Іван Сергеєнко
(Рубрика «Точка зору»)
Два роки тому довелось зустріти в Ялті російського підприємця і фаната Путіна, який впевнено розповідав про проект «Крим – вітрина Росії». Міркування зводились до того, що Крим стає новою улюбленою іграшкою Кремля і грошей на нього, як і на Олімпіаду в Сочі, жаліти не будуть. Прозвучала ще одна цікава ідея: його поколінню довелось прожити і дуже складні роки руїни. Кримчанам же в цьому плані пощастило, на них Росія звалилася у вдалий момент своєї історії – на підйомі, тому і економічне відродження Крим переживе за прискореною програмою. Дійсно, останні два роки Крим пройшов випробування Росією за прискореною програмою. Однак реальність виявилась не настільки райдужною, як намалював заїжджий фанат Путіна. Зараз же почалась синхронізація «великої землі» і «повернутого» півострова.
Поколінню росіян, кому зараз за 40, довелось побачити дійсно багато. Демократичні надії початку 90-х, розвал старої економічної моделі, нафтодоларове відродження країни нульових, імперська істерика першої половини десятих. У другій половині десятих їм доведеться розплачуватись за помилки, зроблені за вельми значний період історії протяжністю в чверть століття.
Як і росіяни на початку 90-х з заздрістю поглядали на процвітаючий Захід, так і проросійські кримчани на початку 2014-го з заздрістю поглядали на Росію. Грандіозна за обсягом інвестицій Олімпіада в Сочі, російські спортсмени впевнено беруть одну медаль за одною, Путін є уособленням впевненості. І все це на тлі страшних кадрів Майдану, боягузливої та злодюжкуватої влади Януковича.
Як для росіян перемога над минулим наступила на початку 90-х, так і для проросійських кримчан – у березні 2014-го. Для проросійської більшості жителів півострова «кримська весна» була справжнім торжеством нових надій, а «референдум» – уособленням демократії. Багатьом здавалось, що світле майбутнє вже не за горами, і дуже скоро життя налагодиться.
Літо 2014-го для Криму стало своєрідною серединою 90-х у Росії. Економічні зв'язки з Україною стрімко зменшувались. Багато жителів Криму втратили роботу через масовий відхід українського бізнесу, а лідери «кримської весни» виявились хронічно нездатними провести регіон через випробування. До всього іншого, ще і туристичний сезон виявився провальним. Замість мільйонів туристів з України до Криму потягнулись біженці з Донбасу.
З другої половини 2014-го до початку 2015-го – це нульові для Росії. Втрати від розриву з Україною почали потроху гоїтись, на півострів усе впевненіше почали заходити бюджетні дотації. Пенсіонери в цей період часу зітхнули з полегшенням після перерахунку їхніх пенсій на російські за підвищеним коефіцієнтом, російський бізнес (десь за вказівкою Кремля, десь з інтересу до нового ринку) почав цікавитись кримським ринком, а інфляція ще не встигла поглинути підвищення соціальних стандартів.
Уся друга половина 2015-го і початок 2016-го – це криза кінця нульових, з якої ні економіка, ні суспільство так і не вибрались. Прискорену інфляцію і зубожіння населення влада запропонувала компенсувати розкручуванням ідей ізоляціонізму і маховика ненависті до всього західного, українського, турецького (і далі за списком). «Проросійський Крим» нарешті пережив усі останні 25 років Росії та почав разом із нею занурюватись у свій звичайний стан, з якого він усі роки аж до 2014-го так по-справжньому і не вийшов – режим очікування.
Режим очікування в Криму реалізувався не в пошук більш ефективних моделей управління, а в пошук винуватців своїх невдач. У ностальгії за старими порядками, за твердою рукою. У патерналізмі, наївній вірі в те, що добрий цар може вирішити їхні проблеми. В упертому небажанні щось змінювати і змінюватись. У невірі в демократію, в голосуванні за принципом свій-чужий. Останні соціологічні опитування в Росії говорять про різке зростання кількості людей, які сприймають радянську політичну і економічну модель як ідеал. Український Крим таких настроїв за 25 років так і не зміг позбутись. Лише на момент появи українського Майдану в Криму сформувались громадські сили, які в змозі були зрушити його з мертвої точки. Але анексія розчавила їх.
Почалась синхронізація історії Криму і Росії, яка нікому не обіцяє нічого хорошого. Час, коли уособленням сили вважали кількість боєголовок, змінився епохою, де головною зброєю стали мізки. Світом володіють ті, хто володіє технологіями і похідними від них фінансовими потоками. Навіть видобуток нафти вимагає високотехнологічного обладнання. Бізнесмени з Кремнієвої долини та інших технологічних хабів світу створюють компанії, які за капіталізацією перевершують усі російські сировинні монополії разом узяті. Ті країни, які не приймають цей порядок, змушені бовтатись у хвості історії. Приклади Північної Кореї, Венесуели, Ірану і Куби наочні.
Бізнесмен із Росії мав рацію – Крим усе пройшов за прискореною програмою. Однак реальність така, що лише з Україною у нього був шанс уникнути занурення в безодню минулого. Лише до анексії Криму у Росії був шанс залишитись повноцінною частиною цивілізованого світу і уникнути тривалого застою з непередбачуваним і, ймовірно, драматичним фіналом.
Іван Сергеєнко, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
