Вони жили Україною: архіви, особисті речі історика Івана Крип’якевича та меценатів Омеляна і Тетяни Антоновичів

ЛЬВІВ ‒ Родина українського історика Івана Крип’якевича (1886–1967) передала архів, бібліотеку, особисті речі науковця Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. Також у цій установі зберігається архів і бібліотека подружжя, меценатів зі США Омеляна та Тетяни Антоновичів. У відділі рукописів бібліотеки Стефаника відкрили меморіальний музей присвячений пам’яті трьох українців.

Атмосфера двох читальних залів відділу рукописів бібліотеки імені Стефаника дозволяє зануритись в атмосферу кінця ХІХ–ХХ століття. Адже родина Івана Крип’якевича подарувала установі не лише великий архів українського історика, але й багато особистих речей, побутові предмети.

Тут є книги з історії України, джерелознавчі енциклопедії, якими користувався науковець і робив численні помітки під час своєї праці. Тобто, меморіальна кімната пам’яті відтворює кабінет історика з його особистими речами. Можна побачити інтер’єр помешкання кінця ХІХ–першої половини ХХ століття.

Серед експонатів цінна бібліографія письменника, публіциста, бібліографа Івана Левицького 1888 року, яка належала до бібліотеки Крип’якевича. Словники, довідкова література, книги з дарчими підписами, печатками, як зокрема «Історія українського друкарства» Івана Огієнка, українського письменника, науковця.

Родина Івана Крип’якевича передала листування з істориком Михайлом Грушевським, який був учителем Крип’якевича.

«Нам важко було поєднати меморіальну частину і одночасно врахувати, що сюди приходитимуть читачі і читатимуть рукописні документи, які зберігаються у фонді відділу рукописів. Важливо, що нам вдалося створити цю атмосферу. Крип’якевич був куратором нашої бібліотеки. Крип’якевич – це постать, яка за часів австрійських, польських та радянської системи завжди залишався українським істориком, був дуже добрим джерелознавцем, знав ціну документів. Родина у радянський час жила у страху, що архів можуть забрати, тому переховувала його частинами. Ще у 1988 році радянські органи нишпорили і щось вилучали», – каже ініціаторка створення меморіального читального залу, наукова працівниця бібліотеки Стефаника Мирослава Дядюк.

Тут можна оглянути меблі, які були у помешканні Івана Крип’якевича, зокрема є друкарська машинка з українським, латинським шрифтами, телефон, саквояж, з яким ходив професор, його окуляри, ручки, посуд, нагороди. Серед яких чимало радянських.

У 1946 році Іван Крип’якевич серед інших львівських науковців був скерований на роботу в Інститут історії України. Через два роки знову повернувся у Львів і тут з 1952 до 1962 років керував Інститутом суспільних наук АН УРСР. Історика радянська влада не арештувала його. Власне, цей радянський період вимагає глибшого вивчення.

Також родина передала екслібриси відомих художників ХХ століття, зокрема графіку 1912 року художниці Олени Кульчицької. Живопис художника Григорія Смольського, який намалював хатину батьків Івана Крип’якевича, коли його тато, греко-католицький священник, служив сільським парохом.

«Нам важливо показати українців ХХ століття, які залишалися українцями, попри зміни режимів, і проявили себе українцями. Ці постаті знакові, ми маємо їхні архіви, бібліотеки, життєпис. Є багато людей, які в 40-х роках опинились на Заході, втікаючи від радянських репресій, але у 90-х вони повернулись в Україну, маючи і великий досвід, і вже матеріально доробившись, тому засновували і фонди, допомагали відновити бібліотеку. Повернулись з великим багажем досвіду і знань. Ці люди пронесли своє українство через все своє життя. Нам було важливо обладнати читальний зал відділу рукописів і все воно поєдналось разом», – говорить директор Львівської національної наукової бібліотеки імені Стефаника Василь Ферштейн.

Життя з Україною у серці

А ось другий читальний зал присвятили пам’яті подружжя Тетяни та Омеляна Антоновичів.

Омелян Антонович був родом з Долини Івано-Франківської області, брав участь в українському націоналістичному русі, товаришував із провідником ОУН Степаном Бандерою.

У 1933 році був арештований у Перемишлі польською владою і позбавлений волі до шести років, з яких відсидів три. У 1943 році отримав диплом доктора права на юридичному факультеті Українського вільного університету (УВУ) в Празі. Арештовували Омеляна Антоновича і в роки німецької окупації. Він два роки провів у німецьких тюрмах і концтаборі Заксенгаузен.

Після Другої світової війни Омелян Антонович працював у Німеччині в Міжнародній організації біженців, допомагав людям, які втекли від радянських репресій. У 1946 році Омелян Антонович побрався з Тетяною Терлецькою, доктором медицини. У 1949 році вони емігрували у США.

Подружжя працювало у Вашингтоні, потім заснувало власну ферму. Фінансово справи йшли дуже добре і зароблені гроші Омелян і Тетяна Антоновичі віддавали на розвиток української справи.

Вони заснували фонд і літературну премію з літератури та дослідження з україністики.

Наприкінці 90-х минулого століття Антоновичі профінансували реконструкцію палацу мистецтв Львівської наукової бібліотеки імені Стефаника, виділивши 1,2 млн доларів. Тут експонуються мистецькі твори, подаровані відомими меценатами.

Після проголошення незалежності України Тетяна та Омелян Антоновичі більше часу проживали в Україні, а не США, займалися доброчинною діяльністю.

Після смерті дружини Тетяни у 2001 році Омелян Антонович переїхав у Львів. Власну книгозбірню, твори мистецтва Омелян Антонович подарував українцям.

«Доктор права Омелян Антонович передав за життя свій особистий архів і дружини, архів фундації, 18 мистецьких творів, свою книгозбірню, яка нараховувала кілька тисяч. Розпорошив її. Більшу частину віддав до Інституту літератури в Києві, частину у музей у Долині, а також до Києво-Могилянської академії. У нас зберігаються політичні журнали, а це понад 700 позицій. Книжки з колекції, які були подаровані лауреатами фундації Антоновичів з підписами авторів. Це було загальне правило: кожен лауреат дарував свою промову при нагородженні і дарував свою працю. Це літературна нагорода і друга наукова за видану друком працю з підписом. Рідкісні видання зберігаються в Інституті літератури у Києві. Речі, які були у Львові Омеляна Антоновича, сувеніри, тому що подружжя об’їздило весь світ – все це ми представили у читальному залі пам’яті Антоновичів», – говорить Ярослав Сеник, науковий співробітник відділу рукописів бібліотеки імені Стефаника.

Подружжя Тетяна та Омелян Антоновичі поховане у Львові на Личаківському цвинтарі. Віддати данину пам’яті і пошанування тим, хто жив Україною, мав українське серце, підтримував українську культуру, дбав про українську справу загалом – це і була головна ідея створення меморіального музею.

Родина Івана Крип’якевича, коли передавала архівні матеріали та особисті речі ще у 2017 році, висловила побажання, щоб у меморіальному музеї відбувалися зустрічі, дискусії, щоб тут працювали науковці і досліджували життя та діяльність історичних постатей.