зберігається документ №19 за 1915 рік, де Іван Франко під №4. Його кандидатом на премію подав 25 листопада 1915 року священник Української греко-католицької церкви, професор гімназії Йосип Застирець із Відня. Але лист надійшов надто пізно у Стокгольм, коли список претендентів був затверджений. А у 1916 році Іван Франко помер (цю премію не вручають посмертно).

«Але були інші причини. На жаль, Франко не здобув достатньої підтримки. Українська громада не об’єдналася заради активної промоції цього кандидата. Не було української держави, не було сконсолідованої громади, яка б надала необхідну підтримку. Пророк був, а вітчизни не було, на жаль. Звісно, Нобель для Франка це був би великим стимулом і не тільки для нього, бо він був на порозі вічності, але для української спільноти, українського державотворення, української справи. Річ не у премії, а в нашому вмінні засвоювати ці уроки, не повторювати помилок», – зауважує Богдан Тихолоз.

Для розуміння Франка потрібні знання

Сучасні українці здебільшого «знають» Івана Франка через вулиці його імені, численні пам’ятники і ще пригадують, що у школі їх змушували вчити вірші (ці спогади, здебільшого, негативні), зауважує Іван Матковський, упорядник і видавець двох томів польськомовної спадщини Івана Франка – «Іван Франко. Шкіци про літературу», «Іван Франко в колі русинів-українців, поляків та євреїв».

«Цьому українці завдячують радянській системі пропаганди, адже Іван Франко, на думку тоталітарної системи, це «вічний революціонер», «борець за права селян та інших трудящихся», «переслідуваний» австрійською системою та поляками. Нині українцям важко пізнати Івана Франка, оскільки переважна більшість народу не знає своєї історії. Для багатьох мешканців України історія не сягає дальше «Великої вітчизняної війни». Відтак, Франко для більшості – це поет і «той, хто кохався у жінках». Іван Франко, безперечно, поет, однак…

Іван Франко – це перший політично свідомий громадянин держави Україна, тієї держави, яка на думку Франка, повинна була і мусіла відродитися. У добу Франка держави України не було, але вже був її громадянин – Іван Франко. На жаль, українці мало знають Івана Франка як політика, політичного лідера, автора політичних програм. Україна від Сяну до Дону – це Іван Франко. Перші політичні партії – це також Іван Франко. Франко розумів, що без освіченого українського суспільства намагання створити державу будуть марні. В контексті свої політичної діяльності, Франко і письменник, і поет, і публіцист. Свій український світ він представляє також полякам і німцям. Польськомовна спадщина Івана Франка – це 20% його спадщини, в якій він закодував польському читачеві шкіци української історії, культури, хронічку повсякденного йому життя. Для українців же старався донести взірці культури інших народів», – каже Іван Матковський.

А ще Іван Франко популяризував вишивану сорочку, яку носив з елегантним костюмом.

Він зняв фрак і вбрав вишиванку, про що написав у листі українською мовою Ользі Хоружинській. Цікаво, що перші листи до Ольги він писав німецькою, яка у тогочасній Галичині була мовою високої культури. На багатьох фотографіях Іван Франко у вишиванці і вона зіграла свою роль по його смерті.

«Франка поховали у часі війни у спільному гробівці. Допомогла ідентифікувати письменника вишивана сорочка, яка прямо і метафорично пристала йому до тіла. Франко розумів, що бути європейцем у той час це означало одночасно бути українцем», – зауважив історик Ярослав Грицак.

Сьогодні не видане повне зібрання творів Івана Франка. Немає наукової біографії, але тут важливо написати її, як зазначили співрозмовники, не за радянською калькою чи українською, як формою радянської, а європейською, як Франко і заслуговує.

Про Франка і його спадщину написано чимало досліджень і популярних статей.

Мабуть, українському літератору пощастило в такій кількості франкознавців. Франко для науковців, навіть у радянський час, був дозволеною темою і дозволяв глибше, прикриваючись Франком, досліджувати те, що підпадало під цензуру. Тому франковознавство з української гуманістики найбільш розвинена і просунута ділянка з довгими традиціями і багатьма іменами.

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без меж і кордонів», – ці слова Івана Франка досі актуальні. Хоч минуло 105 років від смерті Великого українця.